У перший день дід Грицько вчив Шурика плавати брасом. І весь час говорив, щось розповідав, розказував.

Шурик уже знав, що живе дід Грицько зараз сам, дружина, баба Оксана, доглядає у Києві першого їхнього правнука Максимка, якого подарувала їм онучка Михайлина… Один син, Павло, працює в Києві на заводі «Поліграфмаш», другий, Степан, – у Запоріжжі на керівній роботі, в держадміністрації. Сам дід Грицько, колишній танкіст, незважаючи на свою хлоп'якуватість і «дрібнокаліберність», як він сам висловився, сорок п'ять років очолював бригаду механізаторів, керував здоровецькими дядьками під два метри, і вони слухалися його «безпрекословно». І Шурик теж слухав діда Грицька, роззявивши рота, раз у раз ковтаючи воду. Вперше в житті ним займався дорослий чоловік та ще й такий незвичайний. Шурик просто таки закохався у діда Грицька.

– Ну от, – сказав нарешті дід Грицько. – Фізичну підготовку ми зробили. Брасом ти трохи плавати навчився. Уже ж не по-собачому. Собаки так не вміють. І на глибині побув, страх переборов, феруму трохи в організмі додалося. По обіді приходь – продовжимо!

Шурик із таким захватом розказував бабусі про діда Грицька, аж захлинався. Бабуся розчулено усміхалася. Шулячка (баба Настя) дала дідові Грицьку найпозитивнішу характеристику. Тому по обіді бабуся без зайвих слів одпустила Шурика до діда Грицька.

Дід щось майстрував, пиляв ножівкою товсту широку дошку.

– А тепер, – сказав він, – тепер тобі завдання – бачив, із якої я кладки рибалив? – зробиш собі таку саму. Я оце матер'ял підготував.

– Та… та я… не вмію, – розгублено сказав Шурик.

– У невмілого руки не болять. Я підкажу, не хвилюйся. Але робитимеш сам. Я жодного гвіздка не заб'ю!

Вони взяли дошки, стовпчики, цвяхи, молоток, лопату і пішли на річку.

– Ото дивись на мою кладку і микить, із чого починати, – сказав дід Грицько.

Шурик уважно обдивився дідову кладку, поміркував і сказав:– Ну… ну, мабуть, починати треба зі стовпчиків, на яких кладка тримається.

– О! Правильно! Ти, я бачу, хлопець кмітливий, метикований. Кожна будова починається з фундаменту, з підвалин. Давай, вкопуй, голубе, стовпчики!..

До самісінького вечора провозилися Шурик і дід Грицько. Певна річ, дід не лише командував, а й трохи допомагав. Але всі гвіздки, як і попереджав дід, забивав сам Шурик. Дід тримав гвіздка, а Шурик бив молотком. І хоч як старався Шурик, щоб не вцілити діда по пальцях, без травм не обійшлося. Дід терпів, тільки вів рахунок:

– О! Дев'ятнадцята контузія!.. О! За двадцяту перевалило!.. Та не вибачайся! Не вибачайся! Я розумію. Ти ж не навмисне. Навмисне ти б мене по голові вцілив! Жартую!.. Не поспішай!

Та коли кладка була готова і пройшла випробування – дід Грицько станцював на ній гопачок, – Шурика охопило таке почуття, якого він не відчував ніколи в житті, – радісна гордість людини, що вперше зробила щось путяще власними руками.

Так почалося чоловіче виховання Шурика. За кілька днів Шурик уже їздив верхи на коні, запрягав і розпрягав, рубав колуном дрова, навчився лазити по деревах, що йому раніше категорично заборонялось…

І от одного дня дід Грицько сказав:

– А тепер будемо гартувати характер рішучими вчинками і самостійними рішеннями. Так от тобі завдання. Край села над річкою стоїть розвалюха, в якій ніхто неживе. Піди, обстеж, придивись гарненько, прислухайся – чи нема там чогось, що потребує твого втручання, допомоги… А я по господарству поратися пішов. Увечері прийдеш, розкажеш, доповіси… Давай! Поганяй!

Шурик пішов. Розвалюха була скособочена, з проваленою солом'яною стріхою, заросла бур'янами. Шурик обійшов усе обійстя. Ніде нікого й нічого, вартого уваги, тим більше втручання і допомоги. Пожартував дід чи що?… Двері хати були розчинені, ледь, трималися на одному іржавому завісі. Шурик переступив поріг і увійшов до темних сіней. І тут раптом почулося жалібне нявкання, що лунало згори. Шурик звів голову і побачив чотирикутник – отвір, що вів на горище. Нявкіт чувся звідти. Драбини не було.

«Ага! Он воно що! Кошеня на горищі, – подумав Шурик. – Як же його зняти?… Треба знайти драбину. Десь же вона повинна бути!»

І Шурик кинувся шукати. Ледве знайшов драбину у густих бур'янах на городі. Крекчучи, потяг у хату. Довго піднімав. Нарешті поставив, прихилив до стіни. І поліз на горище. Стоячи на останньому щаблі, покликав:

– Киць-киць-киць!

Та кошеня, замість підійти, позадкувало.

Намагаючись схопити кошеня, Шурик потягся вперед, вперся ногою об щабель. І тут драбина хитнулася і загримотіла на долівку. Шурик ледве втримався на горищі, метляючи в повітрі ногами. Нарешті видряпався, сів.

– Ех ти! Нявкало! – з докором глянув на кошеня. – Бачиш, що зробилося! Тепер нас обох рятувати треба. Що ж робити? Удвох нявкати?… Ні! Треба якось викручуватись, виходу шукати.

На горищі було не так темно, як у сінях, світилися дірки у стрісі. Шурик почав нишпорити по горищу і – о радість! – наштовхнувся на довгу міцну мотузяку.

«Спершу треба спустити кошеня! – вирішив Шурик. – А тоді вже по мотузці самому!»

Шурик прив'язав кінець мотузки до крокви і почав нав'язувати на мотузці вузли, щоб руки не спорснули: десь він читав, що так треба робити. Тоді скинув майку, зав'язав її низ на вузол, утворивши таким чином своєрідний мішечок, піймав кошеня, посадив у той мішечок, прив'язав вільний кінець мотузки до того мішечка і спустив кошеня в мішечку униз. А тоді почав спускатися сам.

Та все ж руки у Шурика були не дуже треновані й міцні. І десь на півдорозі він не втримався, руки його спорснули і, обдираючи об вузли долоні, він полетів униз… Та до землі не долетів. Раптом потрапив у чиїсь міцні обійми… То був дід Грицько.

– Ой! – вигукнув Шурик. – Ну молодець! – усміхнувся дід Грицько. – Склав іспит на «відмінно»!

– А ви ж казали – по господарству підете… – розгублено мовив Шурик, стаючи на ноги.

– Ну, який би я був Лобановський, якби не підстраховував свого форварда!.. Ти тепер, Шурику, і свічка, і кочерга! І риба, і м'ясо! По-перше, виявив шляхетність, благородство – спершу про кошеня подумав, подбав, а тоді вже про себе.

– А чому кочерга?

– Бо до гумору схильний. Посміятися вмієш. І з самого себе передусім. А це найважливіше. Я ж чув, як ти з кошеням розмовляв. Молодчинка! Тепер я за тебе спокійний! Не пропадеш!

Ех! І чому не чують цього ні Вовочка Таратута, ні Боря Бородавко, ні Супер-Джон, ні його «фрикадельки»?! Та хіба головне, щоб вони чули?… Головне – Шурик сам собі довів, що він не тюхтій, не нікчема, що здатний на самостійні рішення і рішучі вчинки. От що головне!

А їм усім він колись доведе! Обов'язково доведе!

І, ви знаєте, таки довів!

Але про це якось іншим разом…

Алик Здоровега, незважаючи на своє прізвище, зовсім непоказний. У Супер «Б» ніхто ніколи не чув від нього якихось нових ідей, задумів, не було у нього і несподіваних вчинків. Здавалося, що його ніщо особливо не цікавить. Про таких кажуть: «ні риба ні м'ясо».

Тато Алика Здоровеги – крутий бізнесмен. Алик навіть так його називає – «крутато». До школи Алика привозять на «Ауді». І наворочений «мобільник» у Алика є. І ціла ігротека комп'ютерних ігор удома… Але так було не завжди. У дитсадок Алика ніхто не привозив. У дитсадок Алик із мамою пішки ходив. І до школи у перший клас причалапав на своїх двох. А вже десь у класі третьому почав приїжджати спочатку на старенькому «Москвичі», тоді на «Жигулях»…Розкрутився тато. Беручкий виявився до бізнесу. Тепер має горілчаний і молочний заводи, та ще якісь харчопереробні в різних районах області. Алик навіть до пуття не знає, які харчі переробляє його «крутато», бо сам Алик харчується головним чином бананами – дуже їх любить.

І от цього літа замахнувся «крутато» будувати «фазенду» – заміський котедж на три поверхи. Купив у задніпровському дачному селищі три дачки на березі озера, дві зніс, третю поки що лишив для будівельників, та й самим щоб було де переночувати. І почав будівництво. Була ще й четверта дача, яку запланував купити бізнесмен Здоровега, щоб увесь берег озера йому належав. Але з тією четвертою вийшла заковика. Господар дачі уперся, як то кажуть, рогом і ні за які гроші продавати свою дачу не схотів. Будиночок був благенький, дерев'яний, збитий із якихось різноколірних дощок. Але оригінальний, незвичайний. Схожий на корабель. На другому поверсі, над верандою – наче капітанський місток. Обабіч дверей «мезоніну», як називала цей другий поверх Аликова мама, не вікна, а круглі «ілюмінатори». Над одним висів старий іржавий якір від моторного човна, над другим – рятувальне коло з написом «Мрія». А нагорі щогла з прапорцем. І ще на стіні над дверима висів невеликий дзвін на кронштейні – щоб відбивати «склянки». Господаря дачі всі називали Капітан Галтер (так він просив себе йменувати). Ходив Капітан Галтер у тільняшці й старому капітанському кашкеті з «крабом» над козирком. Дивак був, звичайно. Зранку калатав у дзвін («одбивав склянки»), а тоді, випроставшись, дивився на озеро у саморобну підзорну трубу.