— А ти що тут чиниш, Дардане?
Геродот заблимав на свого друга, й коли Слободан переклав речіння Великого князя, відповів:
— Несу тобі грамоту від басилевса Сіталкі басилевсе Октамасаде!
Й простяг йому згорток овечої скіри.
Осмогруд, якого грек назвав по-своєму Октамасадом, узяв листа й розірвав снурівку. Скіра була вся змережана руськими четними різами, яких Великий княь не тямив прочитати.
— Кликни Вербана чи которогось волфа! — сказав Осмогруд Слободанові, та малий воєвода відповії:
— Я відаю, про що там написано, Великий княже.
— Зодкуду?
Слободан кивнув на Геродота.
— Ти тямиш руського письма? — спитав Осмогруд у грека.
— Ні, — відповів Геродот. — Але відаю, щонаписано в тій грамоті й перекажу тобі своїми словами, басилевсе Октамасаде.
— Переказуй!
— Басилевс тракійців Сіталк… не вимовлю як ви речете на нього по-своєму…
Слободан уставив:
— Жупан Воїжир.
— Ага! — відгукнувся Геродот. — Ото ж ви, басилевс, Сіталк, рече: «Нащо маємо сваритися й ратитись межи себе, Октамасаде?»..
— «Осмогруде», — поправив Слободан.
— Ага! «Нащо маємо ламати списи й важитися, хто з нас дужчий? Сердишся на мене, що я дав ложе в своєму домі твоєму братові Скілові…»
— «Соболеві» по-нашому, — й тут уставив Слободан.
— Ага, ага!.. «Сердишся, але ж і ти упустив у дім свій мого брата басилевса Спарадока…»
— «Жупана Валдислава» по-нашому, — переклав Слободан, а Великого князя мов ошпарили.
— Я-м братові його жупану Валдиславу сказав, де притулок, бо Валдислав є родак мені. Так велять чинити старі люде…
І тут-таки замовк і зів'яв. Ускоклий турицький жупан доводився братом його матері, а хіба й Соболь не був також родаком Воїжирові? Хай не близьким, але ж Воїжирова та Валдиславова сестра була жоною їхнього з Соболем вітця Велеслава…
Мовби вгадавши хід Осмогрудових думок, Геродот тихо промовив:
— Тобі Спарадок є родаком, і Сіталк є родаком. Але ж брат твій народжений еллінкою, Октамасаде. Тут кревна помста не діє…
Похмуро вислухавши Геродота, Осмогруд спитав:
— І що далі рече жупан Воїжир, Дардане? Чи більше нічого не велів переказувати?
— Далі, — сказав Геродот, — Сіталк рече таке: «Ми з тобою крови їдної й кістки їдної…»
Осмогруд здивовано слухав його слова. Виходило, сей грек Дардан, чи як там його по-їхньому… Геродот казав усе те не від свого ймення?.. Все оте про кров і родацтво, й закон дідній…
— «Крови їдної й сім'я їдного вітця нашого, а твого діда Тура, бо народжений ти його донькою, а моєю сестрою…»
Великий князь несподівано крутнувся й, не слухаючи далі Геродота, пішов геть. І бородатий грек, сол великого жупана турицького задунайського Воїжира, й решта двоє слів, і Слободан заціпеніло дивилися йому вслід, бо навіть малий воєвода не знав, що надумався чинити молодий володар древлян, і северів, і русів, і всіх інших племен.
А молодий володар приспинився кроків за десять од Слободанової воєводської полотки. Назустріч йому, плутаючись у довгополій жоночій одежині, йшов головний жрець, волф над усіма волфами Вербан.
— Показують вельми добре, Великий княже, — мовив євнух, схилившись до володаря. — Юр Побідник провіщає тобі й воям сколотів побіду.
Осмогруд подивився за Дунай, що каламутнів десь по той бік верболозу та вербових лісів. Іншої волі від кумирів він і не чекав, хоча дві тьми його добірних комонців і захрясли не знати в яких оболонях. Косаки, що стояли неподалік, чули волфові речіння, й чола їхні розгладжувались, і з очей струмувало тепло любови й до свого володаря, й до кумирів, що вістували перемогу й Осмогрудові, й усім їм. Чутка швидко поповзла з вуст у вуста, й хоч над станом панував звичайний похідний гамір, але якщо не всі, то багато хто з-поміж косаків уже знав останню волю кумирів.
І тільки того, що діялось у душі Великого князя, не знав ніхто, бо ніхто не чув його перемов із Воїжировим слом Дарданом-Геродотом, й Осмогрудові було ще болісніше від того. Світ видавався безмежно тяжким і похмурим, нікому не болять болі Великого князя й нема перед ким навіть душу вилити.
Несподівано для всіх він проти ночі зібрався на влови. Неначе забув і про рать, і про тих двадесять тисяч косаків, що невідомо де ділися, переправившись на той бік Дунаю, й повелів сідлати коней не до полчення, а до забавок. Услід йому, не перестаючи дивуватись, пішли князі та боляри, покидавши в полотках важкі бойові мечі, щити й сулиці, підперезавшись лише тулами. Та в душі кожен з них був радий. Хоч кумири й провістили побіду, але така побіда була б огидна їм.
Великий князь їхав десь посередині ловчої витяги, тримаючи лук у шуйці, на півконя за ним тримався Слободан, і коли позаду не стало видно вогнів косацького стану, Осмогруд сказав:
— Як вернемося по вловах усп'ять, приведеш мені того грека.
— Пощо?
Володар наставив вухо. Навіть у темряві вчувалося, що Слободан усміхається.
— Маю спитати його щось.
— Питай, Осмогруде. Він їде з нами.
— Отой Дардан?!
— Угу.
Сього разу Слободанів голос уже відверто всміхався, й Осмогруда починала дратувати його запопадливість.
— Приведи! — сказав він, і Слободан ураз напнув повіддя й став збоку стежки, пропускаючи ловчих, які низались і низались у пітьмі. Геродота він упізнав одразу — по чорній бороді та зовсім не ловецькому строї, й мовчки потяг його сивого коня за повід.
— Осе, — сказав він, коли здогнали Великого князя, й хотів був зникнути в мороці, тоді згадав, що сі люди не зможуть порозумітися без його допомоги, й прилаштувавсь о другий бік Осмогруда. Та Великий князь вирішив по-іншому. Звернувши зі стежки, він скерував гнідого жеребця свого в густі хащі верболозу й на маленькій галявині став. Коли Слободан із Геродотом наздогнали його, він легко стрибнув додолу й сів на холодну нічну траву. Ті лишилися стояти.
Слободан уже не боявся за свого друга — життя Геродотове було в безпеці, бо сей Дардан-Геродот приїхав до сколотського володаря слом від володаря турицького задунайського, а сколоти здавен шанували слів. Зрозумів, і чому се раптом Осмогруд звернув у шелюги, а не став розмовляти з греком там, на стежці, — не хотів, аби їхні слова чув хтось инчий, сторонній. Але нащо здався грек Осмогрудові — про те Слободан і гадки не мав і лише занепокоєно тупивсь у темну поставу князя.
— Пощо прислав тебе жупан Воїжир? Пощо саме тебе?
Слободана знову почало смоктати під ложечкою. Осмогруд ставав день у день дратівливіший, і важко було вгадати, що він учинить і чим покерується.
— Я сам до нього попросивсь у сли, — відповів Геродот, зрозумівши, що від нього вимагають.
— Пощо б то?
— Се довга вельми балачка, басилевсе. Йому я вже розповідав про неї, — кивнув Геродот на Слободана. — Коли маєш хіть, розповім і тобі, але ти ж… на вловах.
Осмогруд відмовився слухати:
— Не треба. Я лише думав, що ти заради…
Він хотів сказати: заради Данки й від страху. Та роздумав і махнув рукою.
— А ти не дослухав тоді, про що рече басилевс тракійців Сіталк, Октамасаде, — нагадав Геродот, переступивши з ноги на ногу.
Коні, які досі скубли обрідне верболозове листя, завелися й почали кусатись, і Слободан пішов розвести їх. Двічі ляснувши по морді Осмогрудового жеребця, який учинив бійку, він повернувся назад, і Великий князь кинув йому:
— Нехай не переказує.
— Чому? — здивувався Геродот. Тоді в полотці він не встиг повідомити найголовнішого. Тракійський володар Сіталк говорив: «Пощо нам валчитися й важитись, хто за кого дужчий? Поверни мені мого брата Спарадока, я ж прислю тобі твого брата Скіла, й не треба нам ні крови братньої проливати, бо скіфи й тракійці одного кореню й мови однієї, й не треба випробовувати терпіння кумирів наших, бо вони в нас одні, й ще не відомо, чий бік візьмуть і за ким тягти-ймуть руку свою». — Пощо не хочеш, аби я тобі переповів усього? — знову спитав Геродот.
Але Великий князь утомлено махнув рукою. Волф Вербан прочитав йому все писання Воїжирове, та не все зрозумів у нім Осмогруд. Він знову спитав:
