Сей триклятий Дамоклів меч висів над Гіперболом уже двадцять п'ять літ, і висів на тонкій волосинці, яка могла ввірватись од найлегшого подуву борея й упасти метекові на голову. Й тоді жодна людина в Ольбії не кивне пальцем, щоб його врятувати, й не допоможуть йому ні важкі золоті кубки та келихи, якими був уставлений увесь дім Гіпербола, ні таланти щирого срібла в його кованих скринях.
У перший день піанепсіона Гіпербол скидав із себе все ошатне вбрання, взувавсь у прості ремінні сандалії, накидав через ліве плече грубу конопляну хламиду роба й ще вдосвіта вирушав до святилища Афіни Робітниці в дальньому кутку аґори. Хором був непоказний і тулився між святилищами Гермеса й Посейдона та його жони Амфітріти. Й, незважаючи на ранню пору, тут було вже багато люду в хламидах із грубого полотна, всі до єдиного — метеки, які не мали права прийти сюди навіть з простим ціпком. І тільки довге, аж на потилицю волосся відрізняло їх від робів.
Гіпербол похмуро вислуховував повчальну проповідь головного жерця хорому, звернену до відпущеників, тихенько, щоб не брязнули, клав у бронзовий кратер своїх три оболи й вертався додому. Та в сей час ольбіополіти вже виходили з осель і простували на ринок, і не тільки тому, що жоден громадянин, який поважав себе, не міг уґавити торжища, а й щоб кинути при нагоді зо два колючих слівця метекам, котрі вийшли в одежі роба сплатити свій ганебний податок.
Гіпербол тиснувся до чужих парканів і стін, пропускаючи зустрічних, але базарювальників у перший день піанепсіона бувало найбільше, й старий метек, від холоду й приниження клацаючи зубами, насилу прибивався до хати й не показував звідти свого носа до самого смерку.
Та ще довгі тижні потрібні були Гіперболові, щоб забути той день ганьби й прийти до тями. А вже десь у літні місяці тарґеліона чи скірофоріона він починав знову думати про наближення осени, й серце йому що день то болісніше стискалось.
Гіпербол вирізнявся з-поміж інших ольбійських метеків. Ще тому шість літ, багато обдарувавши архонтів, стратеґів та судів з декастерії сріблом і золотом, він домігся дозволу купити в місті садибу й звести власний дім, хоч метек і повинен жити в наймах або ж, коли й будуватися, то тільки поза мурами полісу.
Перед головною екклесією минулого літа, в місяці елафеболіоні, коли, серед інших найважливіших державних справ народні збори вирішували й питання про ісотелію,[46] Гіпербол знову роздав найупливовішим евпатридам та сановникам добрих три таланти срібла. Та на щорічних виборах ніколи не вгадаєш, хто лишиться в своєму сані й кого не оберуть, і переважна більшість підкуплених не здобула собі посад, тому при підрахунку черепків-остракосів на добрій половині з них виявилось видряпане ім'я Гіпербола, й він так і не став ісотелом.
В елафеболіоні сього літа старий трапедзит і не намагався виставлятись на здобуття ісотелії — всі, хто був на посадах або міг обійняти місце після виборів, не дуже прихилялися до метека. Та коли навесні з Афін прибув новий елленотамій Протаґор, за Гіпербола раптом згадали. Всі добре відали його здібності та знання скіфських звичаїв, бо був єдиним скіфом серед робів та відпущеників города, й Гіперболові пообіцяли ісотелію, якщо він зробить послугу Ольбії й Афінам, насамперед, звичайно ж, Афінам.
У душі старого метека знову спалахнула іскринка надії. Він уже давно перестав почуватися скіфом, ненавидів усе скіфське й соромився його, бо се нагадувало йому довгі літа робства й принижень. Гіпербол любив еллінський триб життя, приносив жертви лиш еллінським кумирам. І метою його життя було — стати елліном, таким, як усі вільні громадяни Ольбії. Він узявся ретельно до справи, й спочатку олімпійці мовби сприяли йому. Й Протаґор, й архон-басилей Еак, і дехто з найбільш визначних чинців, які тягли руку за Афінами, дружньо плескали метека по плечі, й Гіпербол уявки вже бачив перед собою вимріяну ісотелію.
Та незабаром скіфський володар замирився з володарем аґафірсів, і все пішло шкереберть, і Гіпербол підупав духом. Він думав, що в перший день сьоголітнього піанепсіона йому нарешті не доведеться вдягати ганебну хламиду роба й нести до храму Афіни Робітниці пекучих три срібняки, та еллінські кумири ревно оберігали еллінів і не хотіли впустити в їхню громаду чужака з темним минулим, хоч він усім серцем любив їх і в усьому хотів бути таким, як вони.
Тепер мати скіфського басилевса, всемогутнього Скіла-Соболя, роздмухувала в Гіперболові нову жариночку сподівань, і Гіпербол добре тямив, що се останній злет у його житті, й іншого вже не буде, й приніс багатьом кумирам у хоромах на ольбійській аґорі досі не бачені жертви й дарунки, сим прихиливши до себе чимало жерців.
Старий метек сидів на терасі над брамою й спроквола тяг утричі розведену вогняно-червлену пірру. Над Ольбією ширяв приємний легіт, бо день пізньої осени видавсь на предиво теплим і кам'яний город вигрівся. Гіпербола вже третю добу мордувала незрозуміла спрага, та добре терпке вино чомусь не вгамовувало. Метек пив і пив, і знову сам собі підливав з кратера, й коли й останні голоси вулиці змовкли й ольбіополіти поснули, він одчув сп'яніння. Досі такого з ним не траплялося, розведена пірра завжди гамувала спрагу й ніколи так дико не вдаряла в голову, й Гіпербол із сумом подумав, що життя не стоїть, і роки теж не стоять на місці, й він починає старіти.
Щось унизу коло брами залопотіло, й Гіпербол перехилився через фронтон. То був чужий собака. Метекові раптом стало шкода тварину, він узяв зі столика маленький пиріжечок і кинув униз. Але собака, злякавшись, вискнув і втік, а Гіперболові стало ще тоскніше. Коли ж се промайнуло стільки літ? За невпинною біганиною та боротьбою з примарами він і не помітив, як життя схилилося з обіду й пішло до вечора… Десь там у ґінекеї вже, певно, спала його жона, теж метекеса, як і сам він, та його діти: син і донька. Двоє перших у нього вмерло ще малими. Доньці йшов двадесять п'ятий, а синові — дев'ятнадесятий.
Коли б Гіпербол здобув ісотелію, син його Лікофрон міг би всупити ефебом у палестру, й не якимось там бідним гоплітом, як сини пекарів чи сідельників, а вершником. А тепер Лікофрон, хоч і закінчив ґімнасій, але так усе життя й платитиме хоромові Афіни Робітниці три ободи, як і його отець, коли й остання надія на ісотелію згасне. Гіпербол усіма вогнями своєї душі мріяв, щоб Лікофрон висунувся з-поміж ровесників, бо доля сина була і його власною долею, хоч не любив ні сина, ні доньки, ні, то більше, жони своєї, бо всі вони були метеками й уже самим тим викликали в нього роздратування, яке поступово переросло в байдужість і нелюбов.
Домашні відповідали Гіперболові тією-таки нелюбов'ю й лише боялися його крутого норову, а півтора десятка робів, що їх метек тримав не стільки з необхідности, як від потреби надати домові бодай зовнішнього блиску, — боялися господаря, наче того вогню, й ненавиділи за жорстокість.
Допивши й рештки пірри, Гіпербол хотів був гукнути вниз, у двір, на роба-виночерпія, тоді роздумав і нетвердим кроком пішов уздовж тераси туди, де сходини лізниці збігали під дашок перістилю. Гіперболом похитувало, й він був би впав, але нагодився виночерпій. Метека розібрала лють — він замахнувся вдарити роба в обличчя, та той управно вивихнувся, й господар таки поточивсь і вдарився плечем об колону, яка в темряві здавалася не рожевою, а геть прозорою. Мармур уже встиг охолонути після теплого дня, й Гіпербол довго стояв отак і гладив точену округлість, аж доки в голові перестало вертітись. Тоді кинув у пітьму, не дбаючи, є там хтось, а чи немає:
— Ціпок!
Роб із ціпком наче тут і народивсь, і Гіпербол, грюкаючи бронзовим остріжком по лунких плитах дворика, похиткував до хвіртки. Роб таємничою тінню слизнув за господарем, добре затямивши свої обов'язки.
Так вони дійшли до хорому Зевса Вседержителя й поза його колонадою та причілком Аполлонового святища пірнули в нічну аґору. Й площа, й уся Ольбія вже давно спали міцним сном, і тільки між ятками рибного та м'ясного рядів шастали бездомні коти й собаки.
