– Треба. Давай думать.

Сіли ми під тином і почали думать. Думали-думали, але довго ніщо путнє не придумувалося.

– Може, повітряного змія велетенського змайструвати і глечик зі сметаною на ньому у небо запустить?

– Нє.

– Може, піймати в лісі пугутькало і випустити в клубі під час зборів?

– Нє.

– Може, вкрасти Салові підштаники, коли білизну сушитимуть, і на телевізійну антену повісити?

– Нє.

Сидимо, думаємо. В мене аж голова з незвички заболіла.

Нарешті Ява блиснув очима і каже:

– Придумав.

– Ну?

– Давай улаштуємо бій биків. – Га?

– Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися – «Тореадор»?

– Ага, да-да-да… Ну й що?

– Пам'ятаєш – на арені розлючений бик, а тут дядько, у капелюсі, з гинджалом, перед носом у нього танцює.

– Да-да-да…

– А потім – рраз! Бик – беркиць! І аплодисменти.

– Ага. Здорово… Але ж це убивать треба. Хто ж нам дозволить убивати поголів'я.

– Тю, дурний. Убивати! Що це тобі – м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Вроді футболу. Головне тут – красиво вимахувати перед носом бика червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Вперше в історії Васюківки – бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павлуша Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці видно буде. Га?

Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі… Запхнеться той мацапура Сало зі своїми кролями.

Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати деталі. Перш за все – бик. Кандидатура бугая Петьки була відхилена одразу й остаточно. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі – наче тракторні фари. Землю ногами риє – як екскаватор. А зареве – баби хрестяться, думають, що війна почалася.

Цього літа один дач ник мало не вмер із переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з пузцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі. Як той дачник на нього видряпався – досі не відомо. Але факт – півдня загоряв голий дачник на ізоляторах, тримаючись за дроти, – аж поки не під'їхав комбайнер Микола на комбайні й не зняв його. Дачник штани надів і одразу – на станцію: додому їхать. Ні, хай із бугаєм Петькою вороги наші б'ються.

Другою кандидатурою був у нас цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з'їв мою нову святкову сорочку, коли я у калабані купався.

Але Ява мене не підтримав.

– По-перше, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й аплодисментів не почуємо. А по-друге, йдеться про бій биків, а не цапів. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике і крутороге.

– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, і взяти просто корову. Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі, ніде не сказано, що обов'язково повинен бути бик. Чоловічого роду.

Ява задумався:

– Хтозна, може й так.

– Тоді, – кажу, – ліпшої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.

– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька? – Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб із нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.

– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.

– Що значить «психічна»! Юринда! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

– Я забираю, але ти все одно боїшся.

– Боюсь?

– Боїшся.

– Боюсь?

– Боїшся…

Я схопився рукою за вухо і в свою чергу вдарив Яву кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, попідбирали своїми штаньми і сорочками. Першим отямився я.

– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.

– Це ж ти винуватий… Ну, гаразд. Спробуєм Контрибуцію. Завтра поженемо пастиі спробуєм. А то твоя Манька дійсно для телевізора не пасує. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив мою дорогу Маньку.

Ми почистили одне одного і пішли додому.

Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.

У Яви на голові був крислатий мамин капелюх – у ньому мама їздила до Києва на наради. Капелюх був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час, як коняка, що везе віз, сіпати головою, поправляючи капелюх. Здавалося, що він із кимсь розкланюється.

Капелюха Ява, звичайно, взяв нищечком.

У мене під пахвою був килимок. То був знаменитий килимок. Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі що-небудь пам'ятаю. Він із самого малечку висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому було вишито троє кумедних цуценят, що сиділи вкупочці, прихилившись одне до одного головами. То були Цюця, Ґава і Рева, про яких мені мати колись розповідала безліч різних історій, аж поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, й тепер від Цюці, Ґави і Реви дуже тхнуло нафталіном.

Килимок і капелюх – то був наш тореадорський реманент. По дорозі ми ще вирізали з ліщини дві чудові шпаги. Ми були в повній бойовій готовності.

Ми йшли і співали арію Хозе з опери «Кармен», яку багато разів чули по радіо.

Ми співали і не знали, що жде нас.

Небо було синє-синє – справжнє іспанське небо. І сонце сяяло – аж шкварчало, як сало на сковорідці. Погода – саме годяща для бою биків.

Ми погнали корів аж на край вигону туди, де ставок, – подалі від людських очей.

– Оджени свою Маньку кудись убік, щоб не заважала, – сказав Ява, – і давай починати.

Я не став сперечатись. Тим більше, Манька у нас дуже нервова, їй ліпше не бачити бою биків.

Ява поправив на голові капелюха, підтягнув штани, взяв мого килимка і, витанцьовуючи, навшпиньках став підходити до Контрибуції. Підійшов до самісінької її морди і почав вимахувати килимком у неї перед очима. Я затамував подих – зараз почнеться…

Контрибуція спокійнісінько щипала траву.

Ява замахав килимком ще дужче. Контрибуція не звертала на нього аніякісінької уваги.

Ява мазнув її килимком по ніздрях. Контрибуція тільки одвернула морду.

Ява роздратовано вереснув і щосили хльоснув її килимком. Контрибуція, ліниво переступаючи ногами, повернулася до Яви хвостом.

Ява знову забіг наперед і почав витанцьовувати…

Через півгодини він сказав:

– Вона до мене просто звикла, вона мене любить – і тому не хоче… Ану давай ти!

За годину, захекавшись, я сказав:

– Якесь убоїще, а не корова. Психічна, називається! Шкода, що в Маньки нема рога, я б тобі показав, що таке справжня корова.

Ява знову змінив мене. Він раз у раз міняв тактику: то підходив до корови потихеньку і несподівано бив килимком, то підскакував із розгону, то набігав із боку. Але результатів жодних. Контрибуція не приймала бою. Чуби у нас змокли, килимок нервово сіпався у руках – здавалось, що Цюця, Ґава і Рева от-от загавкають, а Контрибуція хоч би що.

Один раз, коли Ява схопив Контрибуцію за вухо, вона з докором глянула на нього своїми сумними коров'ячими очима і сказала:

– М-му-у! В перекладі це, мабуть, означало: «Ідіть, хлопці, отсюдова. Не займайте мене».