— Ангел доброти і демон відрази...— говорив про неї Жоан Фулженсіо, коли хто-небудь дорікав полковникові за те, що він залишає дружину самотньою і надто рідко навідується в Баїйю. Але й тоді, коли родина полковника жила в Ільєусі — в будинку, де тепер влаштувалася Глорія,— у нього завжди були полюбовниці, чиє житло і їжу він завжди оплачував. Інколи, приїхавши з фазенди, він, не злазячи з коня, прямував у свій «філіал», навіть не привітавшися з родиною. Вони були його примхою, його радістю, ці мулаточки в розквіті літ, які належали йому.

Як тільки діти досягли гімназичного віку, він перевіз родину до Баїйї, а сам, приїжджаючи до Ільєуса, зупинявся в будинкові утриманки. Там він зустрічався з друзями, обладнував різні справи, сперечався про політику, розлігшись у гамаку і смакуючи дорогу сигару. І коли син приїздив до Ільєуса чи на фазенду під час канікул, йому доводилося розшукувати батька в коханок. Полковник звик заощаджувати у власних витратах кожний мідяк, але щедро платив полюбовницям, йому подобалося бачити їх розкішно одягненими, а кімнати їхні умебльовані найкращими меблями. Він ні в чому їм не відмовляв.

До Глорії чимало жінок користувалися щедротами полковника, причому, як велося, захоплення полковника тривало недовго. Його коханки переважно сиділи вдома, рідко виходили на вулицю, жили самотньо, оскільки їм було заборонено підтримувати знайомства і приймати гостей. Полковник зажив слави неперевершеного ревнивця.

— Я не люблю утримувати жінок, якими користуються інші...— пояснював він, коли з ним розпочинали розмову на цю тему.

Майже завжди першими кидали його жінки, не витримуючи умов життя полоненої, нагодованої, гарно вдягненої рабині. Деякі потрапляли згодом до будинків розпусти, інші поверталися на плантації, а одну забрав із собою до Баїйї комівояжер. Бувало й так, що коханка набридала полковникові, йому хотілося чогось нового. В таких випадках майже завжди він знаходив на своїй або на сусідній фазенді гарненьку мулатку і виганяв попередню коханку, щедро розрахувавшись з нею. Для однієї утриманки, що прожила з ним понад три роки, він придбав корчму на вулиці Сапо. Час від часу він провідував цю жінку, розмовляв з нею, цікавився справами. Про коханок полковника Коріолано розповідалося чимало історій.

Одна історія — про Шікінью, дуже молоденьку і скромну дівчину,— стала повчальною. Шістнадцятирічну дівчинку, яка, здавалося, боялася всього на світі, худеньку, слабеньку, з лагідними величезними очима, полковник виявив у себе на плантації і, привізши до міста, поселив у будинку на околиці. Приїжджаючи до Ільєуса, Рібейро завжди зупинявся в неї. Полковникові було вже майже п'ятдесят, і все ж він сам — такою скромною і несмілою здавалась Шікінья — купував для неї туфлі, тканини й парфуми. А вона, в найінтимніші хвилини, шанобливо називала його сеньйором і полковником. Коріолано був у захопленні.

Студент Жука Віана, що приїхав на час канікул додому, побачив Шікінью в день церковного свята. З того часу він почав блукати по напівтемній вулиці біля її дому, хоча друзі й попереджали його про небезпеку: до коханок полковника Коріолано ніхто не залицяється, полковник жартів не любить. Жука Віана, студент другого курсу факультету права, що мав славу хороброго хлопця, стенув плечима. Його зухвалі вуса, елегантний костюм і любовні клятви перемогли скромність Шікіньї. Вона стала відчиняти вікно, яке майже завжди було зачинене, коли фазендейро не ночував дома, а якось вночі відчинила й двері. З того часу Жука став компаньйоном полковника в ліжку дівчини. Компаньйон без капіталу і обов'язків, він мав найбільший зиск з пристрасті й запалу, про який стало невдовзі всім відомо і про який загомоніло все місто.

Ще й дотепер історію цю в усіх деталях смакують і завсідники «Папеларіа Модело», і старі діви, і гравці в покер. Жука Віана, забувши про обережність, заходив до будинку серед білого дня. Сором'язлива Шікінья, ставши сміливою коханкою, дозволила собі найбільшу зухвалість — вечорами, разом із Жукою, виходила полежати на пустельному пляжі при місячному світлі. Шістнадцятирічна дівчина і юнак, якому не виповнилося ще й двадцяти, здавалися втікачами з буколічної поеми.

Жагунсо полковника приїхали смерком, вихилили по кілька склянок кашаси в порожньому барі Тоїньйо «Осляча морда» і, вигукуючи погрози, рушили до будинку Шікіньї. Коханці не гаяли часу на оплаченій полковником постелі; впевнені у своїй безпеці, вони щасливо усміхалися одне одному. Сусіди, що мешкали поруч, чули їхній сміх, уривчасті зітхання і час від часу голос Шікіньї, який із стогоном вимовляв: «О любов моя!» Жагунсо увійшли з двору, і сусіди, тепер уже й далекі, почули нові звуки. Вся вулиця прокинулась від крику, люди з'юрмились біля будинку, але ніхто не втручався в те, що відбувалось. Спершу, як розповідають очевидці, юнака і дівчину по-звірячому побили, потім їх постригли, обрізавши розкішні, довгі коси Шікіньї та хвилястого, кучерявого чуба Жуки Віани, і від імені ошуканого полковника звеліли їм тієї ж ночі назавжди зникнути з Ільєуса.

Тепер Жука Віана — прокурор в Жекіє; навіть після одержання диплома він не повернувся до Ільєуса. Про Шікінью ніхто більше нічого не чув. Після цієї історії хіба хтось наважився б переступити поріг будинку коханки без запрошення полковника? Та ще поріг будинку Глорії, найспокусливішої, найвродливішої з усіх наложниць, яких тільки утримував Коріолано! Полковник постарів, його політичний вплив занепав, але згадка про історію Жуки Віани і Шікіньї жила до цього часу, і сам Коріолано турбувався про те, щоб оживляти її, коли це видавалося необхідним. А втім, в нотаріальній конторі Тоніко Бастоса нещодавно трапилась нова подія. 

Тоніко Бастос, з великими чорними очима і романтичним чубом, посрібленим ранньою сивиною, найпоказніший чоловік у місті, справжній денді в своєму синьому піджаку, білих штанях і до блиску наваксованих черевиках, безтурботною ходою зайшов до бару і відразу ж почув своє ім'я. Запанувала ніякова тиша, і Тоніко підозріло запитав:

— Про що йшлося? Я чув, як згадувалось моє ім'я.

— Про жінок, про що ж іще...— відповів Жоан Фулженсіо.— А коли мова заходить про жінок, вашого імені не обминути. Інакше й бути не може...

Тоніко самовдоволено усміхнувся і сів до гурту за стіл. Зажити слави невідпорного серцеїда — це було сенсом його існування. В той час, як його брат Алфредо, лікар і депутат палати, оглядав дітей у своєму лікарняному кабінеті в Ільєусі або виголошував промови в Баїйї, Тоніко вештався вулицями, розважався з повіями, наставляв роги фазендейро в постелях їхніх утриманок. Біля кожної вродливої жінки, що прибула до міста, миттю з'являвся Тоніко Бастос. Він упадав біля неї, щедро обдаровував її компліментами, був ґречним і зухвалим. Він справді мав успіх, але охоче перебільшував його, коли заходила мова про жінок. Тоніко був другом Насіба і приходив звичайно в години сієсти, коли спорожнілий бар дрімав, приходив, щоб здивувати араба своїми пригодами, перемогами і розповідями про те, як його ревнують жінки. Не було в Ільєусі людини, якою більше б захоплювався Насіб.

В оцінці Тоніко Бастоса були розходження. Одні вважали його гарним хлопцем, в міру егоїстичним, в міру хвалькуватим, але приємним співрозмовником в цілому, не підлим. Інші вважали його самозакоханим віслюком, нездарою, боягузом, ледарем пройдисвітом. Але привабливість Тоніко визнавалася одноголосно: обеззброювала його усмішка задоволеної геть усім на світі людини, його ґречність і доброзичливість.

Сам Капітан говорив, коли заходила мова про Тоніко:

— Він — симпатична каналія, але в нього бісова вдача.

Тоніко Бастосу не вдалося протриматися більше трьох років із семи, які необхідні для проходження повного курсу навчання на інженерному факультеті в Ріо. Його послав туди полковник Раміро, якому набридли постійні скандали Тоніко в Баїйї. Та все ж настав день, коли полковник припинив посилати грошові перекази і, втративши надію побачити сина із закінченою вищою освітою, який працював би за фахом так, як Алфредо, звелів йому повернутися до Ільєуса, дав Тоніко найкращу в місті нотаріальну контору, знайшов синові найбагатшу наречену.