Оргія набувала дедалі більш фламандського характеру. Сам Тенірс не зміг би до пуття відтворити її; уявіть битву Сальватора Роза, перетворену на вакханалію. Вже не було ні школярів, ні послів, ні городян, ні чоловіків, ні жінок; зникли Клопен Труйльфу, Жіль Рогатий, Сімона Чотири-Фунти, Робен Пуспен. Усе змішалося в загальному безумстві. Великий зал став величезним горном зухвальства й безсоромності, в якому кожен рот волав, кожне обличчя корчило гримасу, кожне тіло потворно звивалось. Усе вило й ревіло. Химерні пики, що, скрегочучи зубами, викривлялися в отворі розети, були як солом’яні віхті, кинуті в полум’я. А над усією цією юрбою, наче пара над казаном, здіймався якийсь їдкий, гострий, пронизливий, немов свист, звук, подібний до дзижчання ґедзя.

– Ой-ой! Хай йому чорт!

– Диви, яка пика!

– Ет, вона нічого не варта!

– Давайте іншу!

– Гійомето Можерпюї, поглянь лишень на цю бичачу морду. Якби до неї та ще роги, був би точнісінько твій чоловік.

– Далі!

– Клянусь папським черевом! А це що за пика?

– Гей ти! Це шахрайство! Показувати можна тільки обличчя.

– Ну й клята Перета Кальбот! На все здатна!

– Слава! Слава!

– Я задихаюся!

– А он у того вуха ніяк не пролазять!

І так далі, й так далі…

Треба однак віддати належне нашому другові Жеанові. Він один серед цього шабашу не залишав свого місця, тримаючись за верхівку колони, як юнга за щоглу. Він біснувався, шаленів і, широко роззявивши рота, верещав так, що вже й чути не було – не тому, що його заглушав загальний гамір, а тому, що верещання Жеана вже перейшло межі різких звуків, які може сприймати людський слух, тобто перевищило дванадцять тисяч коливань у секунду за Совером або вісім тисяч – за Біо.

Щодо Гренгуара, то він спершу розгубився, але швидко опанував себе. Він уже звик до зрадливості долі.

– Продовжуйте виставу! – втретє крикнув він своїм машинам-комедіантам. Гренгуар, широко ступаючи, походжав перед мармуровою плитою, і раптом йому спало на думку й собі показатися через віконечко каплиці, хоча б тільки заради того, щоб потішитися, зробивши гримасу перед цією невдячною юрбою. «Та ні, це було б недостойно мене; ніякої помсти! Борімося до кінця! – казав він сам до себе. – Влада поезії над народом велика; я наверну цих людей на добру путь. Побачимо, що переможе – гримаси чи художнє слово».

Та ба! Він залишився єдиним глядачем своєї містерії.

Тепер стало ще гірше, ніж було досі. Гренгуар бачив тільки спини.

А втім, я помиляюсь. Той терплячий товстун, з яким Гренгуар у якусь критичну мить уже радився, сидів, як і раніше, обличчям до сцени. Що ж до Жіскети та Лієнарди, то вони вже давно втекли.

Гренгуар був до глибини душі зворушений вірністю свого єдиного глядача. Підійшов до нього і, обережно торкнувшись його руки (бо товстун, опершись на балюстраду, куняв), сказав:

– Дякую вам, добродію.

– За що, пане? – спитав товстун, позіхаючи.

– Я бачу, – відповів поет, – що вам докучає весь цей гамір, який перешкоджає спокійно слухати п’єсу. Та будьте певні: ваше ім’я знатимуть нащадки. Будь ласка, скажіть, як вас звуть?

– Рено Шато, хранитель печатки паризької тюрми Шатле, до ваших послуг.

– Пане, ви тут єдиний прихильник муз, – сказав Гренгуар.

– Ви дуже люб’язні, пане, – відповів хранитель печатки Шатле.

– Ви єдина людина, – вів далі Гренгуар, – яка уважно слухала містерію. Сподобалась вона вам?

– Гм, гм! – відповів товстун, ще не зовсім прокинувшись. – Це справді доволі забавно.

Гренгуарові довелося задовольнитися цією похвалою, бо грім оплесків, змішаний з гучними схвальними вигуками, раптом урвав їхню розмову. Папу блазнів обрали.

– Слава! Слава! Слава! – ревла юрба.

Пика, яка в ту мить красувалася в отворі розетки, була й справді гідна подиву. Після всяких п’ятикутних, шестикутних та інших химерних облич, що одне за одним з’являлися в отворі, не досягаючи того взірця потворності, який у збудженій уяві створила собі юрба, тільки така неповторно бридка гримаса могла вразити це збіговисько й викликати бурхливе захоплення. Сам метр Копеноль аплодував їй, і навіть Клопен Труйльфу, який теж брав участь у змаганнях, – а тільки Бог знає, якого високого рівня потворності могло досягти його обличчя, – визнав себе переможеним. Ми зробимо те саме. Не будемо й намагатися відтворити в уяві читача цього чотиригранного носа, підковоподібного рота, маленького, майже прикритого рудою щетинистою бровою, лівого ока, тоді як праве зовсім зникало під величезною бородавкою, кривих, пощерблених зубів, схожих на зубастий мур фортеці, тріснуту губу, над якою стирчав, немов слонове ікло, один із зубів, роздвоєного підборіддя. Та ще важче відтворити вираз цього обличчя, якусь суміш злоби, подиву і смутку. Спробуйте-но уявити собі цей образ.

Схвалення було одностайним. Усі кинулись до каплиці. Звідти, тріумфуючи, вивели щасливого обранця – папу блазнів. І тільки тепер подив і захоплення юрби досягли своєї вершини. Гримаса була його справжнім обличчям.

Точніше, він увесь являв собою гримасу. Величезна голова, вкрита рудим волоссям, між плечима – здоровенний горб, другий, такий же – на грудях; ноги такі криві, що сходилися тільки в колінах, схожі на два серпи, з’єднані ручками; широкі ступні, потворні руки. І при всій цій потворності – якийсь грізний вираз сили, спритності та відваги, – дивний виняток із споконвічного правила, за яким і сила, і краса є наслідком гармонії. Ось якого папу обрали собі блазні.

Здавалося, що це розбитий, а потім невдало зліплений велетень.

Коли ця подоба циклопа з’явилася на порозі каплиці, нерухома, кремезна і майже однакова завширшки і завдовжки, «квадратна в своїй основі», як сказала одна велика людина, то по її напівчервоному, напівфіолетовому одягу, всіяному срібними дзвіночками, і передусім по її неперевершеній потворності юрба одразу впізнала, хто це, і в один голос закричала:

– Та це ж Квазімодо, дзвонар! Квазімодо, горбань із Собору Паризької Богоматері! Квазімодо одноокий! Квазімодо кривоногий! Слава! Слава!

Видно, бідолаха мав багатий набір прізвиськ.

– Стережіться, вагітні жінки! – гукали школярі.

– І ті, що хочуть завагітніти! – додав Жеан.

Жінки й справді затуляли обличчя руками.

– Ох! Огидна мавпа! – мовила одна.

– Така ж зла, як і бридка! – додавала друга.

– Справжнісінький чорт! – кидала третя.

– Я, на лихо, живу біля Собору й цілісіньку ніч чую, як він тиняється по даху.

– Разом з котами.

– Він завжди на наших дахах.

– І зурочує нас крізь димарі.

– Одного вечора ця страшенна пика зазирнула до мене у вікно. Я подумала, що то якийсь чоловік. Ну й злякалася ж!

– Я певна, що він літає на шабаш. Якось залишив мітлу в ринві на моєму даху.

– От бридка пика!

– От мерзенна душа!

– Тьху!

Чоловіки, навпаки, були в захваті й плескали в долоні.

Квазімодо, який викликав це сум’яття, все ще стояв у дверях каплиці, нерухомий, похмурий і серйозний, дозволяючи милуватися собою.

Один школяр, здається, Робен Пуспен, підбіг ближче і зареготав йому просто в обличчя. Квазімодо взяв його за пояс і відкинув кроків на десять у натовп. І все це – не кажучи ні слова.

Захоплений метр Копеноль підійшов до нього.

– Істинний хрест! Найсвятіший отче, досконалішої потворності я ніколи в житті не бачив. Ти гідний бути папою не тільки в Парижі, а навіть у Римі.

Кажучи це, він весело поплескав Квазімодо по плечу. Той не ворухнувся.

Копеноль вів далі:

– З таким чортом, як ти, я б охоче гульнув, хай би це мені коштувало навіть дюжину новісіньких турських ліврів! Що ти на це скажеш?

Квазімодо мовчав.

– Істинний хрест! – вигукнув панчішник. – Ти що, глухий?

Дзвонар і справді був глухий.

Тим часом поведінка Копеноля починала, видно, дратувати Квазімодо; він раптом обернувся до нього і так страшно заскреготав зубами, що фламандський велетень позадкував, як бульдог від кота.