– Це сканер сітківки, – пояснила вона. – Стовідсоткова надійність. Запрограмований тільки на дві сітківки – на батькову й мою.

Від страшної здогадки Роберт Ленґдон укляк на місці. У пам’яті знову сплив страхітливий образ Леонардо Ветри – закривавлене обличчя, одне невидяче око і порожня очна яма. Він спробував відкинути очевидну істину, але наступної миті щось побачив… під сканером на білій кахельній підлозі… маленькі темно-червоні краплини. Засохла кров.

Вітторія, на щастя, нічого не зауважила.

Сталеві двері відчинилися, і вона ввійшла досередини.

Колер похмуро глянув на Ленґдона. Погляд був красномовний. Казав я вам… викрадене око слугує вищій меті.

Руки жінки були зв’язані. Зап’ястя, туго стягнуті мотузкою, посиніли й розпухли. Смаглявий убивця лежав поруч, спустошений, і милувався своєю оголеною винагородою. Цікаво, думав він, вона справді заснула чи лише так удає, щоб уникнути подальшої роботи?

Зрештою, йому це байдуже, бо він достатньо наситився. Задоволений, убивця сів на ліжку.

У його країні жінки – це власність. Слабкі створіння. Засіб для отримання насолоди. Товар, яким торгують, як худобою. І там вони знають своє місце. Тут же, у Європі, жінки вдають, що вони сильні й незалежні. Це його потішало і водночас збуджувало. Він завжди діставав особливе задоволення, змушуючи їх до фізичної покори.

Тепер, задовольнивши плоть, убивця відчув, як у ньому наростає інше бажання. Минулої ночі він убив. Убив і скалічив жертву, а вбивство діяло на нього, як наркотик… Кожна нова сутичка задовольняла лише ненадовго, а потім з’являлася ще більша потреба вбивати. Відчуття ейфорії минуло. Жага вбивати повернулася.

Він уважно подивився на жінку, що спала поруч, провів рукою по тонкій шиї. Думка, що він може вмить позбавити її життя, збуджувала. Але яка від цього користь? Адже це істота нижчого порядку, створена, щоб служити й давати насолоду. Сильні пальці обхопили ніжне горло, убивця відчув її пульс. Однак, пересиливши бажання, забрав руку. На нього чекає робота. Служіння вищій меті важливіше за особисті бажання.

Уставши з ліжка, убивця знову подумав про велич своєї місії. Він і досі не міг осягнути всього масштабу влади цього чоловіка на ім’я Янус і давнього братства, яке той очолює. Дивовижно, що братство обрало його. Якимсь чудом вони довідалися про його ненависть… і про майстерність. Як вони це зуміли – назавжди залишиться для нього таємницею. Янус сказав, у них довгі руки.

Тепер вони удостоїли його найвищої честі. Він буде їхніми руками й голосом. Їхнім месником і посланцем. Тим, про кого його співвітчизники кажуть Малк аль-хак – Янгол істини.

Лабораторія Ветри нагадувала науково-фантастичне кіно.

Абсолютно біле приміщення, заставлене по периметру комп’ютерами та іншим електронним обладнанням, трохи скидалося на операційну. Цікаво, що за таємниці криються тут, думав Ленґдон, що заради них хтось наважився вирізати іншій людині око?

Опинившись усередині, Колер насторожено роззирнувся, ніби сподіваючись застати злодія. Але в лабораторії було порожньо. Вітторія теж ішла повільно… начебто без батька лабораторія стала їй чужою.

Увагу Ленґдона відразу привернули невисокі сталеві стовпчики у центрі приміщення. Їх було близько десятка, і стояли вони колом – такий собі Стоунхедж у мініатюрі. Приблизно три фути заввишки, вони нагадали Ленґдонові вітрини, на яких у музеях викладають дорогоцінні камені. Однак ці стовпці були призначені аж ніяк не для демонстрування дорогоцінних каменів. На кожному з них стояв грубий прозорий контейнер формою приблизно як коробка для тенісних м’ячів. На вигляд усі контейнери були порожні.

Колер здивовано подивився на цю конструкцію, однак вирішив, очевидно, розмову про неї відкласти на потім. Він повернувся до Вітторії.

– Нічого не зникло?

– Зникло? Як? Сканер сітківки дозволяє доступ тільки нам двом.

– Просто подивися, чи все на місці.

Вітторія зітхнула і кілька хвилин оглядала кімнату. Тоді знизала плечима.

– Усе має такий вигляд, як звик залишати батько. Упорядкований хаос.

Ленґдон відчув, що Колер зважує, як діяти далі. Наскільки сильно тиснути на Вітторію… скільки варто їй розповідати. Схоже, він вирішив поки що облишити цю тему. Виїхав у своєму кріслі на середину лабораторії і якусь мить споглядав загадкове скупчення начебто порожніх контейнерів.

– Таємниці, – мовив він нарешті, – це розкіш, якої ми більше не можемо собі дозволити.

Вітторія мовчки кивнула. Вона здавалася схвильованою, так начебто тут на неї раптом навалилася ціла лавина спогадів.

Дай їй час оговтатися, подумав Ленґдон.

Немов збираючись з духом перед тим, як відкрити таємницю, Вітторія заплющила очі й глибоко вдихнула повітря. Тоді ще раз. І ще раз. І ще…

Дивлячись на неї, Ленґдон занепокоївся. З нею все гаразд? Він глянув на Колера. Той був незворушний, так ніби йому не вперше доводилося спостерігати цей ритуал. Минуло десять секунд, і Вітторія розплющила очі.

Ленґдон не повірив очам. Вітторія Ветра разюче змінилася. Повні вуста посвіжіли, плечі розслабилися, очі пом’якшали. Здавалося, вона перелаштувала кожнісінький м’яз тіла на те, щоб змиритися з горем. Біль і образа сховалися під глибоким холодним спокоєм.

– З чого ж почати?.. – рівним голосом спитала вона швидше сама себе.

– З початку, – підказав Колер. – Розкажи нам про батькові експерименти.

– Усе життя батько мріяв удосконалити науку за допомогою релігії, – почала Вітторія. – Він сподівався довести, що наука й релігія цілком сумісні – як два різні шляхи, що ведуть до тієї самої істини. – Вона замовкла, наче сама була нездатна осягнути те, що збирається сказати. – І нещодавно… він здогадався, як це можна зробити. – Колер мовчав. – Він задумав один експеримент, який мав би врегулювати найгостріший конфлікт між наукою й релігією.

Цікаво, який саме конфлікт вона має на увазі, подумав Ленґдон. Історія знає їх чимало.

– Міф про настання світу, – уточнила Вітторія. – Суперечку про те, як з’явився всесвіт.

Он як! Найголовніший конфлікт.

– Біблія, як відомо, каже, що світ створив Бог, – пояснила Вітторія. – Бог сказав: «Нехай буде світло», і з безмежної пустки виникло все, що ми бачимо навколо. На жаль, один із фундаментальних законів фізики свідчить, що матерію неможливо створити з нічого.

Ленґдон читав про цей глухий кут. Ідея, що Бог начебто створив «щось із нічого», повністю суперечить загальновизнаним законам сучасної фізики, і тому науковці стверджують, що біблійний міф про настання світу з погляду науки – абсурд.

– Містере Ленґдон, – звернулася до нього Вітторія, – сподіваюся, ви чули про теорію великого вибуху?

– Щось чув. – Ленґдон знизав плечима. Великий вибух – це визнана наукою модель утворення всесвіту. До кінця її Ленґдон не розумів, знав лише, що, згідно з цією теорією, всесвіт утворився з неймовірно стиснутої в одній точці енергії, яка вибухнула й розширилася в усі боки. Або щось у такому дусі.

– Коли 1927 року католицька церква висунула теорію великого вибуху, – вела далі Вітторія, – то…

– Перепрошую? – перебив її Ленґдон. – Ви хочете сказати, що ідея великого вибуху належить католицькій церкві?

Питання здивувало Вітторію.

– Звичайно. Її висунув 1927 року монах-католик на ім’я Жорж Леметр.

– А я думав… – він завагався. – Хіба автор цієї ідеї не гарвардський астроном Едвін Габбл?

– Ось іще один приклад американської самовпевненості, – сердито зауважив Колер. – Габбл опублікував свою статтю 1929 року, тобто на два роки пізніше від Леметра.

Ленґдон наморщив чоло. Усім відомо про телескоп Габбла, сер. Я ніколи не чув, щоб існував ще й телескоп Леметра!

– Містер Колер каже правду, – мовила Вітторія, – ця ідея належала Леметру. Габбл лише підтвердив її, зібравши дані, які свідчили, що великий вибух теоретично можливий.

– Он як, – мовив Ленґдон, застановляючись, чи шанувальники Габбла з кафедри астрономії в Гарварді бодай мимохідь згадують Леметра у своїх лекціях.