Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Людина недбало переклала портфель під пахву, засунула руку в кишеню і вийшла на середину проїзної частини. Звідси перед нею відкривалася перспектива Клейалеї. Але машини, мабуть, не було, бо «Піжон» (Кноль охрестив власника портфеля «Піжоном») вернувся на тротуар.

Адам Кноль, як він сам казав, «був геологом по обслідуванню кишенькових надр». Сумочки і портфелі були не за його спеціальністю, але… «хтозна, — думав він, — можливо, кухоль і порція сосисок сховані саме в цьому портфелі з монограмою?»

Фланіруючою ходою багатого нероби Кноль попрямував до «Піжона». Він ішов не поспішаючи, але в ці хвилини все його жилаве сильне тіло ніби акумулювало енергію для наступного стрибка.

За хвилину, чуючи за собою свистки і крики, Кноль, минувши прохідний двір, вибіг на Лімаштрасе і краще за будь-якого спринтера за п’ять хвилин фінішував на площі вокзалу Целендорфвест. Тут, заскочивши у ворота будинку, він засунув портфель за пояс штанів, застебнув піджак і, важко дихаючи, вийшов на площу. Помітивши поліцейський мотоцикл з «Піжоном» на багажнику, що наближався по Лімаштрасе, Кноль вибіг на платформу вокзалу і встиг вскочити у вагон приміського потсдамського поїзда. В останній момент, побачивши, що колишній власник портфеля вчепився і повис на поручнях хвостового тамбура, Кноль почав швидко перебиратись у головний вагон і, не доїжджаючи Фріденау, вискочив з поїзда на ходу.

«Хай йому чорт! — подумав Кноль, озираючись на всі боки. — „Піжон“ наступає мені на п’яти. Мабуть, у цій штуковині стільки марок, скільки пуху в перині пана інспектора!»

По Альзен Фреге Адам Кноль швидко добрався до Вільмерсдорфа, вскочив у сіменсштадтський поїзд, знову зіскочив на Кайзердамм і пересів у автобус, що йшов на схід у Тіргартенпарк. Лише тут Кноль відчув себе в безпеці, зміг віддихатися і зібратися з думками. Звичайно, він зараз поїде до фрау Кеніг. Плоска, мов прасувальна дошка, вдова податкового інспектора Амалія Кеніг проживала в районі Ліхтенберг на Леопольдштрасе. Адам Кноль із «здобиччю» був тут завжди бажаним гостем.

Коли, раптово загальмувавши, автобус штурнув пасажирів уперед, Кноль, щоб утриматись на ногах, схопився руками за поручні, портфель вислизнув з-під пояса і впав на підлогу. Піднявши портфель, Кноль обернувся і зустрівся поглядом з поліцейським.

Потертий і вигорілий на сонці костюм Кноля, драна жіноча в’язана кофта під піджаком, подерті черевики з відверто вилізлим великим пальцем правої ноги так контрастували з розкішним портфелем, що навіть сам Адам Кноль зрозумів це і заспішив до виходу. Помітивши цей рух Кноля, поліцейський протиснувся за ним і чемно відрекомендувався:

— Сержант народної поліції, Генріх Шютц.

— Дуже приємно, Карл Фішер, службовець, — видавив щось подібне до посмішки Кноль.

— Пане Фішер, гравер цієї монограми помилився, ваші ініціали К. і Ф., а на портфелі H. і Ц.!

— Пане Шуцмане, я купив цю річ ще на «рейхстаговці»…

З автобуса вони зійшли разом. Поліцейський так міцно тримав Кноля за лікоть, що в того заніміла рука.

До відділення поліції йшли мовчки, посміхаючись один одному, мов старі друзі. Потім портфель опинився на столі чергового, і Кноль відчув, як мрії про кухоль пива, сосиски і гостинність фрау Кеніг почали випаровуватись.

Із стану гіркої образи і розчарування його вивів голос чергового.

— Підійдіть ближче!

Адам Кноль наблизився до бар’єра, що відокремлював стіл чергового від приймальної поліцейського відділення. Черговий протер окуляри, ще раз уважно подивився на «Карла Фішера» і сказав сержантові Шютцу:

— Його фотографій у нас більше, ніж Дюрера в національному музеї! Це ж Адам Кноль, на прізвисько «Рот баке»!

У Адама Кноль з приводу цього прізвиська у свій час були великі неприємності з «третім райхом»: молодчики Гіммлера вирішили, що прізвисько «червона морда» відповідає політичним переконанням Кноля. Його врятувала лише репутація старого злодія. Щодо фізіономії Кноля, то вона у нього була справді червоною, у дрібній сітці склеротичних судин, і вдале прізвисько «Рот баке» прилипло до нього, мов муха до варення.

— Отже, ви твердите, що цей портфель ваш? — спитав черговий.

— Мій, — уже без попередньої впевненості відповів Кноль.

— У такому разі ви повинні знати, що в ньому лежить.

— А чому ви думаєте, що я не знаю?

— Що ж?

— Настирлива цікавість!

Сержант Шютц пирхнув од сміху.

— Я бачу, що ви, Кноль, самі не встигли подивитися, що в ньому.

— Не встиг, — погодився Кноль.

Черговий потягнув ланцюжок «блискавки» і, відкривши портфель, витяг із нього: надрукований на машинці виступ політичного коментатора радіостанції «РІАС», відкритий лист на ім’я Ебергарда Ценсера, посвідчення — пропуск станції «РІАС» на те ж ім’я. V том зібрання творів В. Маяковського російською мовою московського видання сороковою року і вкладеною в книжку короткою запискою англійською мовою «Інформ мобілізейшенел посібіліті 367».

— Кноль, ви твердите, що все це належить вам? — з усмішкою спитав черговий.

— Що я — божевільний?! — щиро обурився Кноль.

— Де ви взяли цей портфель?

— Я позичив його на Клейалеї у одного «Піжона». Це була важка робота, пане черговий. Невже я не заслужив кухля пива…

Подібні витрати не були передбачені кошторисом відділення поліції, тому, виділивши з власного бюджету кілька марок, черговий передав їх Шютцу, наказавши:

— До з’ясування обставин справи проведіть Фішера Кноля в ізолятор і купіть йому сосисок і кухоль пива.

Знайдені у портфелі з монограмою речі дозволили зробити висновок, що його власник — Ебергард Ценсер зв’язаний з однією з іноземних розвідок, шефом якої є доктор Кенігстон, більше відомий під кличкою Петерзен.

9

МАШЕНЬКА

Другого дня після знайомства з іноземним журналістом Машенька поїхала в книжковий магазин. Перегортаючи біля прилавка Драйзера, виданого англійською мовою, вона почула знайомий голос:

— Вас цікавить цей невиправний грішник, Френк Каупервуд?

Дівчина обернулася і в тому, хто звертався до неї, впізнала Патріка Роггльса. Вийшовши з магазина, вони довго блукали по вулицях міста. Змерзнувши, зайшли в кафе, і Машенька не помітила, як швидко скінчився короткий зимовий день і на вулицях засвітилися ліхтарі.

Ця зустріч була їх останньою випадковою зустріччю.

Вони умовились зустрітися наступного дня біля входу в кінотеатр. Машенька так поспішала на побачення (це було перше побачення в її житті), що прийшла раніше Роггльса. В ній уже пробуджувалася жінка, хай ще не досвідчена, яка навпомацки йде цим новим незнайомим і тривожним шляхом, але жінка. Машенька зайшла в магазин напроти і стала біля вітрини, спостерігаючи крізь скло за місцем побачення.

Побачивши Роггльса, вона не кинулась йому назустріч. Дівчина почала рахувати до двохсот, збилася з ліку і, не в силі подолати нетерпіння, примушуючи себе сповільнювати крок, попрямувала назустріч Роггльсу.

Зустрічі з Роггльсом стали для неї необхідністю. Під впливом почуття, що спалахнуло і захопило її, Машенька потяглася до Роггльса, як тягнеться вишневе деревце до сонця своїм першим ніжним цвітінням.

Два дні минуло після їх останньої зустрічі. Бувають же такі довгі, нескінченні дні!

В інституті почалися заліки. Машеньці треба було складати заліки з трьох предметів. Історію Англії вона склала, часу на підготовку до лексики лишалося чимало, та й давалась їй мова легко, без зубрячки й напруження.

Схвильована, сповнена нетерпіння, Машенька ніяк не могла чимось заповнити день. Хоч скільки справ собі вигадувала, домашньої роботи було багато, — заповнити нескінченні годині, що залишалися до зустрічі з Роггльсом, не могла.

Минав день, нудний і тоскний, наставала ще нестерпніша ніч. Уже в ліжку Машенька довго читала, зовсім не розуміючи прочитаного, — думки її були далеко. Нарешті гасила лампу і лежала з заплющеними очима, лежала довго, але сон не йшов. Тоді вона розплющувала очі, і перед нею на стіні, у віконній рамі, поставав відблиск міста і легкий мереживний силует завіски. Відбитий на стіні рисунок гардинного тюлю в цьому примарному нічному світлі здавався їй картою нескінченних мандрувань. Збуджена, нестримно фантазуючи, вона йшла по цій карті, як колись у дитинстві, в невідомі краї, тільки в дитинстві вона мандрувала сама, а тепер…

7
{"b":"199651","o":1}