Вона була бліда, її волосся, колись так дбайливо зачесане й прикрашене цехінами, тепер безладно спадало на плечі, її уста посиніли, запалі очі лякали. О горе!

— Феб! — напівпритомно вимовила вона. — Де він? О ласкаві панове, перш ніж убити мене, змилуйтеся, скажіть, живий він чи ні?

— Замовкни, жінко, — відповів голова, — це до справи не стосується.

— О, зробіть ласку, скажіть мені, чи живий він! — знову спитала вона, склавши наче для молитви свої чудові схудлі руки, і було чути, як від цього руху вздовж її плаття задзвеніли кайдани.

— Ну, добре, — сухо промовив королівський прокурор, — він умирає. Ти задоволена?

Нещасна упала на свою лаву, мовчки, без сліз, бліда, неначе воскова статуя.

Голова нахилився до чоловіка, що сидів біля його ніг, одягнений у чорну мантію та гаптований золотом капелюх, із золотим ланцюгом на шиї і жезлом у руці.

— Судовий виконавцю, введіть другу підсудну.

Очі всіх присутніх звернулися до маленьких дверей, що відчинились

і пропустили гарненьку кізку із золоченими ріжками та копитцями. Тільки-но Гренгуар побачив її, серце його закалатало. Тендітне створіння затрималось якусь мить на порозі, витягнувши шию, наче воно стояло на краю скелі й бачило перед собою неосяжний обрій. Раптом, помітивши циганку, кізка перескочила через стіл і голову одного з протоколістів і двома стрибками опинилася біля колін своєї господині. Потім кізка граціозно згорнулася коло її ніг, наче випрошуючи слова або пестощів; але підсудна залишилась нерухомою і навіть не кинула оком на бідну Джалі.

— О, та це ж та сама огидна тварина, — промовила стара Фалурдель. — Я добре впізнаю їх обох.

Узяв слово Жак Шармолю.

— Якщо панове судді не заперечують, ми розпочнемо допит кози.

Це й була друга підсудна. На той час не було нічого простішого за судову справу про чаклунство, порушену проти якоїсь тварини. У судових звітах за 1466 рік серед інших подробиць можна побачити цікавий перелік судових витрат по процесу Жільє-Сулара та його свині, «страчених за їхні лиходійства» в Карбейлі. Тут ви знайдете все: і вартість ями, куди закопали свиню, і п’ятсот в’язанок хмизу, що їх було взято в Морсанському порту, три пінти вина та хліба — остання трапеза засудженого, яку кат по-братньому з ним поділив, навіть вартість догляду та годівлі свині за одинадцять днів по вісім паризьких деньє на добу. Іноді правосуддя заходило ще й далі. Так, у капітуляріях Карла Великого й Людовіка Благочестивого передбачено найтяжчі покарання для вогняних привидів, які дозволяють собі з’являтися на небі.

Тим часом прокурор духовного суду вигукнув:

— Ми попереджаємо: якщо демон, який вселився в цю козу і не піддається ніяким молитвам проти злих духів, і надалі упиратиметься в своїх злочинних діях та лякатиме ними суд, ми будемо змушені вимагати для нього шибениці або вогнища.

Гренгуар вкрився холодним потом. Шармолю взяв із стола тамбурин і, наблизивши його до кізки, спитав її:

— Котра година?

Кізка подивилася на нього своїми розумними очима, підняла позолочену ратичку і вдарила сім разів. Справді, була сьома година. Натовп здригнувся від жаху.

Гренгуар не міг стриматись.

— Вона занапащає себе! — вигукнув він голосно. — Невже ви не бачите, що вона сама не розуміє, що робить?

— Тихше, ви там, мужва! — різко крикнув судовий виконавець.

Жак Шармолю за допомогою того ж тамбурина примусив кізку проробити ряд різних дивовижних фокусів з числом, місяцем року та інші, свідками яких читач уже був. І внаслідок якогось оптичного обману, властивого судовим розглядам, ті ж самі глядачі, які, можливо, не раз аплодували невинним витівкам Джалі на перехрестях, тепер, під склепінням Палацу правосуддя, були ними вкрай налякані. Коза в їх очах була, безумовно, дияволом.

Становище ще більше погіршилось після того, як королівський прокурор зняв з шиї Джалі шкіряну торбинку з розрізаними буквами, висипав їх на підлогу, і присутні побачили, як кізка своєю ніжкою склала з алфавіту фатальне ім’я «Феб».

Чаклунство, жертвою якого був ротмістр, здавалося незаперечно доведеним. І в очах усіх циганка, ця чарівна танцівниця, яка стільки разів захоплювала перехожих своєю грацією, тепер була страшною відьмою.

А втім, сама вона не подавала ніяких ознак життя: ніщо — ні граціозні рухи Джалі, ні погрози суддів, ні глухі прокльони присутніх не доходили до неї. Щоб привести Есмеральду до пам’яті, сержант грубо струсонув її, а голові трибуналу довелось урочисто підвищити голос:

— Дівчино, ти належиш до циганського племені, що вдається до чаклунства. Ти разом з козою-чарівницею, притягнутою у цій справі, в ніч проти двадцять дев’ятого числа минулого березня місяця за допомогою пекельних сил чаклунства й нечестивих обрядів убила, заколовши кинджалом, ротмістра королівських стрільців Феба де Шатопера. Чи й далі ти заперечуєш це?

— Це жахливо, — вигукнула дівчина, затуляючи обличчя руками. — Феб, мій Феб! О, це пекло!

— Ти все ще заперечуєш? — удруге холодно запитав голова.

— Ви ще питаєте! — несамовито вигукнула вона й підвелася, очі її палали.

Голова вів допит далі:

— У такому разі, чим ви пояснюєте факти, що свідчать проти вас? Вона відповіла уриваним голосом:

— Я вже сказала… Я не знаю… Це священик, невідомий мені священик; якийсь пекельний монах, що мене переслідує…

— Правильно, — підтвердив суддя, — понурий монах-привид.

— О панове мої! Змилуйтеся! Я тільки бідна дівчина… — Циганського роду, — перебив її суддя.

Метр Жак Шармолю промовив солодким голосом:

— Беручи до уваги гідну жалю впертість підсудної, я вимагаю застосування тортур.

— Ми згодні,— промовив голова.

Нещасна затремтіла. Однак, за наказом варти, підвелась і досить твердою ходою пішла між двох рядів алебардників, очолюваних Жаком Шармолю та священиками духовного суду, до дверей, що зненацька відчинилися й одразу ж зачинилися за нею. На засмученого Гренгуара вони справили враження огидної пащі, яка поглинула бідолашну дівчину.

Коли вона зникла, у залі пролунало жалісне мекання. Це плакала маленька кізка.

Засідання було перерване. На зауваження одного з радників, що панове судді втомилися й що чекати на закінчення тортур надто довго, голова відповів, що судді повинні вміти жертвувати собою в ім’я свого обов’язку.

— Непокірна, гидка розпусниця! — пробурчав якийсь старий суддя. — Примушує піддавати себе тортурам, коли ми ще не вечеряли.

II. ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ ПРО ЕКЮ, ЩО ПЕРЕТВОРИЛОСЯ НА СУХИЙ ЛИСТОК

Піднявшись і знову спустившись по кількох сходах коридорів, настільки темних, що їх і вдень освітлювали лампами, варта Палацу вштовхнула усе ще оточену похмурим конвоєм Есмеральду до зловісної кімнати. Ця кругла кімната містилася в нижньому поверсі однієї з тих масивних башт, які ще й у нашому столітті пробиваються крізь пласти сучасних будівель, що ними новий Париж прикрив старий. Цей склеп не мав вікон, не мав узагалі ніякого іншого отвору, крім низького, закритого величезними залізними дверима входу. Проте світла тут було досить: в печі, викладеній у товщі муру, палахкотів яскравий вогонь, який сповнював склеп своїми криваво-червоними відблисками; поряд з ним жалюгідна свічка, що стояла в кутку, ледве блимала. Залізна решітка, якою закривали піч, була трохи піднята, і в полум’яніючому отворі на тлі темної стіни виднілися нижні кінці її прутів, подібних до ряду чорних зубів, гострих і рідких, що надавало горнилові схожості з пащекою казкового дракона, який вивергає полум’я. При світлі цього полум’я полонянка побачила навколо себе жахливі знаряддя, призначення яких вона не знала. Посеред кімнати, на підлозі, лежав шкіряний матрац, над яким висів ремінь з пряжкою, прикріплений до мідного кільця, затиснутого в зубах кирпатої потвори, вирізьбленої у центрі склепіння. Безладно кинуті в горнило лещата, кліщі, широкі залізні ножі, що нагадували формою лемеші, розжарювали на палаючому вугіллі. Кривавий відблиск горна освітлював купи жахливих предметів, що заповнювали склеп.