Литмир - Электронная Библиотека

Княгиня за всіх подякувала, а Кий сказав:

– А тепер – спати! Відпочивайте, бо, як тільки підніметься денниця[7], я збуджу вас, і ми знову рушимо в путь!..

Княгиня Іскра з Цвітанкою лягли поруч з князем на м'яке духмяне ложе з трави та бур'яну і враз поснули. Щек, Хорив та Боривой повкладалися просто на землі, а Кий пригасив багаття і сів на горбочку, поблизу князя, щоб пильнувати їхній сон…

Князь довго не засинав. Ворушився, стогнав, щось тихо шепотів і все не відривав погляду від Високої могили, що бовваніла в синій імлі.

Кий нахилився над ним, тихо запитав:

– Що тобі, князю? Болять рани?

Добромир слабко ворухнув рукою.

– Болять… Аж печуть… Та ще дужче болить серце!..

– Чому?

– Бачиш Високу могилу?

– Бачу.

Кий глянув на гору, що закривала собою півнеба.

– Там, на її шпилі, сто років тому був розіп'ятий мій прадід…

– Твій прадід?

– Король венетів, чи по-ромейському, антів[8] – Бож… Мабуть, боги привели мене сьогодні сюди, щоб і я тут сконав від ворожих ран…

Князь говорив з натугою, через силу.

– Король Бож! – вигукнув безмежно здивований і вражений Кий. Скільки він пісень, переказів і казок чув про славетного короля венетів – не злічити! І раптом… Аж не віриться! – Він справді твій прадід?

– Так… Я Божич… Правнук його безталанний…

Кий схопився на ноги. Втома враз відлетіла, сон – як рукою зняло!

Неймовірно! Подумати тільки! Далеке минуле, про яке стільки мовилося довгими зимовими вечорами в теплих хижах, при мерехтливому вогні лучини чи воскової свічки, раптом наблизилося, війнуло на тебе гомоном давно відшумілого життя і стало перед очима мовби наяву. Виявляється, казковий король Бож – зовсім не казковий. Нитка життя від нього тягнеться прямо до князя Добромира, а потім – і до Цвітанки. Цвітанка – праправнучка Божа!

Кий відчув, що заплутався і не може відрізнити – де казка, а де дійсність. І йому зробилося трохи моторошно, бо здалося, що душі померлих раптом повернулися в цей світ, у якому він живе, і говорять, махають руками, щось нашіптують, кличуть до себе.

Все змішалося…

Гунни, король Бож, князь Добромир з жоною та дітьми, десятки якихось інших людей чи їхніх тіней юрмилися біля нього… Степова місячна ніч з таємничими звуками й запахами, крик сови в гаю під горою, давні перекази, що дійшли з глибини минулого… Все змішалося в його розбурканій уяві, все стукало в серце…

Кий довго стояв на березі струмка, що жебонів унизу, між кам'янистими скелями, вслухався у шерехи ночі, збентежений, окутаний тривожними думами.

Поволі поринав у сон невеликий табір утікачів, хрумали соковиту траву стриножені коні, впав у забуття князь Добромир, похропував прив'язаний до верби гунн Крек…

А Кий стояв і дивився, як удалині, за струмком, темним привидом здіймається гора, прозвана Високою могилою, як місяць поливає її примарно-сріблястим холодним промінням… І йому раптом здалося, що на її вершині заколивалися якісь неясні тіні, заячали далекі глухі голоси, замаяли, мов білі лебеді, чиїсь неприродно довгі, простягнуті удалеч руки…

Невже то король Бож?

Слово про короля Божа

Слов'яни здавна жили по Дністру і по Бугу, по Росі і по Дніпру, по Десні і по Прип'яті аж до Карпат і Вісли. І ще далі довкруж. І ніхто не відає, коли вони сіли на цій землі і звідкіля прийшли. Бо світ великий, і завжди хтось звідкілясь приходив.

І сіяли вони, як і зараз, пшеницю, жито, просо, а ще – коноплі і льон. Садили часник, цибулю, і ріпу, і капусту. В степу і на лісових галявинах випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, а в ріках ловили мережами-сітями щуку, і судака, і стерлядь, і окуня, і лина, а неповороткого вусатого сома били вночі, при світлі смолоскипів, остями… В лісах, у дуплах старезних предковічних дерев, водилося багато бджіл, – і хто не боявся опухнути від їхніх укусів, той завжди мав мед.

Щоб захиститися взимку від стужі, влітку – від негоди, а вночі – від хижого звіра, будували собі з дерева та глини чималі хати, або хижі, і вкривали їх соломою чи очеретом, а для тварин ставили повіті.

Довгими зимовими вечорами жінки при світлі лучини пряли з конопель та льону пряжу, сукали вовну і ткали полотно й сукно. Чоловіки із шкіри шили чоботи й постоли, з лика плели легкі личаки, а з овчини, вовчих та ведмежих шкур шили кожухи. А ще робили зброю: луки, стріли, списи, щити, сокири. Умільці в'язали мережі та ятери.

І було в них багато родів і племен – поляни і деревляни, сівера і в'ятичі-венети, тиверці і дуліби, волиняни і дреговичі, радимичі, і кривичі, і словени. Всіх і не злічити… І найбільшим, найсильнішим на той час було плем'я венетів… А в кожному роді – старійшина, котрого, зібравшись на віче, обирали з-поміж найдужчих і наймудріших мужів. А ті з-поміж себе обирали князя.

І жили в самоправстві, поклоняючись богам і приносячи їм, як і нині, требу – і Світовиту-Даждьбогу, і Перуну, і Сварогу, і Велесу, і Мокоші, і Роду, і лісовикам, і водяникам, і домовикам, і русалкам, і берегиням… А ще – рікам і озерам, горам і лісам, полям і пущам…

І був у них спільний предковічний покон[9] і язик єдиний.

Та якось давно через слов'янську землю, прокладаючи собі шлях мечами, від холодного північного моря, що зветься у тамтешніх жителів Балтом, чи Болотом, понад Прип'яттю і Дніпром до теплого Ромейського моря прорвалося войовниче плем'я готів і осіло понад берегом того теплого моря. І почало воно робити зло племенам і родам слов'янським, налітаючи несподівано на весі і вбиваючи мужів, а табуни і статки їхні забираючи собі.

І веселилися з того, пісень співаючи, красні готські жони і діви, а слов'янські никли в печалі й жалобі, оплакуючи загиблих.

І тоді зібралися князі й мужі велії з усіх племен язика слов'янського на віче і обрали князя венетів Божа, котрий сусідив з прийшлими готами, королем. А необізнані ромеї і готи всіх їх сукупно прозвали від того венетами, або, по-їхньому, антами, і так вони звуться донині.

І став Бож правити венетами.

Кажуть, був він муж мудрий і досвідчений. Руки мав дужі і вправні, а очі, незважаючи на старість, як у орла. З лука бив на льоту птаха, а списом пронизував тарпана чи сайгака наскрізь. Одягався просто, як і всі, – в білу полотняну сорочку і такі ж полотняні штани, заправлені у м'які чоботи зі шкіри лошати. На голові мав сиве волосся, що буйною гривою спадало йому на плечі, а густа, теж сива борода закривала половину грудей. Великий ніс і високий, поораний зморшками лоб надавали йому схожості з царем степового птаства – орлом.

Таким був король Бож.

Почавши правити венетами, він передусім послав готському королеві Германаріху данину – не валку збіжжя, не табун коней чи отару овець, не бочку меду чи міх дорогого хутра з наших лісів. Послав він йому – меча!

Одержав Германаріх ту данину і дуже розгнівався, бо зрозумів – не хочуть венети бути під зверхністю готською. І, зібравши силу, вдарив на них.

Бились день, билися другий… А на третій день заплакали, заголосили красні готські жони і діви від страху великого. А воїни кинулися тікати аж до моря.

І стали венети вільними.

А готам довелося жити сутужно – у тісняві та голоді. І розділилися вони навпіл. Одно плем'я, з Германаріхом, залишилося на старих місцях – біля Дніпра та Дністра понад морем. І почали ці готи прозиватися остготами, бо сиділи на сході сонця… А другі відкочували на захід сонця, до Дунаю, а там за гори Карпати, – і від того прозвалися везеготами…

Гордий був король Германаріх – поразка пекла йому серце вогнем. І почав він збирати сили готські, щоб таки перемогти венетів, щоб знову, як і раніш, платили вони данину і хлібом, і медом, і скотом, і хутром, і полотном.

Та мав він сто і десять літ, і не дозволили йому боги здійснити задумане.

вернуться

7

Денниця – ранкова зоря.

вернуться

8

Походження і значення слова «анти» до цього часу не з'ясоване. Антами називали східних слов'ян греки, які, можливо, так вимовляли їхню племінну назву – венети (венти, венди). Є й інша думка: по-гуннськи «анда» – союзник, побратим. Тож підкорених гуннами східних слов'ян греки могли прозвати антами.

вернуться

9

Покон – стародавні звичаї і порядки.

6
{"b":"193008","o":1}