Він схопився на ноги.

Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:

– Креку, вилазь! Я врятую тебе!

«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»

– Ну ж, вилазь! Швидше! – линуло згори.

Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.

– Я княжич Чорний Вепр, – почувся знайомий шепіт. – Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака…

– О боги! – вирвалось в ошелешеного гунна.

– Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів… Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, – і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. – Скажеш – від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра… Зрозумів?

– Зрозумів…

– Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.

– Що я маю переказати каганові?

– Слухай уважно!..

І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.

Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.

– Князю, утік гунн! – вигукнув він.

Звістка вразила всіх, мов грім.

Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.

– Кажи толком – як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?

Челядник розгублено здвигнув плечима.

– Виліз із ями… А як – хтозна… Не інакше – нечиста сила допомогла… Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть… А там, у яслах, притрусив соломою – ледве знайшли оце… Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув, – і тільки його й виділи!..

У старого князя одвисла нижня щелепа – він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.

– Справді, нечиста сила… Чаклун якийсь! – прошамкотів зі страхом.

– Отче, ми наздоженемо його! – першим отямився Чорний Вепр.

– Пізно, мабуть, – князь скрушно похитав головою. – Далеко він уже! Не наздоженеш!..

– А все ж погнатися можна, – підхопився і Радогаст. – Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб'ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне – от і наздоженемо!

– Гаразд, їдьте, – погодився князь. – Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою…

– Ми заговір знаємо, – сказав Радогаст.

Тур з отроками теж підвівся.

– Тоді й ми – в путь!.. Допоможемо княжичам… Ніхто краще за Кия не відшукає слід… Прощай, князю! Бувай здоровий!.. Бо ми вже зі степу – наздоженемо гунна чи ні – повернемо прямо додому…

– Їдьте – і хай вам щастить! – тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився. – Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.

– Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! – підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.

– Е-е, де там! – махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: – Ідіть! Не гайтеся!

Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хорив приєдналися до них.

Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.

Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.

– Нічого ми тут не знайдемо, – розсердився Радогаст. – Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!

– Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш, – погодився Чорний Вепр. – Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака…

Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу…

На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм'ятину… Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком… А зверху, понад краєм, обвалена земля… Отже…

– Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили… Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? – промовив замислено, а глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: – Та ось і вона! Дивіться!

Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.

Це було так несподівано і разом з тим так переконливо, що всі якийсь час стояли мовчки. Радогаст хмурив рудуваті брови і морщив лоба, намагаючись до кінця збагнути обставини, що по-новому пояснювали втечу гунна. Тур захоплено дивився на сина, відчуваючи гордість за його розум і кмітливість. А Чорний Вепр, кинувши бистрий погляд на сліди, полишені його нічною пригодою, раптом ударив себе кулаком у груди і голосно вигукнув:

– Хай мене Перун поб'є, якщо все було не так, як каже Кий! Жердина в глині, на дні ями слід від її гострого кінця, земля по краях обрушена… Тільки хто ж це міг зробити? Невже хтось із робучичів? У нас є кілька полонених акацирів – це діло їхніх рук! Повернемося – допитаємо всіх! А тепер не гаймо часу – в путь, у путь! Наздоженемо негідника – і він усе розповість!

Кий пильно вдивлявся в його обличчя, поки він говорив, і йому здалося, що княжич чимось збентежений і намагається приховати це збентеження. Звичайно, коли б не розмова, нічого Кий зараз не помітив би, а та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві, і тепер змушувала ставитися до княжича упереджено. «Гм, невже він допоміг гуннові втекти? Невже гуннська кров так заговорила в ньому, що він пішов на пряму зраду свого племені? Чи мені тільки здається? Справді, полонені акацири, родичі гуннів, могли допомогти своєму одноплемінникові вибратися з ями, а він уже сам і сторожа задушив, і коня вивів зі стайні…»

Однак Чорний Вепр був незворушний. Ніщо, окрім голосу, не видавало його схвильованості, і Кий засумнівався. «Дідько його знає, – подумав. – Не піймав – не кажи, що злодій!»

Тут Чорного Вепра підтримав Радогаст.

– Так, час не жде – рушаймо!

Вони швидко пішли до воріт, сіли на коней – і невеликий загін вирушив у путь.

Слід легко знайшли на вогкому замуленому березі Росі. Гунн уплав перебрався через річку і якийсь час їхав по горбовистому узвишшю понад Дніпром, а потім почав забирати праворуч і незабаром помчав прямо на південь.

Переслідувачі гнали коней, не жаліючи, без перепочинку. Слід то губився, то знову з'являвся в густому степовому різнотрав'ї, ведучи все далі й далі від обжитих поршанських країв. Залишилися позаду зелені діброви й гаї, зникли високі шпилі придніпровських круч, з яких відкривалася далеч на багато поприщ довкола. Натомість почалася сива від полину та ковили, трохи горбовиста рівнина.

Непомітно виїхали в степ.

– Так і до гуннів у лабета можна потрапити, – бурчав Тур, витираючи спітніле чоло.

Радогаст, що був старшим над загоном, на це не відповів нічого. Йому дуже хотілося впіймати гунна, і він гнав і гнав коня, що вже весь змокрів від поту і біг з останніх сил.

Опівдні вони таки побачили втікача. Далеко попереду з'явилася чорна цятка, що то виринала на пагорб, то знову ховалася в долині.

– То Крек! Ми наздоженемо його! Вперед!

Верхівці вдарили стомлених коней, і ті прискорили біг. Ну ж, швидше! Швидше! Стомилися, бідні! Вже змокріли спини, з грудей виривається не дихання, а важкий болісний хрип, але й коневі Крека теж не легко, він сильний, витривалий, та всякій силі і витривалості є межа!