– Ой! Ти що? Ні-ні! – замахав руками Вовочка. їй навіть здалося, що він злякався.

– Але треба ж щось робити! – сказала Лариска. – Тебе ж можуть відрахувати з нашого ліцею. Стільки охочих!

– Не відрахують! Я виправлю. Просто зараз ніколи.

– Ніколи? – здивувалася Лариска. – Чим же ти так зайнятий?

– Справи… різні… – Вовочка одвернувся. – Хочеш іще анекдот…

Іде вуссурійській тайзі група туристів. Раптом з'являється тигр.

– Не бійтесь. Тигр не голодний! – кажепровідник.

– Звідки ви знаєте?

– А ви хіба не помітили, що туриста Ковальчука нема вже більш як півгодини?

– І як ти їх запам'ятовуєш, ті анекдоти? Я їх одразу забуваю… В тебе така пам'ять, а хапаєш двійки. Візьмись за розум, Таратуто, я тебе прошу!

– Єс, май дарлінг! Просто понеділок – важкий день! Ну, я побіг! Ґуд бай! – і Вовочка звернув до свого будинку.

«Просто понеділок – важкий день!» І тут Лариска згадала, що Вовочка Таратута майже завжди одержував погані оцінки саме у понеділок. «Отже, у неділю готувати уроки йому ніколи. Чим же він займається у неділю?… Невже?… Тато колись говорив, що в нього на вокзалі вкрали портфель. Поставив на підлогу біля кіоску, коли купував газети. Мить – і нема портфеля. Є категорія так званих вокзальних злодіїв…» – Лариска похолола.

Уночі їй наснився сон. Все було, як в отих американських гангстерських бойовиках: мчали мотоцикли, автомашини, лунали постріли, горіли і вибухали, перевертаючись, «Мерседеси», «Ягуари» і «Порші»… І за кермом пошарпаної спортивної машини сидів закіптюжений Вовочка Таратута. А поряд із ним сиділа вона, Лариска.

«Так от яка твоя таємниця! Ти, виявляється гангстер! А я до тебе так ставилася!..» – казала вона.

«Та цить ти, канарейка! – хрипів він. – Бо зараз викину в машини!»

«Ах, так! То я сама вискочу!» – вона рвучко одчинила дверцята і… прокинулась, лежачи на підлозі.

Протягом тижня Вовочка більше не одержав жодної поганої оцінки. Самі «добре» та «відмінно». Але розмов із Ларискою уникав.

У неділю з самого ранку Лариска з батьками і з московськими родичами, тіткою і дядьком, поїхали на вокзал. Мамині батьки, Ларисчині дідусь і бабуся, жили під Фастовом у селі Кожанка. І сьогодні дідусеві виповнювалося сімдесят років. Тому, власне, москвичі й приїхали – на ювілей.

Лариска любила сімейні свята, коли родичі сиділи за довгим столом, весело гомоніли, перебиваючи одне одного, виголошували жартівливі тости, дотепували й сміялися.

І зараз, сидячи в електричці й дивлячись, як мелькають за вікном квітучі садки, вона відчувала те радісне піднесення, яке бувало в неї перед сімейним святом. Вона мугикала пісеньку і не одразу звернула увагу на дружний сміх у протилежному кінці вагона. І раптом здригнулася і завмерла, почувши знайомий голос, який вигукував, перекриваючи сміх:

– Буде вам сумно доти, аж доти, доки на купите в мене «Анекдоти»! Хто «Анекдоти» у мене купує, той вже ніколи в житті не сумує!.. Всього лише за одну гривню ви можете мати радість на всю дорогу в електричці. Сміх – здоров'я для всіх! Сміх – це наш український женьшень! Здоров'я і довголіття – всього за одну гривню!

– Ой! – тихо зойкнула Лариска. – Та це ж наш Таратута. Вовочка Таратута! Дайте мені швидше газету! Я не хочу, щоб він мене бачив! Це ж його таємниця! Він не хоче, щоб у класі знали!

– Тю! – знизав плечима тато, даючи Ларисці газету, яку читав. – От дурненький! Чого тут ховатися? Він же працює, гроші заробляє!

– З нього будуть люди! – докинув дядько. – Всі американські міліонери починали в продажу газет у дитинстві.

Газета, якою затулялася Лариска, тремтіла у неї в руках. І тато, і дядько купили у Вовочки по тоненькій брошурі анекдотів, які він витяг зі шкільної сумки.

– Дякую! – вже без усякого римування оказав Вовочка і поштовхався далі. Як завжди у неділю, електричка була переповнена.

Наступного дня, у понеділок, Лариска не могла дочекатися, коли вже закінчаться уроки. їй так кортіло поговорити з Вовочкою без свідків!.. Але вона й виду не подавала.

І от нарешті продзвенів останній дзвінок.

Вона так нервувала, щоб ніхто їй не перешкодив, що ледь не вгналася під машину, наздоганяючи Вовочку.

Роззирнувшись навколо, чи нема поблизу однокласників, вона порівнялася з ним і тихо сказала:

– Сміх – це український женьшень!

– Що?! – Вовочка спіткнувся від несподіванки.

– Не бійся – я нікому не скажу! Ми вчора електричкою їздили до дідуся. Але ти даремно ховаєшся. Я… я пишаюсь тобою!.. – вона почервоніла. – 3 тебе будуть люди. Всі американські міліонери починали з продажу газет у дитинстві.

Якийсь час вони йшли мовчки.

– Я газетами теж пробував, – сказав нарешті Вовочка. – Але це складно… Газетами треба зранку… А я в школі. Можу тільки в неділю.

– А ті вірші ти сам склав?

– Ну! Вірші! Теж іще знайшла Тараса Шевченка! – Не скажи! «Доти – анекдоти» – рима будь здоров!.. Може, ти й справжнім поетом станеш.

– І продаватиму свої вірші в електричці, – усміхнувся Вовочка. – Поети зараз не жирують… Та й сьогодні, ти ж бачила, з літератури не підготувався.

– Нічого! Просто понеділок – важкий день. Але є ще й вівторок, середа, п'ятниця… Виправиш!

– Виправлю!.. Ну, ґуд бай! – він на якусь мить спинився і глянув їй у вічі. – Дякую тобі!.. Але, якщо хочеш, можеш розказувати… Справді, чого ховатися? Я ж не краду…

І Вовочка Таратута побіг до свого будинку.

Марина Зінченко і Надя Бондарук дружили з першого класу. Ото як посадила їх учителька Оксана Яківна за одну парту в перший день їхнього шкільного життя, так вони й почали дружити. І всі п'ять із половиною років дружили – разом уроки готували, одна одній допомагали. Марина більше до математики здібна була, до фізики, хімії – точних наук. А Надя – до літератури, історії. Географію любила. Марина Наді задачки як не допоможе вирішити, то списати дасть. А Надя Марині з літератури, з історії те, що Марина вдома вивчити не встигла, перед уроками стисло розкаже, а то й на уроці підкаже. Одне слово – творча взаємодопомога. І у Наді, і у Марини батьки були небагаті, але й не зовсім бідні. Надин тато у якійсь фірмі шоферував, а мама у бухгалтерії працювала. А Маринин тато у райдержадміністраци якісь папери писав, мама ж у технікумі викладала. Марина була реготушка, любила смішні книжки, анекдоти, веселі передачі й узагалі все веселе. Надя часто її веселила, удаючи незграбу і невдаху. Надя була худорлява, височенька і вважала себе негарною. Хоча риси обличчя її були правильні. І очі великі, променисті. І губенята пухленькі, рожеві. Та коли дівчинка вважає себе негарною, це якимось чином впливає на людей. Ота відсутність самоповаги, критичне до себе ставлення передається іншим. І разом із тим це надавало Наді розкутості, вона дозволяла собі кривлятися, корчити будь-які гримаси, комікувати. І це виходило в неї симпатично, навіть талановито…

Ото ідуть вони з Мариною, і раптом Надя – бебех на землю!

– О! Знову я тобі впала! От незграба!

Марина сміється, а тоді каже:

– Це ти навмисне! Скажи – навмисне? Тут же й спіткнутися нема об що!

– Таке кажеш! Хто це навмисне падає? От смішнячка!

– Це ти смішнячка, а не я. Дивись – коліно розбила!

– До весілля заживе! – усміхнулася Надя. – Тим паче до мого. Невідомо, чи й взагалі буде.

Навіть на уроках Надя іноді влаштовувала репризи. То удасть, що не помітила, куди сідає, і гепалася на підлогу поряд із партою. То, відповідаючи урок, раптом замовкала на півслові й хапалася за вухо:

– Ой! Ой! Вибачте! Мені, здається, мошка у вухо залетіла! Ой! Ой!..

І починала відчайдушно трусити головою і стрибати на одній нозі під загальний регіт усього класу. А тоді: