Одного сонячного ранку Шурко йшов до школи. Повітря було прозоре і чисте. Жовтогаряче листя ласкаво шурхотіло під ногами. Хлопчаки ганяли по асфальту великі темно-брунатні, немов лаковані, каштани.
А Шурко йшов неквапливо, ледве переставляючи ноги. Йому було якось не по собі.
У школі Ольга Борисівна одразу помітила, що Шурко занедужав, але він сказав, що він «просто в кепському гуморі».
А надвечір Шуркові стало зовсім погано, і серед ночі перелякана мама побігла викликати «швидку допомогу».
В лікарні мамі сказали: «Гострий приступ апендициту. Слід негайно зробити операцію!»
Шурка поклали на якийсь дивовижний стіл на колесиках і повезли довгим коридором…
Від яскравого світла Шурко заплющив очі. А коли розплющив – просто перед ним стояла висока жінка в окулярах і в білому халаті. Всміхаючись, вона говорила:
– Ну що, хлопче? Болить… Що ж, зробимо так, щоб ніколи більше не боліло.
І от Шурко на операційному столі.
– А як тебе звати?… Шурко?! Ось як! У мене теж Шурка. Тільки дівчинка… А в якому ж ти класі?… От збіг! І моя Шурка в третьому… А вчишся ти як? Відмінник, мабуть… – Ай! – не крикнув, а просто сказав Шурко.
– Боляче?! Неправда. Адже я нічого ще не роблю. Готую лише інструменти.
Жінка говорила неголосно і так спокійно, що Шуркові стало легко і зовсім не страшно…
– Ну от і все. Тепер можна йти спати. Все гаразд…
Шурка знову поклали на стіл з колесиками і повезли. А жінка в окулярах йшла поряд, поклавши руку йому на плече. Коли Шурка перенесли в постіль, вона старанно поправила подушку й обережно підгорнул а йому ковдру з обох боків. У неї були ласкаві, ніжні руки, як у мами. І Шуркові одразу стало дуже тепло і затишно.
– Докторе, скажіть… А як вас звати? – несподівано спитав Шурко.
– Клавдія Василівна. А що?
– Так… – зашарівся Шурко і сказав: – От якби всі лікарі були такі… добрі. їх ніхто б не боявся.
Клавдія Василівна засміялась:
– Дивак ти! А лікарі всі і є добрі. Така вже у них професія – добра. Спи, Шуро, спи! На добраніч…Другого дня, прокинувшись, Шурко не одразу зміркував, де він. Він лежав на білосніжному ліжку біля вікна – великого і високого. Шурко хотів підвестися, встати – не міг. І одразу згадав… Опустився на подушку і глибоко зітхнув. І хоча все найстрашніше було вже позаду, Шуркові чомусь раптом стало дуже сумно і тужливо. Він подумав, що тепер лікарі напевне надовго заборонять йому грати у футбол. З жалю до самого себе Шурко тихо заплакав…
Надворі падав дощ. По вікнах палати дріботіли маленькі іскристі краплини…
– Шурко! – пролунав раптом тихий знайомий голос. Хлопчик від несподіванки здригнувся, повернув голову і… оторопів. Край ліжка стояла Шура. У великому дорослому халаті, з закоченими рукавами, – ще більш смішна й незграбна, ніж завжди.
– Ну як? Як ти почуваєшся? Знаєш, ми всі в класі так переживали, так переживали, коли взнали, що в тебе апендицитна операція… – Шура говорила швидко-швидко, ковтаючи слова і хвилюючись. Вона зовсім не була схожа на ту мовчазну, старанну шкільну Шуру– А я відразу здогадалась, що ти тут. Адже це лікарня «швидкої допомоги»… Ти тільки мамі нічого не говори. А то, коли вона взнає, що я була, вона мені дасть. До хворих же не можна просто так приходити. А ще зразу після операції. Є спеціальний день…
– Якій мамі? – нічого не зрозумівши, тихо спитав Шурко.
– Та моїй. Яка тобі операцію робила. Це ж моя мама. А мене тут усі знають. Адже ми поряд із лікарнею живемо. Я сказала, ніби мама футляр від окулярів забула і послала мене. І тьотя Даша пустила. А я сюди… А мама зараз спить, вона вночі чергувала. Ну, я піду, а то зайде хто-небудь. Ну, бувай, видужуй…
І Шура заквапилась до виходу.
– Ач ти яка! Молодець! Оце товариш! Ти з нею давно дружиш? – спитав Шурків сусіда, лисий чоловік із чорними кошлатими бровами.
Шурко зніяковів і пробубонів щось невиразне.
…Наступного дня вона знову прийшла. Правда, сталося трошки інакше. Шуркові набридло читати книжку, яку передала йому мама, і він дивився у вікно. На підвіконні стрибали і голосно цвірінькали горобці. Шурко з цікавістю стежив за ними. Але ось знизу долинув якийсь шурхіт, і горобці вмить розлетілися. На підвіконня лягли дві руки, потім показалась зелена фетрова шапочка, окуляри, і хлопчик упізнав… Шуру. Вона кивала йому і ворушила губами – щось говорила. Шурко досадливо зморщився, похитав головою – не розібрав. Згодом дівчинка зникла: мабуть, не вдержалась і зіскочила на землю. А за хвилину в кватирку влетів і упав просто Шуркові на подушку зібганий папірець. Шурко розгорнув і прочитав:
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
