— Зараз нема як. Може, пізніше.

— Ну, добре, Мартусю, пізніше. То я піду?

Але ніхто її не затримав.

— Ну, то я пішла. До побачення, Антоніо, хі-хі. Я думаю, ми ще побачимось.

І Ляля зникає в дверях, наче пампушка в роті автора цієї оповіді.

— Ви що, й справді ворожите?

— Та де. Це Ляля вбила собі в голову, що я вмію ворожити. Колись знічев’я розкинула карти, і щось там збулось. А тепер вона спокою не дає.

— Знаєте, у вас щось є від ворожки.

Тут вони вперше всміхнулись одне одному. А мрія Лялі вийти за генерала так і не збулась. Марта, коли востаннє їй ворожила, сказала, що вона обов’язково дочекається свого принца. Ляля й досі його чекає.

Шановні принци! Коли прочитаєте ці рядки, згляньтеся над долею панни Лялі!

Ну от ви й упіймали мене на блюзнірстві. Адже від описуваних подій проминуло сливе тридцять літ, і панна Ляля перетворилася на бабусю. Куди вже їй до принців.

Та я, думаю, подібні історії повторюються. І зараз, коли я оце пишу, а ви у перерві між футбольними матчами читаєте, сидить собі у вікні якась інша панна Ляля і визирає свого судженого. А ви, може, й щодня проходите повз це вікно і не помічаєте її погляду, не бачите сльози, яка скотилася з підвіконня і біжить за вами услід і гукає: озирнись! озирнись!..

А сонце її випиває…

І це все.

Він вийшов на подвір’я і побачив літо.

Серпень розкішних барв буяв довкіл нього, розхиляв обійми соковитої зелені, вростав у розпашілу землю і в прохолоду неба, в якийсь інший, нетутешній час, розкривав тайники і викочував зі спліснявілих печер дивовижні скарби, їхній запах одурманював, підносив і змушував кружляти легкою пелюстиною в тремтливому палахкочучому повітрі. Приречені на осінь метелики танцювали парами й поодинці, ловили свій останній мент з того короткого тривання, яке їм відпущено, бо той мент має бути прекрасним. Але ж прекрасне існує для того, щоб його пам’ятали і згадували, а їхня пам’ять так само приречена, і ці хвилини хмільної розкоші вже не зупиниш, вони тікають крізь пальці, немов пісок золотий, ніхто й руки не підставить, щоб їх врятувати, вони минаються, і цей танець минається, і все тече в свою осінь, і яким треба бути життєлюбом, щоб танцювати на порозі прірви!..

Це їхній останній день, і, можливо, танцюють вони для мене, щоб я пам’ятав і проносив з собою цей день і вчився у них, як любити цей світ.

Знесилено яблуні опустили гілки з повними пригорщами яблук і заклякли в мовчазній молитві до вітру — може, почує їхнє благання і звільнить від цих кайданів, од цієї втомлюючої повинності. Стара груша зародила однобоко, а друга половина, зчорніла і вихудла, тяжко вмирала й стогнала скрипучо від найменшого подиху леготу, не тільки птахи, а навіть комахи обминали її і відсахувалися бридливо. І груша, відчуваючи, як цей тлін поволі завойовує все нові і нові ділянки тіла, з усіх сил намагалася видати на світ якнайбільше цвіту, оберігала його й плекала, допоки плід не зав’яжеться, а як налилися груші соком і позолотилися, вона заспокоїлась і змирилася з долею.

Пусті меди сонця стікали на землю, тиша тонко дзвеніла у вухах, літо палало, кипіло й скипало, мов борщ, і все, що у нього варилося, клекотіло й бубнявіло, здавалося, не протримається й до вечора, почне репати, розлазитися, перетвориться на кашу і кудись потече, зоставивши пустку по собі, але ніч приходила й повертала втрачені форми і кольори, воскрешала запах і смак, щоб все починалось наново, і в цьому був якийсь прихований незбагненний сенс, справжньої природи якого не судилось нікому пізнати, бо тоді б надійшов кінець подиву.

А тим часом чиясь рука, може, рука самого серпня, керувала цією кухнею, розподіляла спеції, розмішувала вариво, і все те лише для однієї гості — осені, яка сяде, з’їсть і далі блукатиме голодна, невдоволена й сварлива.

Жити для осені, яка настане завтра.

Ще вчора був травень, і ця гілка була в цвіту. Він торкнувся її рукою — кілька яблук упало. Ліг на траву горілиць, підібрав яблуко і надкусив. Просто над очима розкрилася безмежна географія неба, континенти хмар з пошматованими берегами пропливали й щезали, натомість з’являлися нові, ще не відкриті й безлюдні, повні таємництв, дивочуйних звуків… Лежав і відчував, як холод піднімається з глибини землі, добирається до нього, проникає в тіло його і нагадує, що й він земля. Мов на підтвердження цього вистрілили з трави юні пагони малини і пронизали його одразу в кількох місцях, зелені вологі стебла вискочили з очей, з рота, з грудей і колін, залопотіли листочками, засвітилися ліхтариками ягід, а трава почала обростати його всього, ховати у свої хащі. І він уже трава. І дванадцять снів зійшлося, сіли півколом і раду радять про його долю.

Побачила його Марта в траві й усміхнулась. Здалося, що він хто й зна відколи тут лежить, а вона й не помічала. Може, це і є королевич-машкара, той самий, що ховався колись у пагорбі, а вона не здогадалась поцілувати і зняти чари. Мусить це зараз вчинити, поки не пізно, бо зникне, перетвориться в купу сміття, як тоді.

А кручені паничі з паркана:

— Не забудь — це твій останній шанс! Не зволікай! Поцілунок зніме закляття, і він зостанеться біля тебе, з тобою, в тобі… Не забудь!

А бджола:

— Тихенько, на пальчиках, Марто, підкрадешся до нього, на коліна станеш і побачиш в очах хмари, а між хмарами жайворонка, що перелітає з одного ока в друге. Підстав долоню, і жайворон сяде на палець, тоді очі заплющаться, і зможеш його поцілувати.

Вона так і зробила, сіла біля нього, подивилася в очі — там пропливали хмари і пурхав жайворонок. Долоня її розкрилась, наче лілея, і пташка сіла на палець, а очі його заплющились.

Ці вуста… Як я їх поцілую? Де мені взяти відваги? Я перша цього не зроблю.

— Марто! Не зволікай! — тихо-тихенько дзвіночки.

А якщо він розсміється? Якщо він не з казки? Чому я мушу бути відважніша за нього? Якби ті вуста я взяла на долоню й сховалась десь у глибині саду, то не боялася б поцілувати.

Раптом — зловтішне хихотіння з-за спини.

Озирнулася — скоцюрблена стара блекота шкірить ясна блідих пелюсток.

— Хе-хе, твій час проминув! Уже пізно! Бом-бом-бом! Твій час проминув!

— От бачиш! Ми ж казали, — дорікають кручені паничі. — Ти не встигла. Горе нам! Коли чарівниці за ним прилетять, то враз настане осінь, ми зів’янем і змовкнем. Горе! Горе!

А за ними й дзвіночки у плач, і ласкавець, і королиці, і заяча крівця… Все зілля ридало гіркими слізьми, тільки блекота раділа й наспівувала:

Звідки-незвідки взявся кіт Чорної Маньки. Непомітно підкрався до блекоти, клацнув зубами і перекусив її при корені.

— Мняв! Привіт!

— А ти звідки взявся!

— Прийшов тебе провідати. Як ся маєш?

— Та нічого. А ти?

— І я нічого. Моя злість на тебе минулася. Все-таки ти виносила нам їсти. Просто було дуже шкода, коли ти палила усі ті коштовні речі.

— Які ще коштовні речі?

— Ті, що палила. Там були чудові меблі епохи барокко, інкрустовані перламутром крісла, різьблена шафа, персидські килими, а яке там було рідкісне начиння! А ти все це у вогонь. Хіба ж так можна?

— Нічого подібного. Там були старі грати, місце яким на сміттярці. До речі, саме звідки й притягла їх моя тітка.