Видно було, що люди задоволені. Раз у раз чулося:

– Молодці!

– От би всюди так!

– Гарні хлопці!

Коли хтось новий підходив до сивенького дідуся, що стояв у черзі останній, він ввічливо повторював одну й ту саму фразу:

– Продавці вибачалися, просили не займати. Зараз буде перерва. Прийматимуть товар.

І не встигли наші «ашники» обмінятися першими враженнями, черга зникла, останній сивенький дідусь, сказавши: «Красненько дякую!» – одійшов. Альоша побіг чогось у магазин. Кум Цибуля лишився у кіоску сам.

– Гайда! Побалакаємо з цим негоціантом! – махнув рукою Гонобобель.

– Тільки делікатно, – сказала Шурочка.

– Та делікатно-делікатно, – вже на ходу кинув Гонобобель.

Кум Цибуля щиро здивувався, побачивши одразу таку кількість знайомих облич:

– О! Привіт!..

– Негоціанту Цибулі низький уклін! – Гонобобель церемонно вклонився, вимахуючи уявним капелюхом. – Ги-ги!..

Інші привіталися урозбрід.

– А що ти тут робиш? – не дуже до ладу спитала Люська (наче й так не видно!).

– Братові допомагаю, – просто відповів Кум Цибуля. – Він іще влітку влаштувався. І підробити, і для практики. Він же в торговельно-економічний збирається.

Ця його щирість якось одразу обеззброїла всіх. Тільки Гонобобель продовжував «виступати».

– От Цибуля! От негоціант! Купець нижньогородський!

Але, побачивши, що його кпини не діють, теж скис і, щоб якось вийти з незручного становища, сказав:

– Ану хоч покажи, чим ти торгуєш!

Гонобобель перехилився через прилавок і раптом радісно заволав:

– Люди! Дивіться, який товар! – він вихопив з ящика велике червонобоке яблуко.

– Ой!.. Я хитаюсь! – зойкнула Люська.

– Куме! – Гонобобель ляснув Цибулю по плечу. – Дай хоч скуштувати, скупердяю! Сидить на таких вітамінах і… і мовчить.

Кум Цибуля ніяково усміхнувся, розгублено озирнувся, почервонів.

– Бу… будь ласка!.. Беріть!.. Будь ласка!..

Гонобобель тут-таки, не роздумуючи, вкусив яблуко і аж зажмурився:

– Ух-х!.. Смакота!

Люська потяглася рукою до ящика.

– Та ви що?! – обурилася Шурочка. – Це ж не його! Як так можна!

– Що значить – не його? – жуючи й захлинаючись, «обурився» й собі Гонобобель. – А… ми чужі?… Свої!.. Скажи, Куме?… І справжні працівники торгівлі завжди знайдуть, як списати таку мізерію… Щось підгнило, щось побилося… Правда ж? Кум Цибуля непевно знизав плечима, але тут же закивав, припрошуючи:

– Беріть, беріть!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. Беріть!.. Чого там…

Гонобобель так смачно жував яблуко, з таким хлебтанням вгризався в нього зубами, що відмовлятися було просто несила.

І спершу Люська, а потім Ромчик, Антоша й інші потяглися руками до ящика.

Цікава то річ, яку можна було б назвати «законом більшості». Як більшість щось робить, то й тебе (хоч, може, й не дуже ти спершу хочеш) тягне якась сила так само вчинити. Як всі, так і я.

А коли ще й бажання є? Коли в тебе, можна сказати, аж слинка тече – ну й хочеться ж укусити оте яблуко смачнюче!..

То як же його втриматися?…

Шурочка швидко-швидко заморгала й опустила очі:

– Хіба що найменшеньке… Щоб попробувати тільки…

Але як вона не вибирала, і їй дісталося велике й червоне-червоне (ну і ящик!).

Вона так почервоніла, коли взяла яблуко, що її обличчя і яблуко у кольорі зрівнялися. Совісна була дівчинка Шурочка.

Вони стояли й дружно хрумкали, аж за вухами лящало, а Кум Цибуля дивився на них і усміхався лагідно.

– Ну яблука! Я ще таких зроду не їла. Чесне слово! Можна, я ще одненьке?… – Люська благально глянула на Кума Цибулю.

– Бери… Звичайно… Це «макінтош». А зараз одержали «слава переможцям». От почекайте, скоро Альоша почне виносити… Ще тих покуштуєте…

Гришка Гонобобель, що хрумкав уже третє, враз застиг. На хвилинку одірвав яблуко від зубів і несподівано рішуче сказав:

– Ні! Гарного потрошку! Гайда, люди! Не будемо заважати. Будемо делікатними, як каже наша Горобенко.

Шурочка мало не вдавилася яблуком – от нахаба! їй просто мову одібрало. Вона не знайшлася, що сказати. А Гришка тим часом, схопивши з ящика ще одне яблуко, вітально підняв руку догори:

– Чао, Куме! Красненько дякую!.. Здорово мати своїх людей у торгівлі!.. Ги-ги!.. Чао!

І, гигикаючи, побіг собі геть.

Всі враз знітилися, поопускали очі й, бурмочучи «спасибі», «дякую», «до побачення», почали швиденько розходитися.

За хвилину Кум Цибуля лишився біля кіоску сам…

Шурочка Горобенко і Антоша Дудкін жили в одному будинку. Тому йти їм було в один бік.

Вони йшли і мовчали.

Раптом Антоша спинився:

– Слухай, а… давай повернемося…

– Для чого? – Шурочка почервоніла.

– Не знаю… Але…

– Взагалі… правильно… Наче вкрали щось і тікаємо…

– Ага…

– Ходімо, – рішуче повернулася Шурочка.

Коли вони визирнули з-за рогу, то побачили, що Кум Цибуля з винуватим виразом обличчя щось говорить брату Альоші, а той розгублено чухає потилицю.

Ховаючись за порожніми ящиками, вони підійшли ближче.

– Так скільки усього, кажеш? – питав брат Альоша.

– Та, мабуть, штук зо двадцять, я думаю, – зітхнув Кум Цибуля.

– Ану, прикиньмо на вагу, – Альоша швиденько всипав яблук в одне відерце, в друге, почав важити. – Та-ак!.. Три двісті. Плюс два сімсот… Ну, накинемо для певності ще кіло-грамчик… Може, ти помилився, ти ж не рахував… Не будемо нікого обдурювати… А то про нашого брата, працівника торгівлі, тільки й знають: «хапуги», «здирники»…» Ми ж з тобою не такі. Правда?… І ніколи не будемо…

Кум Цибуля мовчки хитнув головою.

– Виходить, кілограмів шість із половиною, сім. Хай буде сім. Ціна за кілограм відома. Отже… – він рішуче поліз у кишеню, витяг гаманець, почав одраховувати гроші. – Не вішай, братику, носа. Ми з тобою люди робочі. Можемо собі дозволити частувати друзів. Навіть цілий клас. Шурочка з Антошею перезирнулися.

– У тебе щось є? – прошепотіла Шурочка.

Антоша вишкріб кишені, зітхнув:

– Двадцять три копійки…

– Давай… У мене сорок…

Брат Альоша здивовано витріщився на неї, коли вона, несподівано з'явившись, простягла йому гроші.

– Що таке?

– За яблука… В нас просто більше зараз нема.

Альоша усміхнувся:

– Та ні. Не треба. За частування ж не платять.

– Яке там частування! – вигукнула Шурочка. – Свинство з нашого боку, а не частування!..

– Думали, працівники торгівлі… завжди знайдуть… – пробурмотів Антоша.

– Слухайте, а знаєте що… – несподівано стрепенулася Шурочка.

Наступного дня з п'ятого «А» на «продльонку» не залишився ніхто.

Зате в овочевому магазині, що біля Ботанічного саду, такої кількості добровільних помічників іще не бачили ніколи. Хто носив порожні ящики, хто прибирав, хто допомагав продавцям – робота знайшлася кожному.

Навіть Гришка Гонобобель і Люська Зарічняк, які Шуроччину ідею спершу зустріли без усякого захвату і з якими довелося провести роз'яснювальну роботу, й ті не відставали.

У гурті завжди працюється весело. Знову ж таки отой «закон більшості».

У той день ніхто не з'їв жодного яблука.

Хоч усіх пригощали і яблука були дуже смачні – «слава переможцям».

Отоді-то, у вересні, на початку навчального року, після випадку з Кумом Цибулею, і народилася перша таємниця п'ятого «А».

Народилася вона одразу на другий день після отого масового прогулу «продльонки». І наступного разу благородні вчинки, пов'язані з трудовим вихованням, треба обов'язково поєднувати з дисципліною. Все це говорила вчителька, а Шурочка слухала й з усім погоджувалася. Вона чудово знала, що зі старшими сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки й обіцяти їх виправити.