Біля крайніх людей, які щільним колом оточили корсту Велеслава, Соболь витяг із тулії довгу стрілу, з розгону проштрикнув нею ліву руку й крикнув од лютого болю:
— Розступіться!..
Вої, й можі, й пани та боляри всякі, й старці та жони заозиралися й почали неквапом давати шлях прибулому княжичеві, який урочисто ніс над головою криваву шуйцю. З рани цебеніла кров і теж затікала в рукав, як і допіру молодшому синові Велеслава. Дійшовши таким чином до самої корзни, де голосили й терзалися жони, діви й, дівки, Соболь крикнув могутнім голосом, і всі нараз помовкли:
— Виджь, отче, рідну кров свого старійшого сина, якому ти-с урік меч Юра Побідника!
Се було геть несподівано, й жалобникам та терзальницям мов поціпило. Поряд із Соболем стояло й двоє тих боляр, які їздили по нього до бродників, і ті самі волфове, що прибули разом з ним. Гостомисл Диба, вже не криючись, уголос проказав чи то молодшому княжичеві, чи самому собі:
— А я-м же рік… Я рік же-м…
Тоді обернувся до боляр та можів, які стояли поряд, і гукнув:
— Кричіть славу Великому князеві Осмогрудові!
Але не встиг він ще й доказати, як велій болярин Сур та болярин Малко дружним голосом вигукнули:
— Слава Великому князеві Соболеві!.. Слава Великому князеві Соболеві!
Гукнули раз і вдруге й зацьковано зароззиралися, тримаючи руку на держаках мечів, бо то не абиякі слова, котрими вільно розкидатися сюди й туди, такі слова часом важать стільки, як людська голова, — не більше й не менше.
Люди, які стояли поряд, заходилися потроху розступатись, і невдовзі по правуруч від небіжчика лишилося тільки шестеро: Соболь, який тримав закривавлену шуйцю над головою, мов смертну клятьбу, та двоє боляр, та троє волфів.
Усі поволі переходили на той, лівий бік, де стояв молодший княжич Осмогруд, і незабаром коло Соболя та його прибічників стало порожньо. Люди забули про свого померлого вождя, бо мертвого не повернеш, відтіля ще ніхто не вертавсь, а живі мусять дбати про живих. Але ніхто не вимовив і слова, навкруг тяжіла мовчанка, холодна і ворожа, й було чути тільки, як у трьох вогнищах навколо небіжчика потріскує жар. І тоді пролунав грубий голос жупана Гостомисла Диби. Він одійшов трохи вбік, обернувся до натовпу витязів і людей, що юрмилися за Осмогрудом, і сказав:
— Бої, й ви, можі, й ви, велії та малі пани й боляри, й тисячники, й воєводи! Великий князь Велеслав покинув нас і зібравсь в ірай. Слава Великому князеві Осмогрудові!.. Кричіть «славу»!
Усі недружно закричали, але Осмогруд відійшов і собі до жупана Гостомисла Диби і теж гукнув, щоб чув увесь багатотисячний натовп:
— Пощо, стрию мій, ідеш супроти закону й покону нашого? Меч Юра Побідника належить до брата мого Соболя як старійшого! — Тоді обійшов посиротілу всіма забуту ліжницю померлого князя, приступив до брата й тихо сказав: — Отець наш є мертвий і зібрався в дорогу до наших дідів і прадідів. Бери в руки Юрів меч і виряджай отця на Вітчину. Туди довга путь.
А путь була й справді довга…
Сорок днів од сходу до заходу сонця їхала валка возів і комонників, а попереду, на золотокованому бойовому двоколі був небіжчик, Великий князь Велеслав Боримислович, який прожив довге життя, вчинив багато звитяг і був яснішим од сонця, що на небі, а вмер — то зачинився в чорній дубовій корсті й у вічній темряві. Й сорок днів борознили теплу хвилю Данапра сто ладь, супроводжуючи того, хто помахом руки міг дарувати й відібрати життя в сотень і тисяч. Мірно здіймалися й занурювались у прозору воду — весла, рухані найвідважнішими судвижцями померлого волостелина.
Спершу, від гирла й до самої річки Комонки, пішов майже ввесь Стан війська, й можі та вої несли в руках важкі мечі й списи, а жони, жінки й діви проливали сльози й голосили за небіжчиком, бо так велів покон дідів і прадідів. Біля Комонки, де могутній Данапр повертав на землі Сіверські, військо зупинилось. Відси до жалобного поїзда пристали похмурі скотарі з племені саків-бродників і йшли за корстою до самих Порогів. Тут у жалобну валку прийшли плакальниці та терзальники з великого племені хліборобів-сіверян і повезли мертвого князя в полунічні краї землі своєї.
А там, де з правого боку в карі води Данапра впадає голубоока красуня Рось, до терзальників приєднались оратаї з племені русинів, які ріжуть землю не ралом та сохою, а залізним плугом, і годують пшеницею й себе, й Стан, і навіть усю Греччину. Вони спершу йшли понад правим берегом, а князь-небіжчик їхав лівим, тоді в Малому Кийлеві та Великому Кийлеві перевізники переправили й небіжчика на правий берег, сюди ж прийшли й древляни, й відтак валка покотилась через Ірпінь і Тетерів аж до священої Уж-ріки, де на Великого князя, володаря всіх чотирьох земель, чекала простора домівка в святому чорному тілі Матері-Землі, яку древляни звали Ладою. В останню князеву домовину поклали все, що він мав і за життя: й восьмеро коней у чотирьох кутах, і конюших до кожної пари, по робові на всіх ріжках корсти, й золоті кубки та братини, й золоті котли та глечики, — все, як і за життя. А наступного літа в сей самий день прийдуть поминальники із стравою й заб'ють на високій княжій могилі п'ятдесят коней та посадять на них п'ятдесят найодважніших витязів, їх забивши, й тоді спалять усіх разом з кіньми, обіклавши дубовим цурпаллям, бо тут спочив не підлий витязь, а князь, та й не абиякий, а Великий, володар усіх трьох україн.
Так було насправді, й Соболь усе те знав, як і кожен воїн. Він не поїхав виряджати вітця в останню, найдовшу ретельну путь. Боїв, можів, бояр малих і веліїх, панів, ба навіть простих жупанів та князів, ховають там, де їх Морана здибала. Великого ж князя слід хоронити на вітчині, в україні Древлянській, понад Ужем-рікою, щоб слава його гриміла й по смерті.
В Соболя всі ті дні був якийсь дивний настрій, він і сам не давав собі звіту в тому, що з ним діється. Коли в кочовища бродників прибули всі волфове з вісткою про смерть вітця, його заполонив шал. Образа на старого ще не вляглася. Соболь не забув погроз отут, біля вітцевої полотки, не наважувався й з'явитись у Стан. Велеслав був твердим вельми можем, і на се зважали всі, й усі чекали, коли йому відляже й він змінить гнів на ласку.
Але серед бродників Соболь почувався кепсько. Ті вилицюваті непривітні підданці й досі вирізнялися з-поміж інших племен, вони й розмовляли не так, як решта, вставляючи в свою мову давно забуті слова, їли часом і майже сире, ледь розпарене м'ясо й запивали його кисляком з кобилячого молока, від якого Соболеві, змалечку паньканому матір'ю, просто ставало зле. Й хоча бродники з мовчазною поштивістю прийняли в своє кочовище володаревого сина, але княжичеві було серед них незатишно.
Й головне — що день, то дужче тягло назад, у Стан, де лишилась Опія.
По тому випадкові в лісі, коли він, мов дикий веприк, мусив утікати від її роб, княжич майже зненавидів Опію, а як вона породила витобрового сина й сей син виявився не його, а батьків, усі почування мовби вітром вивіяло з його серця та голови й Соболь геть збайдужів до неї, знайшовши розвагу в молоденьких наліжницях.
Та примучена любов теж небавом остогидла Соболеві, й коли він опинився далеко від свого Стану, то раптом одчув сум і незбагненний смуток. Йому когось бракувало, й сей «хтось» була вітцева жона.
Й коли зі Стану прибули гінці з вісткою про смерть Великого князя, княжич мов ошалів. Отець прогнав його й не благословив на дорогу, але й велій болярин Сур, і великий горинський пан Малко в одну душу квапили його їхати і якомога швидше. Сур сказав йому:
— Як не будеш у Стані в день тризни, меч пойме брат твій молодший.
Він сказав тільки про Юрів меч, а Соболь подумав, що тоді, коли Осмогруд стане Великим князем, не бачити більше Опїї. Вітцівську вдачу Осмогруда він добре знав і лише тому погодився на вмовляння Сура та Малка, хоча боляри мали своє на думці, напевно своє, й Соболь про те відав.
Обтяжливий меч Великого князя ніколи не вабив Соболя. Старший син, якому за поконом належало по вітцевій смерті перебрати той меч Юра Побідника до своїх рук, більше любив полювання та розваги з наліжницями, ніж клопоти басилевса й утомливу виснагу походів. Але в Стані лишилося щось понад те, й Соболь не довго вагався перед настирливими болярами та волфами. Вони обіцяли повну підтримку на випадок, якщо боляри та косаки згадають минуле, й потягнуть руку за Осмогрудом. Але тризна вже почалась, часу на гуртування не було, й Соболь виявився зовсім сам перед вороже настроєними до нього витязями. Він думав, що то його судний день і судний час, і так воно й мало бути, коли б Осмогруд не повівся зовсім у несподіваний спосіб, незважаючи на те що йому вже прокричали «славу».
