Ланка Надії Рень

Площа 8,5 га

– Вірно, – кажу, – це воно.

– Пішли, – каже Ява, – тепер углиб треба.

Звернули ми з шляху і – в кукурудзу. Ява попереду, я – за ним.І одразу – наче в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувать, щоб по пиці не вдарило. А тут іще й портфель заважає – чіпляється. Яву я одразу з очей згубив. Тільки за шурхотом чую, куди йти.

За деякий час питаю.

– Ну як? Скоро вже твій сорт?

– Скоро, скоро, – досить-таки далеченько чую бадьорий Явин голос. От реактивщик – бач, уже де.

– Стривай, не спіши так, – гукаю, – а то я не бачу, куди йти.

У мене вже двічі портфель із рук випадав, і щоку я подряпав об шорстке, наче з бляхи, кукурудзяне листя.

Нарешті знову питаю:

– Ну як? Знайшов?

– Ні ще. Густо дуже, – і в голосі, чую, вже нема тої бадьорості.

– Слухай, – кажу, – ти ставай навка-рачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.

Сказав – і собі став на чотири, портфель у зуби, щоб не заважав, і порачкував, наче собака в цирку. Повзу і мовчу – з портфелем у зубах багато не наговориш. Навсібіч роздивляюсь – кілочки шукаю. З розгону просто носом у Явині штани ткнувся. Дивлюсь, він теж із портфелем у зубах. Сіли ми, портфелі з рота повипускали – відсапуємось.

– Ну що? – питаю.

– Та, знаєш, – каже розгублено, – дуже важко у цій гущині шукати. Десь отут повинно буть, а не можу знайти.

– Знаєш, – кажу, – давай планомірно. Прочешемо цей шмат за всіма правилами. Ти в один бік повзи, а я в другий, а потім зійдемось. Кукурудза ж квадратно-гніздовим посаджена, по квадратах і будем прочісувати. Це дуже просто.

Ява зразу повеселішав:

– Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлушо. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх у зубах тягати.

Поклали ми портфелі й розповзлися – я в один бік, Ява в другий.

Повзу й дивлюсь. Та хоч і казав я, що це дуже просто – по квадратах, але, виявляється, недуже просто. Як голову біля самої землі тримати – то ще видно трохи оті квадрати-ряди, а як піднімеш голову – ніяких тобі квадратів, саме листя. Не будеш же весь час щокою по землі тертись.

Рачкував я, рачкував і прямо, і зигзагами, коліна вже всі пообдирав, а кілочків нема.

– Яво-о! – кричу.

– Агов, – здалеку обзивається.

– Давай, – кричу, – назад!

– Давай!

Порачкував я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж уперед. Уже давно повинен був би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чуть.

– Яво! – гукаю нарешті.

– Агов! – чується десь далеко праворуч.

– Яво! – роздратовано кричу я. – Куди ти поповз, хай тобі! Не туди ти повзеш.

– Це ти, – гукає він, – це ти не туди повзеш. Я повзу правильно.

– Та ну тебе! Повзи сюди.

– Це ти сюди повзи!

Отак перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Злі обидва, як чорти.

– Ну, – питаю, – знайшов? – Знайшов? Знайшов? – перекривляє він. – Якби знайшов, я б ото до тебе повз хіба? Я б тебе гукав?

– Слухай, – кажу я, – може, ти не кукурудзу, може, ти ґудзика посадив, щоб штани виросли, брехуняко цибатий.

– Носа твого я посадив.

– Ну, – кажу, – досить. Мені твоє сими-ренківство в печінках сидить. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?

– Там, де ти його поклав.

Ліг я на землю, почав роздивлятися. Пороху наковтався, а портфеля не бачу.

– Це ти, – кажу, – ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі загубили. Попробуй їх тепер знайти у такій гущині.

– Це не я, це ти, як оте цуценя сліпе, поповз по-дурному і все заплутав.

– Ну, гаразд, – кажу, – сваритися потім будем, давай портфелі спершу знайдемо.

– Гаразд, – каже, – давай, коли ти такий слабак.

І поповзли ми шукати портфелі. Тепер ми не розповзалися, а трималися купи. За півгодини ми втямили, що знайти портфелі у цих кукурудзяних джунглях не легше, ніж оті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті підвелися, то мало не попадали – ноги заклякли і підгиналися, не хотіли держати.

– Яво, – сказав я, – давай плюнем на портфелі й підем додому. Пообідаєм, а тоді прийдем по портфелі. А то я так їсти хочу, що аж у голові паморочиться.

– Знаєш, давай, – зразу погодився Ява, – а то в мене теж живіт до хребта прилип. А по обіді й портфелі знайдем, і кілочки, я думаю, теж. Ходім.

І Ява бадьоро рвонув уперед. Я – за ним. Незважаючи на біль у ногах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяне листя хльоскало нас по щоках, лізло в очі, дряпало руки. Та ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.

Йти ставало дедалі важче.

– Яво, – сказав я, хекаючи, – щось ми дуже довго йдемо.

Ява мовчав.

– Яво, – сказав я, хекаючи ще дужче, – де шлях?

Ява мовчав. – Яво! – крикнув я, майже задихаючись, – ми не туди йдемо.

Ява зупинився:

– А куди? Ти знаєш, куди?

– Нє, – кажу я, ледве тримаючись на ногах, – це ти мене сюди завів. Ти й виводь.

Ява безсило опустився на землю.

– Я б вивів, – сказав він, відсапуючись, і ліг горілиць. – Я б вивів, якби ти не почав повзати хтозна-куди і не заплутав мене. А тепер я не знаю.

– Що ти не знаєш? Що ти не знаєш, диверсанте!

– Не знаю, куди йти. От що. Ти ж знаєш, які ці кукурудзяні масиви, на скільки вони кілометрів тягнуться. Як не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.

– Що?! Що ти мелеш? Кукурудза – не ліс, у кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же. Я їсти хочу… Чуєш?

– То виходь сам, раз не можна заблудитися.

– Що – сам? Що – сам? Це ж твоя мати кукурудзовод. А моя мати доярка. З корівника я тебе, заплющивши очі, виведу. – Чого скиглиш? Дай відпочити трохи. Рознюнився. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти в біса льотчик!.. Слинько ти! Потеруха ти гречана… Знав би твій тезко космонавт Попович, що в нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше паскудиш. Одійди, бо вдарю!

Мабуть, ми б таки побилися, якби не така втома і не така ситуація.

Зітхнувши, я ліг поряд із Явою. І раптом у мене виникла ідея.

– Яво, – кажу, – а що, як вилізти і подивитися, куди йти.

– Що це тобі – дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.

– Ну то що, – кажу. – Бач, яке товсте! Як бамбук! Може, вдержить.

– Ну, то лізь.

– Ні, ти лізь. Ти легший – в тебе штани коротші й ґудзиків менше. А я підсаджу.

Ява спершу не хотів. Мабуть, прикро йому було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї йому належать. Потім махнув рукою:

– Ну, давай спробуєм.

Ми вибрали найвищу і найтовщу кукурудзину, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб вдержати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:

– Ти більше на мене спирайся, а за кукуру-дзинутільки держись.

– Добре, добре, – сказав Ява і, крекчучи, почав дряпатись на мене. От уже коліном на плече став, вперся руками об голову… Ой! – черевиком за ніс зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, підбором ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…

– Яво, – кричу, – швидше дивись, я падаю. І… щось затріщало, зашуміло, завищалоначе бомба в кукурудзу гепнула.

Я лежу, вгрузнувши носом у землю. В роті – пісок, у вухах – пісок, очі запорошені.

Одпирхуюсь, одпльовуюсь, протираю очі й гукаю:

– Яво, де ти? Ти живий?

– Жи… апчхи!., вий, – і з купи потрощеного кукурудзиння висовується Я ви на голова.

– Ну що, – питаю, – бачив?

– Дулю, – каже, – я бачив. Саме волоття перед носом. Ява зітхнув.

Я подивився в небо.

«Чудасія, – подумав я, – космонавти літають у безмежному небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі й – нічого. А ми в кукурудзі заблудилися. Кіно!»

– Яво! – підхопився я. – Це дурниця якась. Цього не може буть, тому що це неможливо. Ще ніхто в світі не заблуджувався у кукурудзі. Ми просто пішли не в той бік. Я добре пам'ятаю, що, коли ми йшли, сонце нам було в спину. Ходімо назад.