Над цим питанням Ленґдон ламав голову весь ранок. Поява амбіграми ілюмінатів була загадкою. Символоги в усьому світі будуть приголомшені. Утім, як науковець Ленґдон розумів, що тавро, по суті, нічого не доводить про самих ілюмінатів.

– Символи, – сказав він, – аж ніяк не підтверджують існування своїх первинних творців.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі те, що, коли організації з певною ідеологією, на зразок ілюмінатів, перестають існувати, їхні символи залишаються… і їх переймають інші товариства. Таке трапляється доволі часто. Нацисти запозичили свастику в індусів, християни взяли хрест у єгиптян…

– Коли я сьогодні вранці вніс слово «ілюмінати» в комп’ютер, – різко перервав його Колер, – пошукова система видала тисячі посилань. Очевидно, багато хто вважає, що це братство існує дотепер.

– Авжеж, поціновувачі сенсацій, – фиркнув Ленґдон. Його завжди дратували безглузді гіпотези про існування таємних організацій, що циркулюють у сучасній поп-культурі. Засоби масової інформації просто жити не можуть без сенсацій, і самозвані «експерти з таємних культів» досі заробляють на ажіотажі довкола кінця тисячоліття й байках про те, що ілюмінати живі-здорові й успішно будують Новий світовий лад. Не так давно газета «Нью-Йорк таймс» приписала до масонів величезну кількість відомих людей: сера Артура Конан Дойля, герцога Кентського, Пітера Селлерса, Ірвінґа Берліна, принца Філіпа, Луї Армстронґа, а також безліч сучасних промислових магнатів і банкірів.

Колер гнівно показав на тіло Ветри.

– А що ви скажете на це? Може, поціновувачі сенсацій не такі вже й далекі від істини?

– Я усвідомлюю, який це все має вигляд, – Ленґдон намагався говорити якомога дипломатичніше. – Однак мені здається вірогіднішим те, що якась інша організація заволоділа емблемою ілюмінатів і використовує її задля власних цілей.

– Яких цілей? Чого вони хотіли домогтися цим убивством?

Гарне запитання, подумав Ленґдон. Він не уявляв, де можна було відкопати емблему ілюмінатів через чотириста років.

– Можу сказати лише одне: якби навіть ілюмінати існували дотепер – а я практично впевнений, що їх не існує, – то вони нізащо не вбивали Леонардо Ветри.

– Чому так?

– Можливо, ілюмінати й прагнули ліквідувати християнство, але для цього вони використовували передусім політичні й фінансові ресурси і ніколи не вдавалися до терористичних актів. Крім того, ілюмінати дуже чітко розрізняли своїх ворогів. До людей науки вони ставилися з найглибшою пошаною і нізащо не відібрали б життя в колеги-науковця такого, як Леонардо Ветра.

Погляд Колера ще більше похолоднішав.

– Мабуть, я забув вам сказати, що Леонардо Ветра не був звичайним ученим.

– Містере Колер, – терпляче мовив Ленґдон, – у мене немає жодних сумнівів, що Леонардо Ветра був блискучим науковцем, але це не змінює того факту…

Раптом Колер, нічого не сказавши, розвернув своє крісло й швидко поїхав геть із кімнати, залишаючи за собою клуби збуреного туману.

На милість Бога, подумки застогнав Ленґдон і поспішив за ним. Колер чекав у невеличкому алькові в кінці коридору.

– Це кабінет Леонардо, – сказав він, показавши на двері. – Можливо, коли ви його оглянете, то зміните думку. – Колер іще щось пробурчав, тоді ринувся вперед, і двері безшумно розсунулися.

Ленґдон зазирнув досередини, і в нього мороз пішов по шкірі. Матір Божа, мимоволі вихопилося в нього.

В іншій країні молодий охоронець терпляче сидів перед довгим рядом моніторів. Він дивився на безперервну вервечку зображень – їх передавали сотні бездротових відеокамер, розкиданих по величезному комплексу.

Парадний хол.

Кабінет.

Величезна кухня.

Картинки змінювали одна одну, й охоронець з усіх сил намагався не втрачати пильності. Його зміна вже закінчувалася, однак він не розслаблявся. Служба – це справа честі. Колись він одержить належне.

Він на мить замріявся, аж раптом на одному з екранів з’явилося щось дивне. Інстинктивно він натиснув кнопку на панелі керування. Картинка застигла.

Стривожений, він нахилився ближче до монітора. Напис свідчив, що це зображення передає камера номер вісімдесят шість, яка мала б стежити за одним із коридорів.

Однак на екрані він бачив зовсім не коридор.

Ленґдон дивився в кабінет Ветри у повній розгубленості.

– Що це все означає? – Хоч із дверей приємно повіяло теплом, переступаючи поріг, він тремтів, наче з холоду.

Колер нічого не відповів і в’їхав слідом.

Ленґдон розглядав кабінет, нічого не розуміючи. Такої дикої суміші символів він іще не бачив зроду. На дальній стіні висіло величезне дерев’яне розп’яття. Ленґдон визначив, що виготовлене воно в Іспанії приблизно в чотирнадцятому столітті. Над розп’яттям зі стелі звисала металічна модель Сонячної системи. Ліворуч був портрет Діви Марії, написаний олійними фарбами, поряд із ним – періодична система хімічних елементів. На бічній стіні між двома іншими мідними розп’яттями висів плакат з Альбертом Айнштайном і його відомим висловом: «ГОСПОДЬ БОГ НЕ ГРАЄ В КОСТІ».

Спантеличений, Ленґдон підійшов ближче. На робочому столі Ветри лежала Біблія в шкіряній палітурці, пластикова модель атома і мініатюрна копія статуї Мойсея роботи Мікеланджело.

Дивне поєднання, що й казати, подумав Ленґдон. У кабінеті було тепло, однак від незвичного інтер’єру його знову пройняв мандраж. Було відчуття, що тут зійшлися в сутичці два титани філософії… неприродно сплелися дві протилежні сили. Він глянув на корінці книжок, що стояли на полиці:

На одному з книготримачів була вигравірувана цитата:

– Леонардо був католицьким священиком, – сказав Колер.

Ленґдон повернувся до нього.

– Священиком? Здається, ви казали, він був фізиком.

– Він був і тим, і іншим. В історії траплялися випадки, коли людина присвячувала себе водночас і науці, і релігії. Леонардо був одним із таких. Він вважав фізику «Божим законом природи» і казав, що в будові всесвіту всюди відчутна рука Бога. Він сподівався за допомогою науки переконати тих, хто вагається, в існуванні Бога. Себе він називав теофізиком.

Теофізиком? Для Ленґдона це прозвучало як оксиморон.

– У фізиці елементарних частинок, – вів далі Колер, – останнім часом було зроблено низку приголомшливих відкриттів… відкриттів, які мають духовний вимір. Леонардо був автором багатьох із них.

Ленґдон, усе ще не оговтавшись у незвичному кабінеті, здивовано подивився на директора ЦЕРНу.

– Духовність і фізика? – Усе свідоме життя Ленґдон вивчав історію релігії, і якщо в цій сфері була якась постійна теза, то це те, що наука й релігія – як олія й вода… непримиренні вороги, які ніколи не зійдуться.

– Ветра був в авангарді досліджень у фізиці елементарних частинок, – пояснив Колер. – Він почав поєднувати науку й релігію… доводячи, що вони доповнюють одна одну найнесподіванішим способом. Він назвав цей напрям новою фізикою. – Колер узяв із полиці якусь книжку і простягнув Ленґдонові.

«Бог, чудеса і нова фізика», прочитав Ленґдон на обкладинці. Автор – Леонардо Ветра.

– Це вузька галузь, – сказав Колер, – але вона дає нові відповіді на деякі старі запитання – про походження всесвіту і про сили, що зв’язують усіх нас. Леонардо вірив, що його наукова праця може навернути мільйони до значно духовнішого життя. Торік він переконливо довів існування певної енергії, яка всіх нас об’єднує. Фактично він продемонстрував, що всі ми фізично пов’язані… що молекули у вашому тілі переплетені з моїми… що всіх нас пронизує одна сила.

Ленґдонові все це не вкладалося в голові. І сила Бога всіх нас об’єднає.

– Невже містер Ветра справді спромігся продемонструвати зв’язок між частинками?