— А навіщо слова? Все одно ви не зрозумієте. Тут мене не розуміє ніхто. Я вже казала вам, тату, і не раз: я не буду жінкою того, кого мені виберуть батьки, я не поховаю себе на кухні якогось миршавого фазендейро і не стану служницею якогось ільєуського сеньйора. Я хочу жити по-своєму. Коли я закінчу школу, я піду працювати в першу-ліпшу контору.

— Твого хотіння ще не досить. Ти робитимеш те, що накажу я, твій батько.

— Ні, я робитиму лише те, що вважатиму за потрібне...

— Що-о-о?

— Те, що я забажаю...

— Замовкни, нещасна!

— Не кричіть на мене, я ваша донька, а не рабиня.

— Малвіно! — вигукнула мати.— Не смій так розмовляти з батьком!

Мелк схопив дочку за руку і вдарив її по обличчю. Малвіна закричала:

— Я поїду з ним, так собі і затямте!

— О господи...— мати затулила обличчя долонями.

— Сучка! — батько підняв нагая і почав бити Малвіну, навіть не дивлячись, по чому припадають удари.

Він стьобав її по ногах, по спині, по руках, по обличчю, по грудях. З розбитої губи дівчини потекла кров:

— Можете бити! Я все одно поїду з ним!

— Ніколи, тоді я вб'ю тебе...

Він кинув її на канапу. Малвіна впала долілиць, і він знову підняв нагай. Нагай піднімався і опускався із свистом. Крики Малвіни луною перекочувались на майдані.

Мати плакала і просила несміливо:

— Годі, Мелк, годі...

Потім раптом відступилась від стіни і рішуче схопила його за руку:

— Не смій убивати мою дочку!

Він зупинився, відсапуючись. Малвіна схлипувала на канапі.

— Марш до себе! І доки я не дозволю, ти не вийдеш звідти!

Жозуе, сидячи за столом, ламав руки і кусав губи. На серці в Насіба було важко.

Жоан Фулженсіо скрушно хитав головою. Решта відвідувачів бару завмерли в мовчанні. Глорія сумно усміхалася у своєму вікні. Хтось тихо промовив:

— Перестав бити.

Чорні скелі виросли з моря, хвилі білою піною розбивалися об їхні кам'яні стіни. Краби із страшними клешнями виповзали із невидимих шпарин. Вранці і ввечері хлопчаки спритно видиралися на ці стрімчаки, граючись в жагунсо і полковників. Вночі тут лунав незмовкаючий шум води, що настирливо розмивала камінь. Інколи дивовижне світло спалахувало на березі, піднімалося по скелі, ненадовго зникало в потаємних закутках і знову з'являлося вже на шпилях стрімчаків. Негри стверджували, що то чаклують сирени, неспокійні господині і володарки морських глибин і дона Жанаїна[66], що обертається на зелений вогонь. В нічній темряві лунали зітхання і любовні стогони. Старці, шахраї, бездомні повії влаштовували собі постіль на піщаному пляжі, захованому поміж скель. Перед ними ревло непокірне море, позад них спало непокірне місто.

Темної ночі чиясь струнка тінь сміливо рухалась між скель. Це була Малвіна, вона йшла босою, тримаючи туфлі в руках; погляд її був рішучим. В такий пізній час дівчині належало, перебуваючи в ліжку, спати або мріяти про книжки, про свята, про чоловіка. Малвіна ж, видираючись на скелі, марила наяву.

В одному із стрімчаків бурі і зливи вищербили виїмку — своєрідне крісло, звернене до океану. Закохані звичайно сідали в нього і звішували ноги над безоднею. Хвилі розбивалися внизу, молитовно простягуючи білопінні руки.

Тут і влаштувалася Малвіна, рахуючи хвилини, такі задовгі, коли дуже чекаєш...

Батько зайшов до кімнати мовчазний і суворий. Він забрав усі книжки, шукав листів і залишив для неї тільки баїйянські газети. Боліло її побите, червоне від нагая тіло. Записку — «Ти життя, яке я знову маю, втрачена радість, померла надія, ти для мене все» — вона заховала на грудях. Мати теж приходила до неї, приносила їжу і давала поради; вона казала, що помре, що не може жити, коли, мов два кинджали, стикаються батько і дочка — два горді і непохитні характери. Вона молилася святим, хай вони пошлють для неї смерть, щоб не бачити, як звершиться жорстока доля, як станеться непоправне лихо.

Вона обняла доньку, Малвіна їй сказала:

— Такою нещасною, як ви, мамо, я не буду.

— Не говори дурниць.

Більше Малвіна не сказала нічого, настав вирішальний час. Вона поїде з Ромуло і житиме вільним життям.

Тверда, як найтвердіша гірська порода, вона могла зламатися, але не зігнутися. Ще дівчинкою на плантаціях вона чула, як оповідали історії з часів збройної боротьби за землю: вночі на дорогах жагунсо, якими командував її батько, починали стрілянину. Потім вона й сама бачила подібні сутички. Через дрібницю, через те, що скот поламав огорожу і потолочив засіяне поле, спалахнула суперечка з Алвесами, сусідніми землевласниками. Згарячу сусіди образили одне одного, і почалася боротьба. Знову засідки, жагунсо, перестрілки, кров. І ось дядько Малвіни — Алуїзо — стоїть, прихилившись до стіни будинку, а з його плеча цебенить кров. Він був набагато молодшим від свого брата, стрункий, веселий, вродливий. Він любив тварин — коней і корів, розводив собак, співав, носив Малвіну на плечах, грався з нею — він любив життя. Це було в червні. Замість святкових вогнищ, ігор і танців — постріли на дорогах, засідки за деревами. Малвіна пам'ятала, яке змучене обличчя було завжди у матері. Це тому, що вона не спала ночами, тому, що не мала спокою, доки тривали збройні сутички (Малвіни ще не було тоді й на світі), тому, що вона боялася чоловіка, його владних наказів, його жорстокої волі. Мати перев'язала дядькові поранене плече, а Мелк лише запитав:

— Ти чого так швидко повернувся? А жагунсо?

— Повернулися зі мною...

— А я тобі що наказував?

Алуїзо благально подивився на брата і нічого не відповів.

— Пам'ятаєш, що б не трапилось, не залишати галявини. Чого ти втік?

Рука матері тремтіла, дядько був такий лагідний, не створений для бійок і нічної стрілянини. Він опустив голову.

— Ти повернешся туди. Разом із жагунсо. І негайно.

— Але вони ж нападуть знову.

— А мені нічого більше і не треба. Коли вони нападуть, я накинуся на них з тилу і покінчу з ними. Якби ти не втік при першому пострілі, все було б уже зроблено.

Дядько погодився. Малвіна бачила, як він сів на коня, поглянув на будинок, на веранду, на затихлу обору з худобою, на стривожених собак. Востаннє окинув усе поглядом. Він поїхав з кількома жагунсо, а решта залишилася чекати в дворі. Коли пролунали постріли, батько наказав:

— Вперед!

Батько повернувся з перемогою, йому вдалося порахуватися з Алвесами. А тіло дядька, перекинуте обличчям донизу через спину коня, привезли жагунсо. Він був гарною, веселою людиною.

Від кого Малвіна успадкувала любов до життя? Чому вона була такою життєрадісною, чому її так дратувала покірність і чому вона не могла схилити голови і розмовляти тихо у присутності батька? Можливо, тому, що пам'ятала дядька. З дитячих літ вона зненавиділа рідний дім і місто, його закони і звичаї. Жалюгідним було життя матері, яка тремтіла перед чоловіком і в усьому згоджувалася з ним, хоч він майже ніколи з нею не радився. Він приходив і наказував:

— Приготуйся. Сьогодні ми підемо в нотаріальну контору Тоніко і підпишемо один документ.

Вона не розпитувала, що це за документ, чи він щось купував чи продавав, вона навіть не намагалась довідатись про це. Радість і розраду вона знаходила тільки в церкві. Права Мелка були необмеженими, він все робив і ухвалював сам. А мати займалася господарством, і це було її єдине право. Батько марнував час у кабаре і будинках розпусти, витрачав гроші на коханок, грав у готелях і барах, пиячив з друзями. Мати мусила гибіти дома, слухатись і підкорятись. Бліда, затуркана, вона в усьому підкорялася чоловікові, втратила власну волю і не мала впливу навіть на доньку. Малвіна поклялася, як тільки підросла, що з нею такого не трапиться. Вона не стане на коліна. Мелк, правда, виконував її капризи, але інколи стурбовано придивлявся до неї. За деякими ознаками він впізнав у ній себе. Вона так само любила життя. Але він вимагав від доньки покори. Коли вона висловила йому своє бажання вчитися в гімназії, а потім в університеті, він сказав: