— До-обре. Я би-м такого з фляжчину додому взєв. Для причестя.

— А що — і візьміть.

— Як ця пані не буде перечити. Синьйоро Катаріно, чи не будете такі ласкаві запрезентувати мені флягу вашого чудового вина, щоб я своїх парафіян запричащав?

— О, я буду дуже рада.

— Файна кобіта, — прицмокує батюшка. — Може, ти б ся женив, Антосю? Я би вас і повінчав.

— Вона має чоловіка.

— Гм, шкода.

Війна закінчилася, й нарешті з’явилася можливість писати листи. До батьків і до тієї дівчини, що чекає на нього.

Мама відписала: «Слава тобі господи що ти об’явився а то ми вже з батьком і слізоньки всенькі виплакали бо прийшла нам звістка що пропав безвісти. Я в плач батько каже дурна не плач то ще ніц не значить. Синочку наш ріднесенький чи ти нас не обманюєш чи не вкалічів там бува. Ти пишеш що нічого серйозного то чого не їдеш. Я так переживаю».

Прийшов лист і від отця Герасима.

«Слава Йсу! Ну, єк ти там поживаєш? Єк твої ноги? Чи вже ходиш? Не раз згадаю за тебе, що так мені на душі тєжко, жи я вдома, а ти ще на чужині. Слухай сюди: підлатайся там єк-будь та катай до мене. Я тебе ту живо на ноги поставлю.

Я приїхав домів, а дивлюсь — нема доми. Нема де й голови притулити. Дєкувати, люди добрі зійшлись на толоку та плебаню мені поставили. Сам тепера газдую. Нема моєї Гандзі, нема діток. Сам, єк тополя серед поля. Вже зачєв правити. В неділю таку проповідь прочитав — не повіриш, люди плакали. Ая. Розказав за наше бідування в неволі, за нашу каторгу та й за партизанку. Але вони ся й дивували, кажут: батюшка наш — герой. Тіко ніхто мені медалів не дав. А бігме б, жи тоті медалі носив. Хоч воно до ряси й не той, а все їдно носив би. Передай Катаріні, жи теє барилко вина, котре мені дала, хоч до хати й не доїхало, але все їдно пішло на добро. У тім вагоні, що я їхав додому, було багато з концтаборів. Таки наші всі. Я їх і запричащав. Воно, правда, лиш по ковточку дісталося, але то було святе причастя. За побєду.

На цім бувай здоровий. Відписуй мені справно. Єк шо-шо, то можеш ще їдно барильце прихопити».

Минув майже рік від часу поранення. Антось уже ходив і тільки чекав, коли з’явиться Лоренцо, який обіцяв дістати всі необхідні папери для виїзду на Батьківщину. Катаріна ходила сумна і роздратована. Одного дня, коли Антось сидів на подвір’ї, вигріваючи ноги на сонці, з’явився Лоренцо, а з ним ще якийсь чоловік. Той чоловік люто зиркнув на Антося, а вгледівши Катаріну, що саме виходила з кошари, розрепетувався, наче скажений:

— Merde![12] Хто це в тебе на утриманні? Кого ти тут пригріла?

Лоренцо його за руку:

— Джованні, заспокойся. Я ж тобі все пояснив. Це партизан з мого загону. Ми його тут пораненого лишили. Сьогодні він поїде.

— Та нехай я з’їм десяток щурів, засмажених в скипидарі, якщо я цій хвойді ребра не переламаю!

— Джованні, не забувай — це моя сестра!

— Плював! Я по тюрмах кантуюсь, а вона тут…

— Підбирай слова!

— Ти мені не командуй! Я не з твого загону! Думаєш, я такий дурний?

Антось підвівся, маючи цілком ясний намір заткнути пельку цьому приблуді, але Лоренцо зупинив його поглядом. Тим часом Катаріна винесла обід, розставила на столику миски, і, в міру того, як порожнів глечик з вином, обличчя її чоловіка все добрішало і добрішало.

Був пізній вечір, коли Антось приїхав додому. Біля хати спинився і довго вдивлявсь у вікно. В освітленій кухні коло печі сидить мама і шиє. Батько біля столу читає книжку. Книжка має таку знайому палітурку. Антось упізнав «Співомовки» Руданського. Це батькова настільна книга. З її сторінок можна довідатися, що батько їв за останні тридцять років. Ось батько читає вголос, як і раніше. І мама, як і раніше, шаріється, червоніє і відмахується рукою. Це мої батьки. Як вони постаріли! Ось мама щось каже. Тато киває. Вони й не підозрюють, що я вже тут, поряд. Раптом мама зводить голову, і погляд її падає на вікно. Вона не може бачити, бо я в темряві. Але вона бачила, бачила так ясно, мов удень, про це говорили її очі, її тремтячі вуста, вона щось скрикує, і батько теж дивиться у вікно, але стенає плечима, нічого не розуміючи. Тоді мама зривається до вікна і розчахує навстіж.

Порожня книжкова шафа навіяла смуток. Тут раніше були його книги й рукописи. Частину спалив, частину загорнув у рядна й килим і закопав у саду. З книгами тоді було небезпечно. І люди палили ночами в печах, шматуючи сторінки і душі свої.

Узяв рискаль і подався в сад.

— Антосю, та там уже іно гниль одна, — гукнула мама з вікна. — Лиши, сину.

Але він уперто копав. І викопав. Купу мокрого сміття. Деякі книги можна ще було впізнати. Три томи Української енциклопедії, товста «Історія української культури», часописи, «Зелене євангеліє» Антонича… Все пропало. З його паперів одне трухля. Нічого нема. Починай спочатку.

Загорнув назад у яму, присипав землю і заскиглив, розмазуючи землю по обличчю.

Думав, закопує на рік-два, а тут — війна. Бачив, як сусіда вивезли через бібліотеку. Батьки злякалися. Все було просто і ясно. Вивозили, наприклад, з-за хати. Прогулюється, було, якийсь генерал з дружиною околицями та й стане біля камениці.

— Гарна камениця.

— Чудова камениця.

— Розкішна камениця.

— Мабуть, враги народа живуть у ній.

— Ясне діло.

Перевірили — справді. Враги народа. На Сибіряку.

І от якогось недільного ранку відчиняється в камениці вікно, і з’являється в ньому генеральша в папільйотках, а навпроти, через вулицю, відкривається інше вікно, і там також генеральша у папільйотках. Та й каже генеральша до генеральші:

— Приходьте до нас на щі!

Згодом усіх незаконно вивезених реабілітували, але ані конфіскованого майна, ані камениць не повернули. І зараз там живуть генеральські нащадки і випускають з японської апаратури важкий рок.

Був ранок, і була неділя, з-за лахміття сонних хмар визирало все сліпучіше сонце, і трикутник неба вгорі вікна голубішав і голубішав, аж гілка, що перетинала його, здавалося, наливається солодким соком, що ось-ось почне скапувати з її кінчика, увінчаного крихітним листочком, а в кожній краплі відіб’ється і небо, і сонце, і вікно, і погляд чоловіка, що стежить за отою молодечою грою світла. Ось його очі поволі скочуються вниз — по шибі, по гілці, по підвіконню — і вже пролітають над лавою. На лаві нікого нема. Коли ж вона встала, що я й не чув? Аж от долинає до нього з кухні бренькіт посуду, щось там шкварчить, булькає. Відчуття райського затишку і блаженства здивувало: невже я ще здатен розчулюватися? Колись хотів домогтися, щоб душа скаменіла, щоб чийсь біль, чиїсь клопоти, наче літаки, розбивалися об її шорстку кору, хотів стати каменем, невразливою камінною бабою, але війна вилущила мене зі шкаралупи самонавіювань, і побачив, що стати каменем неможливо.

Спогади руйнують душу. Треба вставати. Котра година? Десь збоку, наче з далекої далини, достукується дзигар, але короткозорість не дозволяє побачити стрілки. Цифри злились в одне біле коло.

Щось роздратовано зашипіло і вихлюпнуло на вогонь, а той і собі почав уже нервуватися й гнівно сичати. Цей діалог продовжувався б ще довго, якби Антось не здогадався, що на кухні нікого нема. Він хутенько зіскочив з ліжка, натяг штани і вийшов на кухню. Відсунув чайника набік.

Куди вона поділася? Забула чайник. Хлюпнув холодною водою в обличчя. Та-ак, цікаво виходить. Наплів казна-що… але ж я не знав, що вона така… Ні, думати — думав, але не знав напевне. Листи — це одне, а… гм… Який вихід?.. Жив би тут собі, як у пана бога за пазухою, що — ні? Нікуди вже не хочеться. Ще невідомо, як вона до мене ставиться… З тою Італією забрехався… головне, нічим не поясниш, якого чорта стирчав там стільки після війни. Добре, що хоч ніхто не питає. Ні, такого я від себе не сподівався. Вар’ят… Ясно, вар’ят.