– Гаразд, отче, зберемо, – відповів Кий і повернувся до Щека. – Іди, брате, подай воям знак тривоги! Хай збираються до Світовидової скелі!

Щек тріпнув своїм кучерявим чубом і, не перепитуючи нічого, відійшов осторонь, заклав у рота чотири пальці, свиснув оглушливо. На той свист з усіх усюд до нього поспішили отроки. Щек передав їм наказ Кия, і ті прудко помчали до навколишніх селищ.

– Зараз будуть, – сказав, повернувшись, Щек. – Хлопці в мене – одна нога тут, а друга – там…

Тур схвально кивнув головою:

– А тепер воздамо требу Світовидові і всім богам, щоб ласкаві були до князя Добромира і його родовичів, щоб захистили його від смерті, а всіх нас – від кровожерливих гуннів… Хориве, візьми у повіті ягницю – принеси до требища! А тим часом і молодша дружина збереться до Світовидової скелі…

Хорив швидко пішов до повіті, виплетеної з лози та хворосту і обмазаної глиною. За якийсь час виніс звідти на плечах молоду ягницю і попростував до водоспаду, де серед густих заростей виднілися сірі кам'яні скелі.

Всі рушили за ним.

Світовид – високий дерев'яний ідол – стояв на узвишші, перед скелями, звідки відкривався гарний краєвид на річку, на водоспад і прибережні ліси та поля. Це був бог сонця – головний полянський бог. Йому приносили в жертву биків, корів, овець, свиней чи якусь іншу свійську чи дику живність, а в дні біди і загального горя – також людей. Перед ідолом темніло від пролитої крові кругле кам'яне требище.

Родовичі стали перед Світовид ом.

Сюди вже збиралися покликані Щеком вої із молодшої дружини – підлітки, яких Кий з братами навчав усього того, що вміли справжні вої. Їх було ще небагато, – тільки ті, хто перебував поблизу. Інші надходили. У білих полотняних штанях і сорочках, загорілі, чубаті, у постолах або й босі, вони якось непомітно, безшумно виринали з-за кущів і ставали півколом позаду старших родовичів.

Старійшина зняв з плечей Хорива ягницю і поклав на требище. Наступивши на неї ногою, підняв руки і голосно проказав, пильно вдивляючись у жовтий лик верховного божества:

– О всемогутній боже! Ти даєш усьому сущому на землі світло й тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, звірям і птахам, рибам і плазунам! Ти все можеш! Будь же милосердний, боже, і захисти князя Добромира від смерті, а нас – від усякої напасті! Ми принесли тобі требу і молимо, щоб ти прийняв її в знак нашої любові й пошани до тебе, боже сонця й життя!

З тими словами він вийняв ніж і одним ударом перерізав ягниці горло. Яскраво-червона кров зросила сухе каміння требища.

Родовичі й собі завторували, простерши до ідола руки:

– Прийми, боже, требу! Захисти нас від усілякої напасті, лихого ока і злих духів!

Родовичі стали на коліна – схилилися в прохальному поклоні перед ідолом, вершителем долі людської і всього сущого на землі. І стояли так, аж поки жертовна кров не запеклася і не висохла – знак того, що жертва прийнята.

Тим часом волхв Ракша, піднявши до Світовида руки, повів свій чаклунський танок – усе швидше і швидше. Сивий чуб його розвіявся на вітрі, очі палали, як у людини, що наїлася дурману, а з уст зривалася молитва.

Нарешті у знемозі він опустився на коліна поряд з родовичами і довго стояв так, щось беззвучно шепочучи сухими, в синіх прожилках губами.

Умилостививши незворушного ідола, старійшина звелів усім повертатися назад, до весі, а сам з синами і молодшою дружиною відійшов на край скелі, до урвища, де клекотіла вода.

Всі стали кружка.

– Чого нас покликано сюди? – спитав стрункий білявий отрок. – Щойно зібрався ставити ятери – аж, чую, свист… Я кинув їх на воду – і бігом… Що скоїлося?

– Май трохи терпцю, Ясене, – коротко відповів старійшина. – Ось усі зберуться…

Ясен тріпнув вицвілим на сонці конопляним волоссям, підстриженим під макітерку, і прохально сяйнув на Кия широко розплющеними, довірливими, як у дитини, очима.

Кий усміхнувся і пацнув хлопця по розпатланій голові. Любив отрока. Він був однолітком Хорива, дружив з ним і, як усі знали, накидав оком на Либідь… То дарма, що на вигляд тендітний. Молодий ще! Змужніє… Зате швидкий, метикований і до всього вдатний! Ніхто з отроків не стріляє так влучно з лука, не розведе вправніше багаття в мокрому осінньому лісі, не запече спійманого в сильце тетерука, як він… А пробігти без відпочинку кільканадцять поприщ, взяти невидимий слід і не збитися з нього – тут Ясен завжди попереду інших.

– Гунни близько, друзі! Погромили уличів, примучили їх… – сказав Кий. – Тому й зібрали ми вас сюди… Не барячись, сідайте на коней, мчіть від роду до роду – оповіщайте росян про небезпеку! Хай вої готують зброю і ждуть знамення!.. Частина з вас піде в степ нести сторожу…

– Коли ж вирушати?

– Відразу! Гаятися не можна!

Кий обвів поглядом отроків. Хоч молоді ще, а дужі, спритні, витривалі. Засмаглі обличчя, м'язисті руки, округлі міцні плечі, густі чуби… Його дружина! Друзі! Справжні вої уже! Наймолодшому – чотирнадцять літ, найстаршим – Щекові, Хоривові, Ясенові та завжди похмурому, мовчазному Коню – по сімнадцять, вісімнадцять і дев'ятнадцять… Навчив їх стріляти із лука, метати списа, захищатися щитом, рубати й колоти мечем, їздити верхи, висліджувати ворога й дичину, розводити влітку і взимку, в дощ і у вітер багаття, щоб спекти коржа, засмажити м'ясо чи просушити мокрий одяг, ходити пішки від зорі до зорі без спочинку, а вночі – знаходити шлях по зірках. А ще – збиратися на перший поклик, перепливати ріки, замовляти кров і перев'язувати рани…

Дарма що молоді – кожен уже вартий дорослого досвідченого воя! А головне – віддані йому, мов брати.

Старійшині і князеві не зроблять того, що зроблять за його наказом!

Всі поділені на десятки, в кожному – десяцький, болярин. А Щек, Хорив, Ясен та Кінь – мужі велії, вельможі, старші над сотнями…

Спочатку гра була. Тур навіть кепкував з цієї затії. Та коли побачив, як отроки влучно стріляють, як б'ють списами в ціль чи, накрившись овчинами, сплять у дощ і в сніг у безлюдному степу, скоро переконався, що це далеко не гра, що стали справжніми воями, на яких можна покластися в скрутну хвилину.

Всі вони зараз пильно і віддано дивилися на Кия, ждучи наказу. І він їм сказав коротко:

– Кінь з трьома десятками – сторожувати степ. Інші – від роду до роду з вісткою про гуннів! На Росаву, на Красну, на Роську, на Стугну – аж до Ірпеня! Ідіть!

Третього дня, опівдні, Тур з синами і полоненим гунном прибули до Дніпра, де впадає в нього світловода Рось, і піднялися на високу гору, що звалася Роднем. Довкола неї сидить князівський рід – родь.

З обох боків гори – обривисті, майже прямовисні стіни ярів. Від Дніпра – теж. У найвужчому місці перешийка, що відділяв гору від материка, – частокіл і міцні дерев'яні ворота. За ними – княжа весь. А вдалині – неозорі простори лівого берега, по якому на багато поприщ теж сидять полянські роди.

Був теплий сонячний день. З Дніпра віяло свіжістю широких плес, густими пахощами очеретів, осоки, верболозу та вільшаника. З розлогих, порослих темним грабом, кленами та ліщиною ярів линуло веселе пташине щебетання, а в чистому голубому небі велично-повільно ширяли гордовиті орли.

– Як тут гарно, отче! – вигукнув захоплено Кий. – Наш Кам'яний Острів усім нам подобається, а тут ще краще! Чом, отче, ти не поселився на березі цієї величної ріки? Чому твій брат, а наш стрий, Межамир, – на Дніпрі, а ти – на Росі?

Тур усміхнувся в бороду.

– І в нас не погано… А коли б зібрати всі гарні місця, що я перебачив за своє довге життя, та сказати – вибери найкраще, то я завагався б. Так багато їх було! І на Дунаї, і на крутобережному Рейні, і на тихій галльській річці Сені, і в теплій сонячній Італії… Де тільки в молодості мене з князем Божедаром не носило!.. А повернувся-таки на свою рідну Рось – і не жалкую…

З цими словами він загрюкав списом у ворота. З-за них почувся старечий голос: