— Що ти маєш на увазі? — спитав Каширін, переходячи на «ти».
— Ці сигарети «Фатум» настирливо лізуть в очі. При опису речей комерсанта ми виявили сигарети «Фатум». У Великому театрі кореспондент Едмонсон забуває сигарети цієї ж марки. У машині, кинутій на Ваганьковському кладовищі, — сигарета. У кишені полушубка вбитого — сигарети. А експертиза обережно наполягає на тому, що небіжчик за життя не курив. Складається враження, що за всім цим криється якийсь особливий смисл.
— Ти, Степане, сідай і перестань говорити загадками. Конкретно, що ти маєш на увазі? — спитав Нікітіна Каширін.
— Гонзалес курив. Про це свідчить персонал готелю. Та я й сам у цьому певний. Увійшовши в номер, де вій жив, я відчув пряний солодкуватий запах тютюну.
— Ти, Степане, не забувай, що нікотин — нестійкий продукт і висновки експертизи можуть бути помилковими. «Можна припускати», пишуть експерти.
— Ні, Сергію Васильовичу, — стояв на своєму Нікітін. — Я схильний вірити висновку експертизи. Але мої припущення настільки жахливі, що… — Нікітін розвів руками і, підвівшись з крісла, несподівано спитав: — Дозвольте, я пройду до Галини Миколаївни?
Діставши дозвіл полковника, Нікітін через кілька хвилин відчинив двері до фізичної лабораторії. Він переступив поріг великої кімнати, що виблискувала білим кахлем, саме тоді, як у витяжній шафі спалахнуло сліпуче сяйво електричної дуги.
— Не можете дочекатися? — сказала посміхаючись Макарова і, закривши касету, вийняла її з спектрографа.
Макарова була тоненькою, тендітною на вигляд жінкою з тугою світлою косою, вкладеною кругом голови.
— Галино Миколаївно, не томіть…
— Ось проявлю знімок і, якщо перший аналіз підтвердиться, скажу сама. Зайдіть години через дві-три, — закінчила вона й пішла до дверей лабораторії.
— Галино Миколаївно, але результат першого аналізу ви мені можете сказати? — наполягав Нікітін, затримуючи її в дверях.
— Уявіть собі, Степане Федоровичу, не можу. Одержаний аналіз спростовує всі ваші припущення. Закінчу роботу, матимете висновки, — рішуче сказала Макарова і під носом у Нікітіна зачинила двері.
«Легко сказати — чекати дві-три години», — подумав Нікітін. «Справа Гонзалеса», як він у думці назвав її, захоплювала його дедалі більше й більше. Якщо справді Мехія Гонзалес убитий, а сумнівів у цьому залишалось дедалі менше, то які ж мотиви цього злочину? Чому речові докази, що сприяли пізнанню трупа, так настирливо про себе кричать? Начебто чиясь уміла рука наполегливо підкреслює ці деталі. Чия це рука? Уільяма Едмонсона? Тоді чому Едмонсон не подбав про своє алібі напередодні вбивства? В якій мірі «джентльмен пера», людина з бездоганною репутацією, якщо не прогресивного, то у всякому разі об’єктивного журналіста, міг бути причетним до цього злочину? У «вільній країні», де все купується і продається, репутація чесного журналіста теж є об’єктом бізнесу! — вирішив Нікітін і пішов на вулицю Огарьова на Центральну міжнародну телефонну станцію.
Іноземні кореспонденти звичайно збираються тут пізнього вечора, коли ефір чистіший і вільніші канали міжнародного зв’язку. Влаштувавшись у кабінетах-кабінах зі своїми друкарськими машинками, пропалюючи сигаретами кришки столів, вони вистукують тут кореспонденції і, здавши на візу рукописи, передають повідомлення до своїх редакцій і газетних агентств.
У цю пору дня, як звичайно, тут було безлюдно. Нікітін встановив, що Уільям Едмонсон дев’ятого січня передав у «Марсонвіль Стар» велику статтю під інтригуючою назвою: «Найголовніше».
У короткому вступі до статті автор писав про те, що його перед від’їздом до СРСР попереджали: «Росіяни вам підсовуватимуть показові заводи з квітковими клумбами і робітниками у білих халатах, колгоспи з оперною декорацією і ультращасливими колгоспниками, учбові заклади, квартири робітників і кабінети вчених, де реклама процвітаючого комунізму буде доведена до досконалості».
«Коли я приїхав до Москви, мої колеги попередили мене, — писав Едмонсон, — що дорогі співвітчизники підсовуватимуть мені сенсаційний матеріал, приготовлений на смердючій кухні прес-аташе посольства.
Не бажаючи опинитись у становищі сліпого, якому замість посоха тичуть до рук зброю, я купив квиток на одному з вокзалів Москви на поїзд, що йшов у невідомому для мене напрямі. Вночі я прокинувся в купе від незвичайної тиші, поїзд стояв на станції. Я вийшов на перон. Маленький вокзал серед неозорих степових просторів мені сподобався. Я вийшов на вокзальну площу. За рулем вантажної машини дрімав шофер. Я відчинив дверці автомобіля і спитав:
— Кого ви чекаєте?
— Товариша одного з області, та ось прийшов останній поїзд, а його немає. Зараз розігрію машину й додому!
— Ви мене не підвезете? — спитав я.
— До правління колгоспу можу підвезти. Сідайте.
Я мовчки сів поруч з шофером у кабіну і за деякий час опинився біля правління колгоспу „Нова праця“.
Користуючись гостинністю людей, яких ніколи не знав раніше, я написав цю кореспонденцію. Думаю, що мене не можна обвинуватити у необ’єктивності, а тим більше в упередженості поглядів!»
Кореспонденція Едмонсона справді була об’єктивною. З властивим цьому журналістові темпераментом і гостротою зору він розповів про те, що саме його, людину, яка чимало побачила на своєму віку, схвилювало у далекому степовому колгоспі.
Де цей колгосп «Нова праця»? Як перевірити, що саме в дні, які передували жахливій знахідці глухівського лісничого, Едмонсон був за багато сот кілометрів од місця злочину? А може, ця кореспонденція Едмонсона і є спробою відвести од себе підозру слідства і встановити своє алібі?
Записавши кілька прізвищ колгоспників, що згадувалися в статті Едмонсона, Нікітін поїхав у Міністерство сільського господарства, щоб з’ясувати, де знаходиться колгосп «Нова праця», але… колгоспів з такою назвою виявилося тридцять шість!..
Ретельно виписавши місцезнаходження всіх колгоспів «Нова праця», Нікітін, виходячи з того, що Едмонсон був у дорозі не більше десяти годин, викреслив із списку всі колгоспи за радіусом п’ятисот кілометрів від Москви. Список колгоспів зменшився до дев’яти. Потім, вилучивши всі колгоспи позастепової смуги, Нікітін одержав список з чотирьох колгоспів.
З Управління він запитав телеграфом чотири районних відділи про колгоспників, які згадувались у статті Едмонсона, і попрямував до лабораторії фізичних методів досліджень.
У лабораторії Нікітін застав Галину Миколаївну за мікрофотометром, вона закінчувала перевірку останнього знімка. Кинувши погляд через її плече на негатив, Нікітін побачив чергування темних, світлих і зовсім чорних смужок спектра і відчув знайоме почуття досади, яке звичайно переживає людина перед речами, недоступними її розумінню.
— Ну що ж, Степане Федоровичу, негативи ідентичні. Зараз точно можна сказати, що спектрографічний аналіз речовини показав наявність до шести частин вольфраму, двох частин ванадію, однієї частини вуглецю і частини заліза. Якщо ми з вами пригадаємо, що хімічний аналіз передбачає наявність елементів скла, можна зробити висновок: перед нами спеціальна група металів, де скло відіграє роль флюсу для електродугового наплавляння твердих сплавів.
— Дивна знахідка, — у роздумі промовив Нікітін. — Я думаю, що цей аналіз значно прискорить слідство. Ви можете дати мені письмовий висновок?
— Я написала висновок з першого аналізу, — сказала Макарова і, діставши з папки експертизу, звірила її з даними останньої перевірки, підписала й передала майорові.
Нікітін доповів полковникові про наслідки спектрографічної експертній і виїхав до інституту сталі на консультацію.
Професор Шестаков був високий, худорлявий чоловік років сімдесяти з темними жвавими очима. Він люб’язно прийняв Нікітіна, вислухав його і сказав:
— Судячи з групи металів і кількісного співвідношення вольфраму та феррованадію, я думаю, товаришу Нікітін, що ми маємо справу з бальмінітом. Інженери металургії Балясін, Мінков і Уткін розробили новий спосіб електродугової наплавки надміцних сталей. Бальмініт значно міцніший за вокар і підвищує опір щодо спрацювання деталей у п’ять-шість разів. Використання бальмініту — справа нова. Зараз досліди з електродугової наплавки бальмініту поставлені лише на двох заводах, на одному в нас у Москві й на Південноуральському номерному заводі.
