З меланхолійних роздумів, у які він поринав дедалі глибше, його зненацька вивів дивний і ніжний-ніжний спів. То співала юна циганка.

Від її голосу, як і від танцю та вроди, віяло чимось незбагненно чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а далі йшли прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонія. М’які переливи октав здіймались і опускались, як перса молодої співачки, її чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Вона неначе була то пустотливим дівчиськом, а то королевою.

Циганка співала невідомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя співачки мало відповідав змістові пісні.

Ось цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:

А за хвилину Гренгуарові на очі наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:

Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, мов пташка, спокійно, безжурно.

Пісня циганки порушила задумливість поета, як лебідь порушує гладінь води. Гренгуар слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи все на світі. Вперше за довгий час він забув свої страждання.

Але то була лише коротка мить.

Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.

– Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко? – крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.

Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.

– О клята щербата пилка, що розтрощила ліру! – вигукнув поет.

Глядачі теж бурчали.

– К чорту веретницю! – чулося звідусіль.

І старе опудало, хоч його ніхто й не бачив на майдані, могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.

Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозі зросла, ввібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.

Попереду простували цигани. Першим, верхи на коні, їхав циганський князь, а поряд ішли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі – князь, графи, чернь – у лахмітті й сухозлотиці. Далі – королівство Арго[29], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру, причому найдрібніші були попереду. Отак ішли вони по четверо в ряд, з різноманітними ознаками своїх звань у цьому дивовижному мистецтві – каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, вдавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, крутії, канюки, мазурики, домушники, – перелік усіх стомив би самого Гомера. У центрі конклаву мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, запряженому двома великими собаками. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлоносцями, підданими, писарчуками лічильної палати; перед ним ішли скоморохи, б’ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях – вони виступали під звуки музики, гідної шабашу, несучи в руках великі свічки ярого воску й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев’єви під час чуми. А на ношах сяяв у мантії і тіарі, з патерицею новообраний папа блазнів – дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо-горбань.

Кожен загін цієї химерної процесії мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканські тамбурини. В «арготинців», народу вельми маломузикального, були все ще віоли, пастуші ріжки і старовинні рюбеби дванадцятого століття, їх ненабагато випередило галілейське царство: в його музиці ледве розрізнялися звуки якоїсь жалюгідної ребеки – скрипки дитячого періоду мистецтва, яка мала тільки три тони. Зате навколо папи блазнів у величній какофонії розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхніх, середніх і нижніх регістрів та ще флейтами й мідними інструментами. Ба! Наш читач уже знає, що то був оркестр Гренгуара.

Важко змалювати той вираз гордовитої і блаженної радості, якою світилося похмуре й потворне обличчя Квазімодо весь час, поки юрба йшла від Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своєму житті він відчув насолоду від задоволеного самолюбства. Досі знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своєї особи. І тепер, дарма що був глухий, він, немов справжній папа, тішився привітаннями цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе. Байдуже, що його народ був тільки збіговиськом блазнів, калік, злодіїв, жебраків! Це все-таки був народ, а він – володар. І Квазімодо серйозно сприймав усі ці іронічні оплески та глумливі вияви пошани, до яких, однак, домішувався, треба визнати, справжній страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якості, що вгамовували насмішників.

А втім, ми зовсім не певні, що новий папа блазнів добре усвідомлював почуття, які сповнювали його самого, і ті, що їх він викликав у інших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тілі, був такий же недовершений і убогий. Отож усе те, що відчував Квазімодо в цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тільки радість переймала його, гордість володіла ним. Похмуре, жалюгідне обличчя його, здавалось, випромінювало сяйво.

І ось саме в ту хвилину, коли сп’янілого від власної величі Квазімодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом і жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловік і видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю – знак блазнівської папської гідності.

Цей сміливець був той самий лисий чоловік, який щойно, змішавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав її своїми сповненими погрози й ненависті словами. На ньому було вбрання духовної особи. Тількино він вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не бачив його, здивовано вигукнув:

– Ти ба! Це ж мій учитель герметики[30], дом[31] Клод Фролло, архідиякон! Якого дідька йому треба від цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!

І справді, у натовпі пролунав крик жаху. Страшний Квазімодо рвонувся з нош, і жінки відвернулися, щоб не бачити, як він роздере архідиякона.

Горбань одним стрибком опинився біля священика, глянув на нього і впав перед ним навколішки.

Священик зірвав з нього тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію.

Квазімодо, низько схиливши голову і схрестивши руки, все ще стояв навколішках. Потім між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, бо жоден з них не промовив ні слова. Священик стояв випроставшись, розгніваний, грізний, владний; Квазімодо розпростерся долі, покірливий, благаючий. А тим часом Квазімодо, безперечно, міг би одним пальцем розчавити священика.