І він гнівно кинув молоток. Після цього він так глибоко сів у крісло, що висока спинка повністю сховала його від очей Жеана. Кілька хвилин Жеан бачив тільки кулак архідиякона, судорожно стиснутий на якійсь книзі. Раптом дом Клод підвівся, схопив циркуль і мовчки начертав на стіні великими літерами слово:

‘ANAГKH

— Мій брат з глузду з’їхав, — пробурмотів Жеан. — Було б значно простіше написати «Fatum» [120]; не всі ж мусять знати грецьку мову!

Архідиякон знову сів у крісло й схилив чоло на руки, наче хворий, що відчуває в голові важкість і жар.

Школяр з подивом стежив за братом. Він, Жеан, який давав таку широку волю своєму серцю, який визнавав тільки один закон — мудрий закон природи, який дозволяв своїм пристрастям вільно розвиватися і який завжди до дна висушував море сильних почуттів, щодня гуляючи, скільки душа забажає,— він не знав, не уявляв, якою люттю грає, кипить це море людських пристрастей, коли їм нема куди вилитись, як вони підносяться, як вони зростають, як виступають з берегів, як вони розмивають серце, як вибухають внутрішніми риданнями і здавленими судорогами, аж поки прорвуть греблю й вирвуться із свого ложа. Сувора й льодяна оболонка Клода Фролло, ця холодна личина неприступної й недосяжної доброчесності, завжди вводила Жеана в оману. Веселий школяр ніколи не замислювався над тим, скільки кипучої, бурхливої лави криється під снігом Етни.

Невідомо, чи здогадався він у ту мить про все це; але в усякому разі при всій своїй легковажності школяр зрозумів, що побачив те, чого йому не слід було бачити; що він побачив душу свого старшого брата в одному з її найтаємніших проявів, і не треба, щоб Клод про це дізнався. Помітивши, що архідиякон знову поринув у важкі роздуми, він тихесенько відійшов назад і зачовгав перед дверима ногами, як людина, котра щойно прийшла і попереджає про свій прихід.

— Увійдіть! — крикнув з келії архідиякон. — Я чекаю на вас! Я навмисне залишив ключ у дверях. Увійдіть, метре Жак.

Школяр сміливо увійшов. Архідиякон, для якого у такому місці цей візит був небажаний, здригнувся.

— Як, це ви, Жеане?

— У кожному разі, хтось на «Ж», — зухвало відповів рум’янолиций школяр.

Обличчя дом Клода знову набрало свого звичайного суворого виразу.

— Чого ви сюди з’явилися?

— Мій брате, — відповів школяр, силкуючись надати своєму обличчю зляканого і скромного виразу, з невинним виглядом мнучи в руках свою шапку, — я прийшов просити у вас…

— Чого?

— Трохи моральної допомоги, якої я дуже потребую. — Жеан не наважувався голосно додати: «І трохи грошей, яких я ще більше потребую». Ця, остання частина речення, залишилась невисловленою.

— Добродію, — промовив архідиякон холодним тоном, — я дуже невдоволений з вас.

— На жаль! — зітхнув Жеан.

Дом Клод повернув на чверть оберту своє крісло й пильно подивився на Жеана.

— Я дуже радий вас бачити.

Вступ був лиховісний. Жеан приготувався до суворої прочуханки.

— Жеане, мені щодня доводиться вислуховувати на вас скарги. Що це була за бійка, в якій ви палицею побили молодого віконта Альберта де Рамоншан?

— Ох! — сказав Жеан. — Подумаєш! Жалюгідний паж, який розважався тим, що обляпувая школярів грязюкою, пускаючи свого коня по калюжах.

— А хто такий Майє Фаржель, на якому ви подерли одяг? — запитав Клод. — У скарзі написано: «Tunicam dechiraverunt» [121].

— Овва! Цей поганенький плащ одного із школярів Монтегю!

— У скарзі сказано tunicam, а не cappettam [122]. Ви розумієте латинь? Жеан не відповів.

— Так, так, — провадив далі священик, похитуючи головою, — от яка тепер наука. Латинську мову ледве розуміють, сірійської зовсім не знають, а грецька у такій зневазі, що найученіші люди, не читаючи, пропускають грецькі слова й кажуть: Graecum est, non begitur [123].

Школяр рішуче звів очі.

— Шановний брате, чи хочете ви, щоб я вам переклав оте грецьке слово, що написано на стіні?

— Яке слово?

— ‘ANAГKH.

На щоках архідиякона проступив легкий рум’янець, — так клуб диму сповіщає про приховане двигтіння в надрах вулкана. Але школяр майже не звернув на це уваги.

— Гаразд, Жеане, — насилу промимрив старший брат, — що ж означає це слово?

— Доля.

Рум’янець зник з обличчя Клода, а школяр безжурно проказав:

— А оте слово, що під ним написано тією ж самою рукою, ‘ANAГNEIA — означає «скверна». Як бачите, ми таки дещо тямимо по-грецьки.

Архідиякон сидів мовчки. Ця лекція з грецької мови навіяла на нього задуму.

Молодий Жеан, якому була властива хитра проникливість розпещеної дитини, визнав цю хвилину слушною для того, щоб ризикнути звернутись із своїм проханням. Він улесливо почав:

— Любий брате, невже ви так мене ненавидите, що гніваєтеся через тих кілька мізерних ляпасів і штурханів, розданих у чесній бійці якимсь там хлопчиськам, quibusdam marmosetis? Ви бачите, любий брате Клод, що ми знаємо й латинську мову.

Але вся ця лицемірна ніжність не мала свого звичайного успіху. Цербер не зловився на медяника. Чоло архідиякона анітрохи не посвітлішало.

— До чого ви ведете? — сухо спитав він.

— Ну добре, скажу прямо! — сміливо відповів Жеан. — Мені потрібні гроші.

При цьому зухвалому визнанні обличчя архідиякона набрало повчально-батьківського виразу.

— Вам відомо, Жеане, що наш маєток Тіршап дає не більше тридцяти дев’ятьох ліврів одинадцяти сольдів і шести паризьких деньє, включаючи й орендну плату, і прибуток від двадцяти одного будинку. Щоправда, це в півтора раза більше, ніж він давав за часів господарювання братів Пакле, але все одно небагато.

— Мені потрібні гроші,— твердо повторив Жеан.

— Вам відомо, що церковний суд вирішив передати наші будинки у повну ленну підлеглість єпископатові й що ми можемо поновити свої права, лише сплативши вельмишановному єпископові дві срібних позолочених марки по шість паризьких ліврів. Вам це відомо?

— Мені відомо тільки те, що мені потрібні гроші,— промовив Жеан утретє.

— А навіщо?

Це питання засвітило іскру надії в очах Жеана. Обличчя його знову набрало свого солодкого виразу.

— Послухайте, любий брате Клод. Я не звернувся б до вас, якби в мене були погані наміри. Я не збираюся на ваші гроші сидіти в тавернах і гуляти по паризьких вулицях, одягнений у золоту парчу, в супроводі мого лакея, cum meo laquasio [124]. Ні, брате мій, я прошу грошей на добре діло.

— А на яке це добре діло? — трохи здивований, спитав Клод.

— Двоє з моїх друзів хотіли б купити посаг для дитини однієї бідної вдови з общини Одрі. Це акт милосердя. На це потрібні три флорини, і я б хотів внести свою частку.

— Як звуть ваших друзів?

— П’єр Горлоріз та Батіст Птахогриз.

— Гм! — пробурмотів архідиякон. — Ці імена так само пасують до доброго діла, як гармата до вівтаря.

Безперечно, Жеан дуже невдало вигадав імена своїх друзів, але він схаменувся занадто пізно.

— А до того ж, — вів далі проникливий Клод, — що це за посаг, який має коштувати три флорини та ще й для дитини благочестивої вдови? Відколи це вдови з цієї общини почали мати немовлят?

Жеан удруге спробував пробити кригу.

— Ну, нехай уже так, мені потрібні гроші, щоб піти сьогодні ввечері до Ізабо-ла-Тьєррі у Вальд-д’Амур.

— Мерзенний розпуснику! — вигукнув священик.

— ANAГNEIA, — підтвердив Жеан.

Це слово, запозичене, може, не без лукавства зі стіни келії, справило на священика дивне враження: він закусив губу й почервонів від гніву.

— Ідіть, — сказав він нарешті Жеанові,— я чекаю на одну людину. Школяр зробив останню спробу:

— Брате Клод, дайте мені хоч скільки-небудь, я не маю за що пообідати.

— А на чому ви зупинилися в декреталіях Граціана? — Я загубив свої зошити.

— Що ви вивчаєте з латинської літератури?

— У мене вкрали мій примірник Горація.

— А як з Арістотелем?

— Отакої! А хто, брате, з отців церкви твердив, що єресі всіх часів знаходили притулок у нетрях Арістотелевої метафізики? Погань Арістотель! Я не бажаю, щоб його метафізика похитнула мою віру.