Під яскравим пообіднім сонцем Ленґдон перекинув піджак через плече. Вітторія підвела обличчя до неба й глибоко вдихувала повітря, неначе сонячні промені передавали їй якусь чудодійну енергію.

Середземноморці, подумав Ленґдон, відчуваючи, що вже спітнів.

– Трохи невідповідний вік для мультфільмів, як ви вважаєте? – сказала Вітторія, не розплющуючи очей.

– Перепрошую?

– Ваш годинник. Я побачила його в літаку.

Ленґдон злегка почервонів. Він уже звик виправдовуватися за свій годинник. Цю колекційну модель із Мікі-Маусом подарували йому в дитинстві батьки. І хоч Мікі-Маус із випростаними руками, що виконували функцію стрілок, мав трохи дурнуватий вигляд, іншого годинника Ленґдон ніколи не носив. Він був водонепроникний і світився в темряві – ідеальний для змагань із плавання та пізніх прогулянок неосвітленими стежками кампусу. Коли студенти звертали увагу на його дивне уявлення про моду, Ленґдон відповідав, що Мікі-Маус допомагає йому залишатися в душі молодим.

– Шоста година, – сказав він.

Вітторія кивнула, все ще не розплющуючи очей.

– А ось, схоже, і наш транспорт.

Ленґдон почув удалині якийсь гуркіт, подивився вгору, і його мало не занудило. З півночі, опустившись низько над злітною смугою, до них наближався гелікоптер. Ленґдон один раз літав на гелікоптері над долиною Пальпа в Андах, розглядаючи загадкові малюнки пустелі Наска на піску, і йому це аніскілечки не сподобалось. Літючий черевик. Після двох перельотів за день Ленґдон мав надію, що Ватикан вишле по них авто.

Очевидно, він помилявся.

Гелікоптер сповільнився в них над головами, якусь мить повисів у повітрі, тоді почав швидко спускатися на злітну смугу. Він був білий, а з одного боку мав герб – два тонкі ключі навхрест і папська тіара на тлі щита. Цей символ Ленґдон знав дуже добре. Це була традиційна печатка Ватикану – священний символ папського престолу, причому сам «престол» був у прямому сенсі давнім троном святого Петра.

Святий гелікоптер, подумки зітхнув Ленґдон, спостерігаючи, як той приземляється. Він і забув, що Ватикан має власний повітряний флот у складі одного гелікоптера, яким папу доправляють до аеропорту, на зустрічі, а також до його літньої резиденції в Ґандольфо. Ленґдон однозначно волів би їхати автом.

Пілот вистрибнув із кабіни і пішов до них. Тепер настала черга Вітторії занервувати.

– Оце наш пілот?

Ленґдон поділяв її занепокоєння.

– Летіти чи не летіти? Ось у чім запитання.

Пілот мав такий вигляд, наче його нарядили для якоїсь шекспірівської п’єси, – жакет у блакитно-золоту смужку з пишними рукавами, такі самі панталони і гетри. На ногах він мав чорні туфлі без підборів, дуже схожі на домашні капці. На додаток до всього на голові в нього був чорний фетровий берет.

– Це традиційний однострій швейцарських гвардійців, – пояснив Ленґдон. – Його змоделював свого часу сам Мікеланджело. – Коли пілот підійшов ближче, Ленґдон скривився. – Треба визнати, що він не належить до його найкращих творінь.

Попри маскарадну зовнішність, було видно, що пілот налаштований серйозно. У його ході відчувалося не менше впевненості й гідності, ніж у морського піхотинця США. Ленґдон багато разів читав, які суворі вимоги висувають до тих, хто хоче вступити до елітної швейцарської гвардії. Рекрутів набирають в одному з чотирьох католицьких кантонів Швейцарії, і вони мусять бути громадянами Швейцарії чоловічої статі віком від дев’ятнадцяти до тридцяти років, зростом щонайменше п’ять футів шість дюймів, неодруженими і відслужити в швейцарській армії. У світі це блискуче військо було предметом заздрості – мало чи не кожна держава хотіла б мати таку саму надійну й ефективну службу безпеки.

– Це ви з ЦЕРНу? – холодно запитав гвардієць, зупинившись перед ними.

– Так точно, – відповів Ленґдон.

– Ви долетіли на диво швидко, – сказав гвардієць і спантеличено глянув на Х-33. Тоді повернувся до Вітторії. – Скажіть, шановна пані, у вас немає іншого одягу?

– Перепрошую?

Він показав на її ноги.

– У Ватикані не дозволено ходити в шортах.

Ленґдон подивився на ноги Вітторії і спохмурнів. Він геть забув. У Ватикані суворо заборонено виставляти напоказ ноги вище колін – і чоловікам, і жінкам. Таке правило запроваджено як вияв поваги до святості Божого міста.

– Це все, що в мене є з собою, – відповіла Вітторія. – Ми дуже поспішали.

Гвардієць кивнув, явно незадоволений. Тоді звернувся до Ленґдона:

– Маєте при собі якусь зброю?

Зброю? здивувався Ленґдон. Та я не маю при собі навіть запасного комплекту спідньої білизни! Він похитав головою.

Гвардієць присів біля Ленґдонових ніг і почав його обмацувати, починаючи зі шкарпеток. Довірливий хлопець, що й казати, подумав Ленґдон. Сильні руки пересувалися все вище по ногах Ленґдона, неприємно наблизилися до паху. Нарешті перейшли догори – до грудей і плечей. Пересвідчившись, очевидно, що Ленґдон «чистий», гвардієць повернувся до Вітторії. Пройшовся поглядом по її ногах і фігурі.

Вітторія спалахнула.

– Навіть не думайте про це!

Гвардієць зміряв її суворим поглядом, явно бажаючи залякати. Вітторія й оком не зморгнула.

– Це що? – Гвардієць показав на невеличкий квадратний горбок на передній кишені її шортів.

Вітторія витягла ультратонкий мобільний телефон. Гвардієць узяв його, відкрив, зачекав на гудок, тоді, очевидно, пересвідчившись, що це й справді тільки телефон, віддав їй. Вітторія запхала його назад до кишені.

– Поверніться, – попросив гвардієць.

Вітторія послухалась – випростала руки вгору й повернулася на всі триста шістдесят градусів.

Гвардієць уважно її оглядав. Ленґдон уже визначив, що обтислі шорти й майка Вітторії не випирають ніде, де не повинні. Гвардієць, очевидно, дійшов такого самого висновку.

– Дякую. Ідіть, будь ласка, за мною.

Пропелер гелікоптера Ватикану крутився на неробочому ходу. Вітторія, як загартований профі, зайшла до кабіни перша, тільки ледь пригнувшись під пропелером. Ленґдон на мить завагався.

– А в автомобілі доїхати ніяк не можна? – напівжартома прокричав він пілотові, який саме сідав на своє місце.

Той нічого не відповів.

Знаючи навіжених римських водіїв, Ленґдон усвідомлював, що літати в Римі, мабуть, безпечніше, ніж їздити. Він глибоко вдихнув і теж зайшов досередини, обережно пригнувшись під пропелером.

Коли гвардієць увімкнув двигун, Вітторія гукнула йому:

– Ви вже знайшли контейнер?

Гвардієць подивився через плече, очевидно, нічого не розуміючи.

– Знайшли що?

– Контейнер. Ви ж телефонували до ЦЕРНу через контейнер?

– Не розумію, про що ви говорите. – Гвардієць знизав плечима. – У нас сьогодні море роботи. Командир наказав мені вас привезти. Це все, що я знаю.

Вітторія занепокоєно подивилася на Ленґдона.

– Пристебніться, будь ласка, – попросив пілот. Двигун запрацював гучніше.

Ленґдон пошукав свій пасок безпеки і застебнув. Здавалося, крихітна кабіна стискається довкола нього. Гелікоптер із ревом піднісся в небо і різко звернув на північ, у бік Рима.

Рим… caput mundi, де колись правив Цезар і де розіп’яли святого Петра. Колиска сучасної цивілізації. І в самому його серці… бомба сповільненої дії.

З повітря Рим схожий на лабіринт – складна плутанина старовинних вуличок, що закручуються довкола будинків, фонтанів і давніх руїн.

Гелікоптер Ватикану летів низько над містом, розтинаючи прошарок смогу, який «викашлювали» численні транспортні засоби, що скупчилися внизу. Ленґдон із цікавістю дивився на мопеди, туристичні автобуси й безліч «фіатів-седанів», що рухалися в усіх напрямках. Кояаніскаці, подумав він, згадавши слово, яким індіанське плем’я хопі називає «життя без рівноваги».

Вітторія сиділа поруч, сповнена мовчазної рішучості.

Раптом гелікоптер сильно нахилився на один бік.