Вона! Скрізь вона! Ця невідступна думка весь час повертала до нього, невпинно терзала його, жалила його мозок і краяла серце. Він ні за чим не шкодував, ні в чому не розкаювався, все, що він зробив, він готовий був повторити; він волів бачити її в руках ката, ніж в обіймах ротмістра, але він страждав; він так страждав, що часом висмикував собі пасмо волосся, щоб побачити, чи не посивіло воно.
Була хвилина, коли він уявив собі, що, може, саме в цю мить огидна мотузка, яку він бачив сьогодні вранці, стиснула смертельним зашморгом її тендітну, граціозну шийку. Від цієї думки його кинуло в холодний піт.
І була інша хвилина, коли, сміючися з себе диявольським сміхом, він пригадав Есмеральду такою, якою він побачив її вперше — жвавою, безжурною, веселою, гарно вбраною, танцюючою, окриленою, гармонійною — і Есмеральду останнього дня: у сорочці з мотузкою на шиї, вона повільно йшла босими ногами по крутих східцях шибениці. Він так ясно уявив собі цей подвійний образ, що в нього вихопився жахливий зойк.
У той час, коли хуртовина відчаю валила, ламала, рвала, гнула й викорчовувала все в його душі, він поглянув на навколишню природу. Біля його ніг кілька курок, щось дзьобаючи, рилися в дрібному чагарнику; жуки, блискучі, мов емаль, виповзали на сонце; над його головою кілька пластівців сріблястих хмарок пливли синім небом; на обрії шпиль абатства Сен-Віктор своїм шиферним обеліском перетинав округлу лінію косогору, і мірошник з пагорба Капо, посвистуючи, дивився, як крутяться працьовиті крила його вітряка; усе це життя, діяльне, налагоджене, спокійне, втілене навколо нього в тисячі форм, завдавало йому болю. Він знову кинувся бігти.
Так біг він полями до вечора. Ця втеча від природи, від життя, від самого себе, від людей, від бога тривала цілий день. Іноді він кидався обличчям на землю і нігтями видирав молоді колоски. Іноді він зупинявся серед вулиці в якому-небудь безлюдному селі, і думки його були такими нестерпно важкими, що він брався за голову обіруч, немов намагаючись відірвати її від своїх плечей, щоб розтрощити об каміння бруку.
Коли сонце почало заходити, він знову зазирнув собі в душу, і йому здалося, що він майже збожеволів. Буря, що бушувала в ньому відтоді, як він втратив надію й волю врятувати циганку, ця буря не залишила в його свідомості жодного здорового поняття, жодної уцілілої думки. Розум його лежав майже вщент зламаний і знищений. Тільки два образи чітко збереглися в його свідомості: Есмеральда і шибениця. Решта була вкрита пітьмою. Ці два образи, зближуючись, утворювали жахливу групу, і чим більше він зосереджував на них свою увагу й думки, тим більше вони зростали в якійсь фантастичній прогресії: один з них у витонченості, у чарівності, у красі та сяйві, другий — у своїй страхітливості; і кінець кінцем Есмеральда здавалася йому зіркою, а шибениця — величезною кощавою рукою.
І ось що дивно, протягом усіх цих моральних тортур він жодного разу по-справжньому не подумав про смерть. Так уже цей нещасний був створений — він чіплявся за життя. А може, за ним він справді бачив пекло.
Тим часом день згасав. Тією часткою здорового розуму, яка ще в ньому животіла, він невиразно думав про повернення. Йому здавалося, що він далеко від Парижа, але, оглянувшись, Клод помітив, що лише обійшов навколо огорожі Університету. Шпиль Сен-Сюльпіс і три високі стріли
Сен-Жермен-де-Пре здіймалися над обрієм праворуч від нього. Він попрямував туди. Коли біля зубчастого валу, що оточує Сен-Жермен, архідиякон почув оклик сторожі абатства: «Хто йде?», він звернув на стежку, яка пролягала між млином абатства та міською лікарнею, і за кілька хвилин опинився на Пре-о-Клер. Цей лужок прославився бешкетами, що відбувалися на ньому вдень і вночі; це була «гідра» бідолашних сен-жермен-ських ченців, quod monachis Sancti-Germani pratensis hydra fuit, clericis nova semper dissidiorum capita suscitantibus [158]. Архідиякон боявся зустріти тут ко-го-небудь; вигляд будь-якого людського обличчя лякав його, він манівцями обійшов Університет, передмістя Сен-Жермен; йому хотілося повернутися на вулиці міста якнайпізніше. Він попрямував уздовж Пре-о-Клер, звернувши на безлюдну стежку, яка відділяла Пре-о-Клер від Дьє-Неф, і нарешті вийшов на берег річки. Там дом Клод знайшов перевізника, який за кілька паризьких деньє перевіз його вгору Сеною до кінця Сіте і висадив саме на тій безлюдній косі, на якій читач уже бачив замріяного Гренгуара і яка простягалася за королівськими садами, паралельно до острова Перевізника корів.
Монотонне погойдування човна і плюскіт води привели нещасного Кло-да в якесь заціпеніння. Коли перевізник відійшов, архідиякон, отупілий, залишився на березі й дивився перед собою, сприймаючи все навколишнє немовби крізь якісь хвилі, що, колихаючись, збільшували всі предмети і перетворювали дійсність на якусь фантасмагорію. Часто буває, що втома, викликана великою скорботою, саме так впливає на мозок.
Сонце зайшло за високу Нельську башту. Смеркалося. Небо і вода в річці здавалися білими. Між цими двома білястими плямами лівий берег Сени, до якого було прикуто погляд Клода, здавався темною масою і, зменшуючись у перспективі, врізався чорною стрілою в туман обрію. Ця стріла була вкрита будинками, чорні силуети яких чітко виступали в сутінках на світлому тлі неба й води. Тут і там у будинках починали засвічуватись вікна, немов іскри в купі погаслого вугілля. Цей величезний чорний обеліск, що самотньо стояв між двох білих площин неба й річки, дуже широкий у цьому місці, справляв на дом Клода дивне враження, подібне до того, яке відчувала б людина, лежачи горілиць біля підніжжя Страсбурзького собору й дивлячись, як величезний шпиль впинається над його головою в присмеркову імлу. Тільки тут Клод стояв, а обеліск лежав; але оскільки річка, відбиваючи небо, поглиблювала під ним безодню, величезний мис, здавалося, так само сміливо линув у порожнечу, як і стріла собору; отже, враження було таким самим. Це враження було тим більш дивовижним і глибоким, що мис дуже нагадував Страсбурзьку дзвіницю, але Страсбурзьку дзвіницю два льє заввишки, щось нечуване, гігантське, невимірне, — споруду, яку жодне людське око не бачило — Вавілонську башту. Димарі будинків, зубці огорож, різьблені гребені покрівель, стріла августинців, Нельська башта — усі ці виступи, які зазубрювали профіль величезного обеліска, ще більше посилювали ілюзію, химерно виграваючи перед очима, наче деталі пишної й вибагливої скульптури.
Клод у цьому стані галюцинації уявив, що бачить на власні очі дзвіницю пекла; тисячі вогнів, розсіяних по всій висоті цієї страхітливої башти, здалися йому отворами величезної внутрішньої печі, а голоси і гам, що виривалися звідти, — зойком і хриплим стогоном. Тоді йому стало страшно. Він затулив руками вуха, щоб більше нічого не чути, повернувся спиною, щоб нічого не бачити, і великими кроками почав відходити від страшного видіння.
Але видіння було в ньому самому.
Коли він опинився на вулицях міста, люди, що проходили, штовхаючись при тьмяному світлі, яке падало з вікон крамниць, справляли на нього враження вічного потоку привидів, що снували навколо нього туди й сюди. Дивний гуркіт стояв у нього у вухах. Химерні видіння бентежили його розум. Він не бачив ні будинків, ні бруку, ні візків, ні чоловіків, ні жінок, перед ним був лише хаос невиразних предметів, які зливалися докупи. На розі Бондарської вулиці містилась бакалійна крамничка, над вхідними дверима якої був піддашок, прикрашений з усіх боків, за споконвічним звичаєм, жерстяними обручами, з яких звисали дерев’яні свічки, що, гойдаючись від вітру, билися одна об одну й стукотіли, немов кастаньєти. Йому здалося, що це в темряві стукотять скелети повішених на Монфоконі.
— О, — пробурмотів він, — це нічний вітер вдаряє їх одне до одного і змішує брязкіт ланцюгів із стуком кісток! Вона, можливо, вже там, серед них!
Напівпритомний Клод не знав, куди йде. Пройшовши кілька кроків, він спинився на мості Сен-Мішель. Вікно нижнього поверху одного з будинків світилося. Він наблизився до нього. Крізь тріснуту шибку побачив огидну кімнату, що пробудила в ньому якийсь невиразний спогад. У цій кімнаті, ледь освітленій тьмяною лампою, сидів білявий веселий юнак’ і, голосно сміючись, цілував надто безсоромно убрану дівчину. А біля лампи сиділа за прядкою стара жінка й співала тремтячим, хриплим голосом.
