Спершу Ява недовірливо поглядав на мене. Але я говорив, мабуть, так переконливо, що він підвівся.

– Хтозна, може й правда. Ходімо. І ми поплентались назад.

Ох, як важко було йти! Леле, як було важко йти! Ми не відчували під собою ніг. Ми просто механічно переставляли їх, як ходулі. І нащо ми ото повзали на колінах!

В очах мигтіло і зеленіло.

Важко було сказать, скільки ми йшли: півгодини, годину чи дві,– і скільки ми пройшли: кілометр, два чи десять. Але нарешті я не витримав:– Яво, – кажу, – я більше не можу. Я зараз упаду. Давай відпочинемо.

Ми знову лягли на землю. Довго ми лежали.

Було тихо. Лише жорстке кукурудзяне листя шурхотіло над нами. Навіть пташок, навіть коників-стрибунців не було чуть.

– А що як ми зовсім не виберемося звідси, – тихо сказав Ява. – І ніхто не знає, куди ми пішли. І нас не знайдуть. І ми загинемо. І за два тижні комбайн разом із кукурудзою збере наші кісточки.

– Було б, – кажу, – пообідать. Все-таки довше б продержались. А так на ранок і повмираєм.

На згадку про обід мені так закортіло їсти, що я мало не заплакав.

– У нас на обід сьогодні борщ і вареники з м'ясом, – сумно промовив Ява.

– А в нас суп із галушками і смажена курка, – сказав я, ледве стримуючи сльози.

Ні, далі терпіть я не міг.

– Яво, – кажу, – давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво. Але Ява був стійкіший за мене.

– Ти що, – каже, – щоб сміялися. Здорові гицелі серед білого дня у кукурудзі «рятуйте» кричать.

– Нехай, – кажу, – аби було кому сміятися.

– Ні, – каже Ява, – якщо вже так, давай краще співать.

– Нехай, – кажу, – хоч співать.

І ми затягли перше, що на думку спало. А першою зринула пісня, яку ми часто чули по радіо.

жалібно-жалібно виводив Ява.

ще жалібніше підтягував я.

Довго ми співали. Всі пісні, які знали, майже всі проспівали. Особливо чогось добре співалися ті, що починалися з «ой». «Ой у полі могила», «Ой я нещасний», «Ой не світи, місяченьку», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полі жито». «Ой» – ми рявкали так, наче нас хто в бік штрикав.

Добре пішла у нас також пісня «Ой не шуми, луже, зелений байраче». Особливо рядки «Не плач, не журися, молодий козаче». Тричі ми співали цю пісню, і тричі, коли доходило до отого «не плач», у мене починало дряпати в горлі. Нарешті ми зовсім захрипли і припинили співи.

Ми лежали, знесилені від голоду, від пісень, від безнадійних думок.

Я чогось засунув руку в кишеню і раптом намацав там щось тверде. Витяг і аж ойкнув. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж і пити менше хотітиметься.

– Яво, – хриплю, – дивись! Ява глянув і зітхнув:

– Одна?

– Одна.

Цукерка злежалася в кишені, підтала, обгортка прилипла так, що й зубами не віддереш. Раніш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цінність, що ой-йой-ой!

Я обережно розкусив цукерку навпіл. Але невдало – одна частинка вийшла більшою, друга – меншою. А ще кусати – тільки покришиш.

Я зітхнув і простяг Яві більшу.

– Чого це? Давай мені ту.

– Ні, – кажу, – бери. Ти більше їсти хочеш.

– Чому?

– Бо я, – кажу, – добре снідав. Яєчню їв, і ковбасу, і молоко пив.

– А я! Я картоплі цілу тарілку і м'яса, й салат з огірків і помідорів. Значить, ти голодніший, а не я. Бери.

– Ні. Я ще пиріг із яблуками отакенний і варення блюдце. Бери ти.

– А я два пироги, і цілий глечик молока, і склянку сметани, і сиру півтарілки і…

– А я ще млинців, і грушок-гниличок, і…

Наші сніданки збільшувались і збільшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний раціон слона. Кінчилося тим, що Ява від більшої частинки дуже ловко відкусив маленький шматочок і таким чином «порції» зрівнялися.

Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але за кілька хвилин у роті вже й смаку не лишилось. їсти захотілося ще дужче. І їсти, і пити. Особливо пити. Незабаром ми навіть забули про голод. Пити, лише пити хотілося нам. Отепер тільки відчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сідати. Наближався вечір. Ми з жахом думали про своє майбутнє. Ми не бачили виходу.

І раптом просто з неба, десь близько, хтось дуже голосно сказав:

– Говорить Київ. Вісімнадцята година. Передаємо бесіду на тему «Кукурудза в сільському господарстві».

Нас – наче хто підкинув.

– Яво, – кричу, – це ж радіо у селі заговорило. Ми врятовані!

А він:

– Павлушо! Побігли, поки говорить. А то замовкне, знову заблудимось.

І ми рвонули. Ох же ж і рвонули ми! Аж зашуміло.

Та не встигли ми пробігти кілька кроків, як Ява об щось перечепився і гепнувся на землю. Я з розгону – на нього. Прочумались, посідали, дивимося – а то наші портфелі. Ну яку казці прямо. Ми так і засміялися дурним щасливим сміхом.

Коли ми вже були у селі, Ява задумливо сказав:

– Радіо все-таки це вещ! А я сказав:

– І кукурудза теж – сила. Особливо колгоспна. У одноосібницькій ми б чорта заблудилися!.. І таки треба було б вивести який-небудь новий сорт, га? Ну та про це ми ще поговорим…

1963 р.

Так не дасиш? – Нєт.

– Жаднюга ти, Сало.

– А ви босяки. Я хоч кролів вирощую, а ви тільки лоботрясничаєте, з шкоди не вилазите.

– Так ти ж не даєш кролів.

– Та хіба вам можна довірити живого кроля? Він же у вас на другий день здохне.

– Сам ти здохнеш. – Нуда, здохне, ви ж його годувати не будете, я ж знаю. Ви курчат замордували? Замордували. У вас же, – Сало постукав себе пальцем по голові, – сільрада не працює.

– У тебе дуже працює. Недаремно тебе Салом дражнять. І не тому тільки, що в тебе пика товста, а тому, що ти ще й дурний. Навіть прислів'я таке є: «Дурне сало без хліба». Ходімо, Павлушо. Хай його з'їдять ті кролі.

– Ходім.

Знову у нас нічого не вийшло. От уредний Сало. Понад півсотні кролів було в нього, цілий двір. Ми з Явою просили, щоб дав нам хоч по одненькому (інтересно ж), а воно, свиня, тільки дулі крутить. Не дає. Не довіряє. Він, бач, хороший, роботящий, а ми – лайдаки. «Вам тільки поцяцькатись, а потім буде, як з отими курчатами». Курчат, яких нам птахівниця тьотя Оля подарувала, ми дійсно не вберегли. Взяли з собою на вигін, і там їх шуліка потягав. Ну, та то, я вважаю, стихійне лихо. Навіть із сільської череди вовк ягнят краде.

Просто Сало – нехороший чоловік. Заздрить, що ми веселі волоцюги і нас усе село знає, вся Васюківка. Тільки й мови, що про наші вибрики. Ото ж ми з ним якось у кукурудзі заблукали. Пам'ятаєте? Я вам уже колись про це розказував. І взагалі, багато чого було. Як розказать – кіно!

А Сало? Що – Сало? Корова, а не хлопець.

Його ніхто, крім отих поганських кролів, і не знає. Кому він потрібен? Абсолютно неінтересний хлопець.

– А втім, мені кроля не дуже й хотілося, – сказав Ява.

– Мені теж, – відгукнувся я.

– Хай отакі, як Сало, возяться з тими смердючими кролями. Він все одно більше ні на що нездатний, – сказав Ява.

– Нездатний, – відгукнувся я.

– А ми – зовсім друге діло. Будем говорить одверто, без брехні – ми таки хлопці з фантазією, – сказав Ява.

– З фантазією, – відгукнувся я.

– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Онде, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

– Чув. Точно. – Так от треба щось таке зробить, щоб той курощуп Сало не задавався. Щось таке інтересне утнуть, щоб йому аж у носі засвербіло від заздрощів.