Настрій у Вовки був чудовий. Він почувався героєм. Це дуже приємне почуття, і його завжди хочеться подовжити. Коли мама і тато, розхваливши Вовку до небес, нарешті взялися до своїх справ, Вовка подався до сусідів. Сусіди, звичайно, все вже знали і теж стали хвалити Вовку. Правда, значно стриманіше, ніж тато з мамою. А восьмикласниця Нюрка й зовсім нічого не сказала. Вона крутилася перед дзеркалом, кудись збираючись. Таке Нюрчине ставлення не сподобалося Вовці.
– Куди це ти так чепуришся, красуне? – глузливим тоном спитав він.
– Як це куди? – підфарбовуючи вії, пискнула Нюрка. – До школи. На урочисті збори, присвячені Восьмому березня.
Вовка пхикнув – подумаєш, щастя, урочисті збори! Нюрка сьогодні його дратувала.
– Слухай, Вовко, – вона обернулася, – чого це ти приховав, що ваша Марія Василівна йде на пенсію? її сьогодні на зборах урочисто проводжатимуть.
– Що-о? – від подиву Вовка аж рота роззявив. Нюрка пильно глянула на нього:– Ти що – не знав?
– Та ні… Чого це… А що такого… Подумаєш…
Тепер уже Нюрка пхикнула:
– Теж іще – кадр! Ставлення називається. Все-таки на пенсію…
Вовка пробурмотів щось невиразне і вискочив із кімнати…
… Ігоря Дмитрухи вдома не було. Вітасик Дяченко пішов у кіно. Шурика Бабенка забрала до себе на Куренівку тітка. Валера Галушкинський пішов з мамою до кравчині. Ну, як на зло – нікого. Навіть Таня Верба – Вовка пересилив себе й забіг до неї, хоча ніколи не ходив до дівчат додому – і та була десь у бібліотеці.
У Вовки голова пішла обертом. Як же це я так?! Як же він міг не зрозуміти її слів: «От і закінчився мій останній урок…» І вискочив. Навіть не почекавши, що вона скаже далі. А вона говорила. Звісно, говорила. Прощалася. І вийшло так, ніби Вовка навмисне, демонстративно вибіг, щоб не бути при цьому присутнім. І Марія Василівна попрощалася з усім класом, з усіма – крім нього…
Ну й нехай!.. До речі, нещасливу одиницю «з обманом», напевне, тепер можна вважати недійсною. Не буде ж нова вчителька звертати уваги на ці страхолюдні оцінки.
Ні! Негаразд усе-таки вийшло. Тим паче в день Восьмого березня. Ну, що було почекати ще якусь хвилинку… І тоді – разом з усіма. А так усі гуртом, а він – сам-один. І Вовка раптом відчув себе самотнім-самотнім. Таке почуття в нього бувало, коли він запізнювався і прогулював урок або коли його виганяли з класу. Йому тоді здавалося, що всі роблять щось правильне, потрібне, а для нього вже недосяжне. І ставало тривожно і навіть страшнувато.
Вовка обережно прослизнув у двері школи і, злодійкувато озираючись, рушив сходами на другий поверх, де містився зал. Вовка знав, що на такі урочисті збори п'яті класи не запрошують – лише старші. Знав також, що коли його побачать, то відішлють додому – дисципліна є дисципліна. Але Вовка не міг не прийти зараз до школи. Щось тягло його сюди нестримно, як тягне, подейкують, злодія на місце злочину.
Коли Вовка підкрався до дверей, почулися гучні оплески – мабуть, закінчилась доповідь або чийсь виступ. Двері були трохи прочинені, й Вовка бачив частину зали й президію на сцені. В центрі сиділа Марія Василівна. Очевидно, її вже почали проводжати, бо всі аплодували й дивилися на неї, а вона одна не аплодувала. І обличчя в неї було схвильоване і якесь розгублене – таке обличчя в неї бувало, коли в класі зчинявся галас. І здавалося, вона зараз встане й за звичкою скаже: «По-опруо-осимо-о ти-ишу-у!» Але вона не встала і не сказала. А встав Павло Павлович, учитель фізкультури, який теж сидів у президії, тільки з самого краю. І одразу в залі стало тихо, дуже тихо, так що Вовка навіть дихати перестав, щоб його не почули.
– Дорога Маріє Василівно…
Вовка не впізнав голос Павла Павловича – мужній і владний на уроках, зараз він звучав якось тихо й схвильовано.
– Дорога Маріє Василівно… Ви знаєте, я не вмію виступати і говорити промови. Ви добре це знаєте. Ще коли я був Павликом-Равликом, вашим учнем у цій самій школі, ви часто дорікали мені за це. Ви ж були нашим класним керівником. Але сьогодні я не можу не виступити. Сьогодні з нашого колективу йдете ви, найдорожча для мене людина, мій учитель і тепер мій товариш по роботі… Ех, не вмію я говорити… Але знаєте, адже я через вас став учителем… Хотів бути таким, як ви… А був же просто спортсменом… І не знаю… може… А втім, що я кажу… Не те я кажу… Маріє Василівно, рідна, дорога ви моя… Спасибі вам за все, що ви зробили для мене, для нас, для всіх, кого ви вчили. А їх сотні, тисячі розкиданих по всій землі… Наша школа назавжди зостанеться для вас рідним домом. Ви не залишаєте нашої сім'ї, а просто, просто…
Павло Павлович раптом почервонів, закліпав очима, потім вийшов з-за столу, підійшов до Марії Василівни, схилився й поцілував їй руку. І якусь хвилину так стояв, схилившись і притиснувшись до її руки. А Марія Василівна в цей час другою рукою гладила його по голові та щось шепотіла йому на вухо. І очі в неї були вологі й часто-часто кліпали.
В залі панувала мертва тиша. Вовка весь зіщулився і завмер за дверима. Йому здавалось – усі в залі знають, що він стоїть тут, і знають, як він не любив Марію Василівну, і знають навіть, яку «благородну» помсту придумав для неї. І такою жалюгідною і нікчемною здалася Вовці ота його «благородна» помста, побудована на нечесності та брехні!..
Йому хотілося втекти, сховатися, але він не міг зрушити з місця.
Знову почулися оплески, а потім на сцену вийшла якась не знайома Вовці учениця дев'ятого класу. Вона говорила дзвінким урочистим голосом, яким зазвичай декламують вірші на шкільних вечорах самодіяльності. Від хвилювання Вовка погано розумів, що вона говорить: щось про Міжнародний жіночий день, про вчителів-жінок взагалі та про Марію Василівну зокрема… Але одна фраза вкарбувалася йому в пам'ять: «Ваші одиниці «з обманом» учили нас чесності та правдивості». Це була якась смішна фраза, проте вона дійшла до Вовки. Одиниця «з обманом»!
Це ж була остання його оцінка в Марії Василівни. Ба більше – це взагалі була остання одиниця «з обманом», яку поставила Марія Василівна: після Вовки більше ніхто не одержував такої оцінки. І Вовка так і не виправив її. Вона залишилась йому назавжди.
Будуть у Вовки і п'ятірки, і четвірки, і трійки, але ніколи йому вже не виправити оцієї одиниці «з обманом». Бо оцінки йому ставитимуть інші вчителі. А Марія Василівна вже ніколи не поставить йому ні «двійки – майже трійки», ні четвірки з двома мінусами, ні п'ятірки з плюсом – ніколи нічого. І Вовка раптом уперше зрозумів усю безнадійність і непоправність цього короткого слова – ніколи. Його охопив розпач.
«Але ж і те, що я зараз стою під дверима і потай, як злодій, підслуховую, – це теж обман, це нечесно. Невже все життя я брехатиму і робитиму підло, нечесно? Невже на все життя в мене одиниця «з обманом»?»
Може, тому, що Вовка був захоплений своїми переживаннями – а саме в цей час знову залунали оплески, – він не почув кроків. І лише коли хтось штовхнув його, він рвучко обернувся.
Позад нього стояло четверо семикласників: три дівчинки і один хлопець – Костя Лось, якого Вовка добре знав, бо той теж був завзятим спортсменом – чемпіоном школи з гімнастики. Семикласники тримали в руках два кошики з квітами.
– Чого стоїш на порозі? – просичала до Вовки струнка білява дівчинка, що була в парі з Костею.
– Та це Вовка Онищенко. З п'ятого «Б». Стрибун у воду, – скоромовкою прошепотів Костя. – Марія Василівна у них викладала. Мабуть, прийшов вітати від класу, запізнився і боїться заходити… Ну, ходімо, старий!.. Тільки швидше, бо знову хтось виступатиме, тоді буде незручно.
І Костя ловко підштовхнув Вовку коліном, і той опинився в залі. Все це сталося так несподівано й блискавично, що Вовка не зміг сказати ні слова.
Оплески, які почали вже були вщухати, загриміли з новою силою. Зал підвівся і, стоячи, аплодував семикласникам, які несли на сцену кошики з квітами. Прохід між рядами стільців був вузький, Вовці нікуди було подітися, і він, блідий, переляканий на смерть, мимохіть ступав перед семикласниками, почуваючись наче в якомусь фантастичному сні.
