– Хто там? Князь Божедар відпочиває…
– Відчиняй, Лосю! З Кам'яного Острова ми! Тура пам'ятаєш?
– Тура? Як не пам'ятати!.. Півсвіту сходили разом!.. Яким вітром принесло тебе сюди, друже?.. Заїжджай!
Скрипнув дерев'яний засув – і ворота відчинилися. Високий, сивий, але міцний ще на вид сторож широко розкинув руки.
– Туре! Друже! Ти такий же молодий, як і раніше! І роки тебе не беруть… Тільки побілів ще більше…
Вершники спішилися і зайшли на подвір'я.
Старі друзі почоломкалися. Виявилося, що вони не бачилися кілька літ, і тепер з подивом і радістю розглядали один одного.
– А це твої сини?
– Так, Лосю.
– Гарні отроки… А це що за мара? – показав на полоненого, що зі зв'язаними руками сидів на коні. – Невже гунн?
– Справжнісінький.
– І де він тут узявся?
– В степу знову об'явилися.
– З цим і до князя?
– Так, щоб лиха не було.
– Князь спочиває, будити не буду… Покличу вам княжичів, – сказав старий сторож і поколивав до однієї з хат, що стояли на кручі. – А ви тут розташовуйтесь.
Від повітей прибігло кілька отроків – забрали коней і, поставивши до конов'язі, поклали їм по оберемку трави, а в жолоб сипнули по півцеберка оброку.
Кий з братами уперше приїхав на Родень і тепер з цікавістю розглядався довкола.
Тут, як і на Кам'яному Острові, стояло десять чи п'ятнадцать хат, обмазаних глиною і вкритих соломою. Серед них вирізнялася розміром хоромина князя Божедара. Вона була просторіша, вища, з гарним ґанком і більшими, круглішими віконцями, які, однак, як і всюди, затикалися ганчір'яними затичками.
Понад яром – повіті для скоту, коней та інших свійських тварин, а також кліті-комірчини. В повітях зараз було порожньо – і коні, й корови, й свині, й вівці паслися на лузі. А комірчини зачинені – в них зберігалося князеве добро, яке йому привозили, сплачуючи данину, з ближніх і далеких родів, – збіжжя, мед, хутра; полотна, овчини…
З князівської хоромини у супроводі сторожа Лося вийшло двоє мужів. Один мав літ тридцять і був високий, русявий, з підстриженою кучерявою борідкою. А другий – молодий, не старший за Кия. Та було в ньому щось таке, що зразу привертало до себе увагу, – невисока, але міцна постать, чорний цупкий чуб, широке смагляве обличчя з випнутими вилицями і бистрі, палкі, мов вогонь, чорні очі, такі незвичні для світлооких полян. Вони так і вп'ялися в приїжджих.
Старший здалеку впізнав Тура.
– Старійшина? Здоровий будь!.. Що привело тебе сюди? Адже час княжої данини ще не настав!
Тур привітався – спочатку зі старшим, потім – з молодшим.
– Здоровий будь, княжичу Радогасте! Вітаю тебе, княжичу Чорний Вепре!.. Не данину привіз я з синами, а чорну звістку – гунни йдуть! Треба з князем поговорити… І полоненого ось привезли!
Княжичі переглянулись, і Радогаст сказав:
– Ходімо!
Вони попростували до князівської хати.
Неширокі темні сіни поділяли її навпіл. На ліву руч – витесані сокирою липові двері, на праву руч – такі ж самі другі. Радогаст завернув наліво, а Чорний Вепр повів гостей направо. Там повідтикав віконця – і крізь них усередину бризнули яскраві сонячні промені.
Вони освітили чимале приміщення, вимазане білою глиною. Підлога – дерев'яна, гладенька, заслана рогозом, лепехою та свіжою луговою травою. Попід стінами – широкі лави, покриті барвистими ліжниками. На покуті – такий же тесаний стіл, під ромейською скатертиною. На стінах – зброя: луки, тули зі стрілами, мечі, списи, бойові сокири, дубова гуннська булава, два щити – один невеликий, круглий, оббитий мідною бляхою, другий – більший, довгастий, виплетений з лози і обтягнутий сухою бичачою шкурою.
Не сідали – ждали князя. Чорний Вепр став біля столу і мовчки розглядав гостей. Мовчав і старійшина Тур, стомлений неблизькою дорогою. Застигли в непорушності його сини. А полонений згорбився в кутку і крізь вузенькі щілинки очей кидав бистрі погляди на полянських вельмож.
З сіней почулося глухе покашлювання. Скрипнули двері – і до світлиці вступив князь Божедар, колись, видно, міцний, широкоплечий, високий чолов'яга, а тепер – кістлявий, зігнутий, виснажений хворобою дідуган у накинутому наопаш червоному князівському корзні[13]. Радогаст підтримував його під руку.
Князь примружився від яскравого світла.
– То хто, кажеш, прибув? Старійшина Тур? – він підсліпувато поводив своїми вицвілими очима. Потім, упізнавши старійшину роду русів, радісно вигукнув: – А й справді – Тур!.. От не ждав!.. Здоровий будь, болярине! Яким побитом? Що привело тебе на Родень, та ще й з такими гарними молодцями?
Вони обнялися.
– З синами, князю… З синами…
– З синами?.. Це добре… Дякую, що завітав… Дозволь – обніму тебе ще раз! Бо, скажу тобі, все рідше провідують мене колишні друзі, з якими півсвіту сходив… Одні загинули, другі померли, а третіх болячки обсіли, як оце мене тепер, чи старість пригнула до землі…
Вони обнялися знову – сивий, висхлий князь і такий же сивий, але ще міцний, жилавий Тур.
– Ну, сідайте – розповідайте, з чим приїхали, – опустився на лаву князь. – Щось гарне чи погане?
– Погане, князю.
– Ну?
– Гунни погромили уличів, князю… Князь Добромир помирає від язвин у нас на Кам'яному Острові…
– О!
– Гуннські вершники переслідували його з сім'єю аж до Тікича. А звідти, як відомо, недалеко і до полянських родів…
– Хай бережуть нас боги! Це справді страшні вісті!.. Від Тікича до Росі – рукою подати… Але, може, у них немає наміру йти на нас? Що каже князь Добромир?
– З його слів, князю, ясно, що гунни замислили відновити могутність своєї держави, – втрутився у розмову Кий, – і перший свій удар спрямували проти уличів…
– Поки сини Аттіли сварилися між собою і чубили один одного, щоб зайняти місце батька, ми сиділи собі спокійно, – додав Тур. – А тепер, коли Еллак убитий у бою, Денгізих помер, Кандак засів зі своїм плем'ям у Мезії, за Дунаєм, а інші розбрелися хто куди, Ернак згуртував чималі сили і нападає на сусідів. Видно, хоче, як і його батько Аттіла, примучити їх, обкласти даниною, зробити своїми рабами…
– Схоже, що так.
– Ми привезли полоненого гунна, князю, – отроки взяли в полі, коли рятували улицького князя з сім'єю… Може, розв'язати йому язика? Він знає багато…
Князь Божедар тільки тепер повільно скосив очі на гунна і довго мовчки дивився на нього. Києві, котрий тим часом уважно розглядав князя, здалося, що у старого пробудилася при цьому якась зацікавленість, ніби спалахнула в пам'яті іскра давно відшумілого життя.
– Запитай, Чорний Вепре, як звати його і гуннського кагана, – повернувся до молодшого сина князь.
Чорний Вепр швидко й голосно заговорив по-гуннськи. Почувши рідну мову, гунн спочатку витріщився на молодого княжича, а потім щось коротко відповів.
– Що він каже? – спитав нетерпляче князь.
– Він каже, що його звати Креком, а каганом у них справді син Аттіли Ернак…
– Ернак? Я його пам'ятаю… Які ж його наміри?
Гунн наїжачився, втягнув голову в плечі і, похмуро бликаючи спідлоба, кинув крізь зуби кілька слів.
– Крек відмовляється відповідати на такі запитання. Каже: простому воїнові невідомі наміри кагана, – знову переклав Чорний Вепр.
– Скільки ж у Ернака воїв?
– Це знає один каган, – була коротка відповідь.
– Куди піде каган після битви з уличами?
– А це відомо одному Тенгріханові! – з викликом відповів Крек і криво усміхнувся кутиками уст.
Князь Божедар розгнівався.
– Низький рабе! Песе! Ось коли тобі засунуть за пазуху тліючу головешку, ти заговориш інакше і все розповіси! Подумай над цим, негіднику!.. Даю тобі на роздуми одну ніч! – і наказав синові: – Віддай його челяді – хай посадять у яму.
Чорний Вепр повів полоненого.
У світлиці запанувала тиша. Старий хворий князь, опустивши голову на груди, мовчки сидів у задумі. Його висхлі, безживні руки нерухомо лежали на гострих колінах, що випирали з-під корзна, ніс загострився, очі позападали, як у мерця, і тільки важке, хрипке дихання свідчило, що в цьому немічному тілі ще тліє життя.