Так вони видиралися все вище і вище. Англієць важко дихав і вже не усміхався. Жінка поблідла ще більше.

Вони добралися до самої вершини скелі. Скеля звисала просто над морем, входила підніжжям у хвилі. Приплив продовжувався.

— От і пройшли по морському дну, — глянув боцман на жінку. — Маленька обережність… Літтл каушен, — обернувся він до льотчика. — Не розумієте, в чому справа? Потім, може, зрозумієте…

Він перетнув скелю, ліг біля її протилежного краю. Подав знак супутникам зробити те ж саме.

— Тепер можемо і відпочити. Тільки за скелі прошу не висуватися.

Сам обережно виглянув з-за скелі.

Навкруги не залишилося й сліду від недавнього пронизуючого наскрізь туману. Високо в небі стояло полярне неяскраве сонце. Небо було чисте, неначе обмите морською водою. І ліловосиніми барвами грало море, набувало тих глибоких, непередаваних відтінків, які назавжди полонять серце північного моряка.

Дув свіжак, несучи з собою запах моря і сонця.

Далеко внизу, праворуч, серед одноманітного каміння було видно маленький літак з безпорадно піднятим крилом.

Льотчик, лежачи поруч з Агєєвим, розстебнув свій жовтий комбінезон на грудях, зняв шолом, — вітер ворушив м’яке волосся на потилиці.

Жінка явно мерзла у своєму подраному халаті.

Агєєв скинув ватник.

— Одягніть, товаришко Медведєва.

— Мені не холодно… — вона зробила слабкий протестуючий жест.

Агєєв накинув ватник на її вузькі плечі. Англієць повільно витягнув з кишені місткий портсигар. Взяв у зуби сигарету, простягнув портсигар Агєєву.

— Спасибі, — відвернувся боцман.

Льотчик не опускав портсигара. Сигарети дражнили своїм нарядним, свіжим виглядом, так і просилися до рук.

— Спасибі, фенк, — повторив Агєєв. Він різко відхилив руку льотчика, ледве не розсипавши сигарети.

Англієць знизав плечима, чиркнув запальничкою, прикурив.

— Тепер, — боцман намагався не дивитися на димок, що смачно звивався і розсіювався вітром, — розкажіть докладніше, товаришко Медведєва, як ви на цей літак потрапили.

Він вирішив поки що нічого не говорити їй про чоловіка. Нехай сюрприз буде повним для обох. Холонуло серце, коли дивився на страшенно схудле обличчя, на крейдяні ниточки в густому світлому волоссі. Звичайно, не такою хотів би побачити командир свою дружину… А хлопчик, син?.. Якесь почуття соромливості стримало від розпитування про це. Хай сама про все скаже чоловікові…

— Що мені вам розповісти? — вона глянула і відразу ж відвела очі. — Сама не знаю, як мені пощастило… Тут, у горах, вони щось будують, якийсь завод… Нас там багато — замучених жінок… рабинь… Я бетонниця, вчора провинилася, не виконала норми… Не виконала норми, — повторила вона, наче вслухаючись у музику російських слів. — І ось — мене повинні були покарати сьогодні вранці. Шмагати перед усіма, перед строєм рабинь. — Вона сіла, притисла до лоба маленьку поморщену, темну від бруду, що в’ївся в шкіру, руку. — Мене повинні були шмагати! Ви не знаєте, що це таке! Вони б’ють до смерті… Днями вбили одну жінку, вона померла під різками. Так жахливо… Я не могла знести чекання. Втекла вночі з барака, прокралася біля дроту, повз кулеметні гнізда. Але однаково — йти нікуди, тільки хіба кинутися в море… Навколо будівництва охорона, в гори не втечеш, — зрозумійте! Знала — вранці все одно знайдуть з собаками, вирішила не здаватися, краще головою об каміння. Так було жахливо, — зрозумійте!

Вона говорила це «зрозумійте», зводячи на Агєєва очі, притискуючи раз у раз до лоба руку, неначе вгамовуючи гострий головний біль.

— І от — чудо! Крадусь між камінням у тумані, і раптом неначе завісу розірвало, туману немає — і літак і все, що я вам розповіла. Коли лежала у хвості, думала: а може, все це сон, зараз прокинусь у нашому бараці, і все, як і раніше, і немає ніяких надій. А потім почула російську мову — вас почула. Тоді вибралася назовні…

Вона замовкла.

— Дивно, — протягом сказав Агєєв.

Англієць лежав і зосереджено курив, нічого не розуміючи з їхньої розмови. Коли жінка закінчила, він повернув обличчя до Агєєва, звів запитально брови.

Боцман спробував передати йому розповідь жінки. Ні, нічого не виходило. Льотчик чемно слухав, намагався допомогти сам, але Агєєв так і не зміг розтлумачити йому, в чому справа, довідатись, як потрапив літак до ворога, в самісіньку засекречену зону.

«Гаразд, — вирішив Агєєв, — доставлю їх командирові, там з’ясуємо все…»

Час від часу він поглядав з обриву туди, де вони проходили півгодини тому, — від літака до берегового каміння. Раптом торкнув льотчика за плече, зробив знак не висуватися з-за каміння.

Побачив: із-за скель, що оточували площадку з літаком, мелькнула приземкувата вертка істота. За нею — друга, наче зв’язана з першою… Ще одна фігура з’явилася з-за скель…

Агєєв облизав обвітрені, тверді губи.

Два гірські єгері у темнозелених коротких шинелях підійшли до літака. Величезний собака-шукач звивався і стрибав попереду, натягуючи довгий ремінь. Він обнюхав крила, каміння біля літака і рвонувся вперед по сліду, що вів до берегового каміння.

Англієць теж дивився вниз.

Зовсім близько від Агєєва рожевіло його трохи підняте над камінням обличчя.

Агєєв подав знак — пригнутися нижче.

— Розумієте, містер, для чого ми по морському дну йшли?

Єгері підійшли до самих хвиль фіорду. Вони стояли там, де Агєєв провів своїх супутників по оголеному відпливом камінню. Шукач кидався праворуч і ліворуч, наче принюхувався до хвиль. Ці хвилі змили сліди трьох, які дивилися тепер униз з вершини скелі. Льотчик обернувся, сів на камінні, його пухла гаряча рука міцно стиснула пальці Агєєва. Захоплення і вдячність світилися на його обличчі.

— Сенк ю вері мач! ^[6] — він знову міцно потис Агєєву руку.

— Ото ж то — «сенк ю!», — буркотливо сказав Агєєв. Він відповз од краю обрива, подав знак іти за ним. — А тепер, громадяни туристи, продовжимо огляд визначних пам’яток полярного краю.

Вранці вони підходили до Чайчиного дзьоба.

Водоспад гримів і фиркав і летів стрімким потоком на далекі гострі скелі. Мчала гірська річка, стрімголов стрибаючи серед чорного каміння.

Один, лише Агєєв бачив це. Двоє інших тільки чули наростаючий гуркіт води.

— Бі кеефул… Рок ^[7] … — говорив раз у раз розвідник, підтримуючи льотчика за лікоть.

Льотчик важко дихав, ішов напруженим, непевним кроком сліпого. Жінці було легше — Агєєв узяв її під руку, вона підкорялася кожному його рухові.

І в неї, і в льотчика були на очах щільні пов’язки — про це потурбувався боцман. Вони не повинні були знати шляху до Чайчиного дзьоба.

Цілу ніч, увесь останній відрізок шляху боцман провів у ваганнях, напружених роздумах. Вони заночували серед скель, які захищали їх од вітру; Агєєв цілу ніч не заплющив очей.

— Не було б щастя, та нещастя помогло, — говорив він згодом, розповідаючи про цю ночівлю.

Він був без ватника, поверх тільника укутався в плащ-палатку, і волога осіння ніч пройняла його до кісток. Він то бігав у темряві, то, намагаючись зігрітися, скручувався клубком на камінні, але від холоду боліли всі кістки. І в той же час його мучили сумніви, яких не можна було позбавитись.

З самого початку він вирішив провести сторонніх на Чайчин дзьоб, не розкриваючи таємниці проходу. Зав’язати їм очі? Найпростіша справа! Але тут починалися основні вагання.

Зав’язати очі союзникові — висловити явну недовіру… Ну, своя дівчина — вона зрозуміє… Але іноземець… Просто взяти з нього слово, що забуде таємницю проходу? По-джентльменському, як вони кажуть.

«А який я для нього джентльмен? — думав похмуро розвідник. — Чи дотримуватиме він дане матросу слово? Це ще питання!»