Після паузи, стримуючись, Зубов сказав:

— Ви не дипломатична особа, отже, на вас не поширюється право екстериторіальності. Ви вчинили у нашій країні злочин і відповідатимете за законами нашої країни.

— Цікаво, — з посмішкою сказав Лассард. — На батьківщині мене вважають червоним, мені загрожують розслідуванням і судом, а в Радянській країні мені говорять, що я…

— Все це розслідування не що інше, як камуфляж, — обірвав його Зубов. — Сідайте і відповідайте на запитання слідства.

Лассард сів і з почуттям байдужості до того, що відбувалося, почав демонстративно чистити нігті.

— Ваше ім’я, прізвище, професія? — спитав Зубов.

— Патрік Роггльс. Журналіст. Спеціальний кореспондент агентства Марсонвіль Ньюс Сервіс, — відповів він, займаючись манікюром.

— А справжнє прізвище?

— Я Патрік Роггльс, автор книги «Зрадники нації», яка мала успіх у радянського читача.

— Про цей рукопис Томпсона, переданий вам Чарлзом Інгольсом, ми поговоримо пізніше.

Лассард, підвівши здивований погляд, одразу ж знову оволодів собою.

— Ваше справжнє ім’я, прізвище і професія? — наполягав Зубов.

— Я Патрік Роггльс, журналіст, — відповів він з ввічливо-глузливою посмішкою.

— Ви Рандольф Лассард. Ваша агентурна кличка — «Дайс».

— Громадянина на ім’я Дайс я не знаю.

— Слідство має показання свідків, які стверджують, що ви Рандольф Лассард.

— А хіба це злочин, будучи Лассардом, друкуватися під прізвищем Роггльс? Французький класик Анрі Бейль друкувався під прізвищем Стендаля? Хіба це не так?

— Аналогія непідходяща. Ви визнаєте, що ви Рандольф Лассард? — наполягав Зубов.

— Не бачу причин приховувати це. Так, я Рандольф Лассард.

— Крім того, ви Мануель Крус Ф’єрро, правда ж?

— Ви скоро запитаєте, чи я не Христофор Колумб! — захоплений зненацька, але все ще намагаючись глузувати, сказав Лассард.

Пропустивши цю репліку, Зубов наполягав:

— Ви Мануель Крус Ф’єрро?

— Я не знаю такої людини!

— Добре, я вам нагадаю. Ось журнал «Нуева Ера». Як вам відомо, він виходив у Буенос-Айресі. Ось, мабуть, знайома вам стаття «Гангстер Мануель Крус Ф’єрро», а ось і ваш портрет, полюбуйтеся! — сказав Зубов, показуючи Лассарду журнал. — Якщо вам і цього мало, я можу ознайомити вас із стенограмою заяви Уільяма Едмонсона для преси.

На обличчі Лассарда виступили плями. Кусаючи нігті, він сказав:

— Не розумію, яке це має відношення до моєї справи. Чи ви не вважаєте, що я повинен відповідати перед радянським законом за свою комерційну діяльність в Аргентіні?!

— Для того щоб оцінити по заслугах злочин, треба знати особу злочинця…

— Я просив би вас добирати вислови! Я не зробив нічого злочинного!

— І останнє: на початку минулого року в ресторані «Аврора» ви познайомилися з інженером Ладигіним і науковим працівником Якуничевим, назвавши себе Петром Роговим…

— Це брехня! — перебив він слідчого.

— На допиті свідок Якуничев показав, що пізніше, в ресторані «Європа», будучи п’яним і бажаючи продемонструвати перед вами свою обізнаність, він розповів вам про роботу інституту над створенням нової зенітної гармати.

— Це наклеп! Я нічого про це не знаю!

— Крім відповідальності за шпіонаж, ви відповідатимете за вбивство інженера Ладигіна, естонського громадянина Яана Сякка і замах на студентку Марію Крилову…

— Я всією душею любив цю дівчину…

— Ви любили? — перервав його Зубов і, подзвонивши, наказав: — Приведіть Пряхіна.

Злочинець у супроводі конвоїра ввійшов у кабінет і, побачивши Лассарда, попрямував до нього.

— У, шакал! — сказав він, стискуючи кулаки. — Шматок м’яса!

— Пряхін, ви знаєте цю людину? — спитав Зубов.

— Знаю, громадянине начальнику, це Петро Рогов, — відповів він.

— Коли і за яких обставин ви зустрічалися з ним востаннє? — спитав Зубов.

— Тринадцятого, напроти «Ударника», в саду.

— «…у справі замаху на Марію Крилову арештований Пряхін показав: — читав Зубов, — чоловік, який назвався Роговим, доручив мені вбити Марію Крилову, що відпочивала в Істринському будинку відпочинку, і як речовий доказ принести Рогову перстень з ізумрудом, знявши його з руки вбитої. За цю розправу з Криловою Рогов обіцяв мені винагороду в сумі п’ять тисяч карбованців». Пряхін, ви підтверджуєте свої показання?

— Підтверджую, громадянине начальнику.

Лассард, ні на кого не дивлячись, кусав нігті.

— Ну? Ви про цю любов казали? — запитав слідчий Лассарда.

— Темниш, контра! — кинув йому Пряхін.

Зубов подзвонив і наказав відвести Пряхіна. Коли злочинця відвели, слідчий сказав:

— Докази, висновки судовомедичної експертизи, результати досліджень і показання свідків повністю викривають вас у всіх злочинах. В процесі слідства вам будуть пред’явлені всі докази. — Зубов дзвоником викликав офіцера і спитав: — Марія Крилова тут?

— Крилова в прийомній.

— Запросіть! — наказав Зубов і підвівся назустріч.

Машенька ввійшла в кабінет. Яскравий рум’янець на щоках і неспокійні рухи свідчили про її хвилювання. Вона то скидала тонку шкіряну рукавичку, то знову надівала її.

— Здрастуйте, товаришко Крилова! — потискуючи їй руку, сказав Зубов. — У практиці слідства так робити не заведено, але… Ось полковник Каширін просив про це. Ми вам не заважатимемо?

— Ні, навпаки, — сказала вона і, привітавшись з Каширіним та Нікітіним, підійшла до Лассарда. Маша спокійно, з холодною цікавістю розглядала його, дивлячись ніби на диковинного заморського звіра, замкнутого в клітку зоопарку.

Ви могли б позбавити мене цієї принизливої сцени! — заявив Лассард, прибираючи картинну позу.

Зубов не звернув уваги на цю репліку, а Машенька, щиро посміхнувшись, сказала:

— Так, так… Як це схоже…

— Схоже на що?! — різко запитав Лассард.

— Схоже на людську гідність, — відповіла Маша. — Як уся ваша поза схожа на образ чесної і мужньої людини. Мені здавалося, що ви невдало вибрали професію, вам треба було стати актором, але потім я зрозуміла: мистецтво не терпить брехні. Ви б провалилися на першому ж дебюті. Пам’ятаєте, якось ви мені сказали: «Я джентльмен у найкращому розумінні цього слова!» Для вас обличчя джентльмена — маска, за якою ховається ваше справжнє, звіряче лице. Ви не маєте ніякого права на життя! Я хотіла побачити вас, щоб сказати це вам в очі!

Було ще темно, але ясні і чисті далі на сході провіщали морозний сонячний день. Напередодні гуляла завірюха, пасажирського сполучення не було. Сьогодні з самої ночі грейдери, діловито гуркочучи, згрібали із злітної доріжки сніг. Снували бензозаправники. Вантажили пасажирський багаж. Починалося звичайне неспокійне життя великого авіапорту, місця зосередження багатьох повітряних шляхів світу.

Сьогодні Уільям Едмонсон залишав нашу країну.

Незважаючи на ранній час, журналіста прийшли проводжати радянські люди; вони принесли Едмонсону живі квіти — дар своєї пошани і дружби.

Та не це було головне. Радянські люди дали Уільяму Едмонсону творче натхнення, віру в людство і в кращі дні світу.

Сріблястий птах легко і плавно одірвався од землі, розвернувся над аеродромом і, прощально помахавши крилами, зник у тій частині неба, де ще стояла передранкова імла.

Москва 1954-55.