Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Ви можете, професоре, повідомити мені, який з московських заводів ставить досліди з бальмінітом? — спитав Нікітін.

— Звичайно, — сказав професор і, відірвавши з шестиденки аркуш паперу, написав адресу.

Нікітін подякував професорові за консультацію, попрощався і швидко збіг сходами вниз.

19

ШМАТОК ШКІРИ

За півгодини Нікітін легко добрався до району, вказаного професором Шестаковим, і, проплутавшись цілу годину, опинився перед високим кам’яним муром з глухою брамою. Подзвонивши з прохідної в спецчастину, довго чекав, поки до нього вийшов, спираючись на ціпок, важкий чоловік у вигорілому старому офіцерському кітелі з трьома рядками орденських планок на грудях. Незважаючи на холодний, непогожий день, шинеля була лише накинута на його плечі.

Чоловік у шинелі мовчки подивився на документ Нікітіна, так само мовчки написав перепустку і запросив іти за ним.

Кабінет начальника спецчастини виявився світлою, просторою кімнатою з гратами на вікнах. За трохи відкритою завісою, що відокремлювала третину кімнати, було видно масивні сейфи і кілька ротаторів. Передня частина кімнати була приймальною.

— Родіонов Гліб Іванович, — відрекомендувався начальник спецчастини і, підсунувши крісло відвідувачеві, сів на диван. Це була ще нестара людина з густою копицею сивого волосся, карими очима під важкими припухлими повіками і великим широким носом.

Мимоволі впадаючи в тон скупого на слова співрозмовника, Нікітін сказав:

— Один з цехів вашого заводу ставить досліди з наплавкою надміцних сталей. Нас цікавить, хто з працівників цього цеху вибув останнім часом і з яких причин?

— Цех цей невеликий, людей небагато. Першого січня на підставі наказу міністерства інженер Ладигін переведений у Південноуральськ. Інші працівники на місцях, — теж лаконічно відповів Гліб Іванович.

— Особисту справу інженера Ладигіна я можу подивитися? — з усе зростаючим інтересом спитав Нікітін.

Не відповідаючи на запитання, Родіонов підвівся, важко спираючись на ціпок, і, подзвонивши у відділ кадрів, попросив принести у спецчастину особисту справу Ладигіна.

Коли Родіонов повернувся і сів на диван, Нікітін спитав його:

— Ви не могли б дати мені коротку характеристику Ладигіна?

— Молодий, здібний інженер, але без вогника. Замкнута людина.

Характеристика виявилася справді короткою. У двері постукали. Родіонов підвівся, відчинив двері, і прийняв від співробітника відділу кадрів особисту справу. Передавши папку Нікітіну, він сказав:

— Влаштовуйтесь за моїм столом.

Нікітін не без хвилювання розгорнув папку, поглянув на фотографію Ладигіна і мимоволі протяг:

— Та-ак!..

У даному разі «та-ак!» звучало, як «Евріка!» Архімеда в момент відкриття ним першого закону гідростатики.

З невеликої, шість на дев’ять, фотографії Ладигіна, наклеєної у верхньому правому кутку анкети, на нього дивився Мехія Гонзалес, молодший компаньйон Гондурас Фрут компані. Подібність була такою разючою, особливо в перший момент, що Нікітін навіть спитав Родіонова, який стояв позад нього:

— Це фотографія інженера Ладигіна? — і, не дочекавшись відповіді, розсміявся. Запитання було безглуздим.

Чим більше Нікітін вдивлявся у фотографію Ладигіна, тим ясніше поставала перед ним похмура картина Глухівського лісу: мертве тіло, кривава пляма біля піднятої руки… Уцілілий бік обличчя трупа, якби можна було б зняти з нього трагічну маску смерті, був частиною ось цього обличчя, що дивилося з фотографії, наклеєної на анкету інженера Ладигіна.

Нікітін переглянув анкету, автобіографію, кілька копій наказів-заохочень, наказ міністра про переведення до Південноуральська, останній наказ по заводу і, закривши папку, запитав:

— Скажіть, Глібе Івановичу, інженер Ладигін з власної ініціативи перевівся до Південноуральська?

— Ладигін був людиною нетовариською, ні з ким своїми планами він не ділився, тому відповісти на ваше запитання я не зможу. Думаю, що міністерство могло перевести Ладигіна як спеціаліста в зв’язку з поширенням промислового досвіду в галузі наплавки надміцних сталей, — відповів Родіонов і в свою чергу спитав сам — Особисту справу Ладигіна ви візьмете з собою?

— Так, обов’язково.

— Тоді я поки що оформлю вам винос папки через прохідну, — сказав він і, сівши за стіл, присунув до себе книжечку перепусток.

Результати дослідження речових доказів, матеріали експертизи і несподіване відкриття, зроблене ним сьогодні тут, на заводі, давали Нікітіну можливість по-новому переосмислити багато всяких обставин справи.

Дивлячись через вікно на одноманітний пейзаж заводського двору, Нікітін, роздумуючи, приходив до висновку, що вбитий не Мехія Гонзалес, а інженер Ладигін, документом якого скористався Гонзалес для того, щоб проникнути на Південноуральський завод. У той час, як, внаслідок незначної зовнішньої подібності і спритно підтасованих обставин, тіло Ладигіна під виглядом трагічно загиблого Гонзалеса було відправлене за океан, справжній Гонзалес з документами інженера Ладигіна виїхав на Урал. Логічний хід подій підказував, що спільником Гонзалеса при здійсненні цього плану був Уільям Едмонсон.

Перевіряючи правильність побудованої ним гіпотези, Нікітін спробував її заперечити: навіщо потрібна була Гонзалесу вся ця інсценівка з нещасним випадком на полюванні, цей складний громіздкий прийом? Чи не простіше було б напередодні від’їзду Ладигіна в Південноуральськ убити його, заховати труп і, захопивши його документи, виїхати на Урал? «Ні, це було неможливо!» думав Нікітін. Не міг же з Москви безслідно зникнути молодший компаньйон комерційної фірми Гондурас Фрут компані. Перекинути агента через кордон літаком? Рисковано. Навіщо наражати на небезпеку на кордоні агента, який виконує таке важливе завдання розвідки?

Так аналітичне мислення Нікітіна повільно, цеглина за цеглиною, зводило міцну будову істини. Та ще багато неясного було й для нього. Перебираючи всі факти цієї складної заплутаної справи, Нікітін згадав шматок шкіри на звороті кисті лівої руки і, не покладаючи великих надій на відповідь, спитав Родіонова:

— Що було на кисті лівої руки Ладигіна?

Родіонов здивовано подивився на Нікітіна і, мовчки знизавши плечима, знову було взявся за відкладену роботу, але, подумавши, сказав:

— На кисті лівої руки… Лівої руки… Була татуїровка! Чотири літери: «Таня», — згадав він.

— Та-ак! — задоволено промовив Нікітін.

І, справді, так була виявлена остання ланка, якої не вистачало в ланцюгу умовиводів.

— Ви не можете собі уявити, Глібе Івановичу, як це важливо! Ви не знаєте історії цієї татуїровки? Хто ця Таня? Де вона?

— Ні, пригадую, якось я зауважив Ладигіну з приводу цієї татуїровки: «Варварський спосіб запису на згадку!» Він знітився і сказав, якщо не помиляюсь: «Захоплення юності…» Я вам говорив, Ладигін був завжди застебнутий на всі гудзики.

Заїхавши в деканат Московського вищого технічного училища імені Баумана, Нікітін одержав список розподілу студентів, що закінчили у сорок восьмому році механіко-технологічний факультет. Вій узяв цей список для того, щоб з кимось із інженерів, які закінчили разом з Ладигіним інститут, уточнити факти його біографії. Але, уважно вивчаючи список в машині по дорозі на квартиру Ладигіна, Нікітін прочитав:

«8. Мельникова Тетяна Миколаївна.

9. Ладигін Григорій Іванович».

— Доронін, повертай назад до інституту! — розпорядився Нікітін.

Повернувшись в деканат, він попросив особисту справу студенти Мельникової. А поки з архіву вилучали потрібну йому «справу», Нікітін у декана механіко-технологічного факультету довідався про те, про що його не міг повідомити Родіонов.

У сорок восьмому році Мельникова і Ладигін закінчили механіко-технологічний факультет МВТУ імені Баумана. Знаючи про їх юнацьке кохання і плани на майбутнє, декан факультету доклав чимало зусиль до того, щоб вони дістали призначення на один завод.

22
{"b":"199651","o":1}