(… десять… я помилився… звичайно, десять…)

— Сто десять.

(Ні-ні, це неможливо, це не він сказав, не міг такого сказати). Баран тремтить, піт виступає на чолі. Тут погляд його падає на циферблат. Він полотніє — стрілка показує тринадцяту годину. Він заплющує, потім розплющує очі, але бачить: тринадцять…

Баран починає рахувати гроші… Десять… Не більше… І дає сто десять. Чорна Манька чемно кланяється і задкує до дверей, на обличчі все та ж дратівлива усмішка. Баран простягає до чарівниці руку, хоче зупинити, але за мить крамниця порожніє.

Він втомлено підходить до дверей, замикає на ключ. Потім бере табличку й читає: «Зачинено». Блідне. Чіпляє табличку, тоді йде до столу і важко падає в крісло. На столі годинник.

На годиннику — тринадцята. Годинник стоїть. Треба його накрутити. І він починає накручувати. В ту мить, коли вчувається цокання, рука його починає зникати. Він її відчуває, проте не бачить. Зникає ліва рука, зникає права. Він вже не бачить ні грудей, ні живота. Ще трохи видно ноги, але ось і вони розчиняються в ніщо, і Баран скрикує, та не чує голосу. Підбігає до дзеркала. Голова теж щезла. Пустка.

Він починає бігати з кутка в куток, бити руками об стіну. Відчуває біль, але не бачить рук.

З’являється його дружина.

— Стефцю! Ходи вечеряти!

— Я йду! Я йду!

— Стефцю! Де ти є?

— Я тут! Хіба не бачиш?

— Де він щез? Що за біда?

Баран стрибає перед нею на одній нозі, потім на другій, показує язика, кричить мало не на вухо, але все марно. Жінка повертається і йде нагору.

— Почекай!

Він біжить за нею. За столом його донечки.

— Де татусь?

— Може, пішов до Зільника вечеряти. Хоч би що сказав. Хто таке видів — свята вечеря, а він…

— Та я тут! Я тут! — кричить-надривається Баран.

Але марно.

Ось вони вже вечеряють. Баран облизується. Підходить і бере вареника. Ніхто не помічає. Смачний вареник. Бере рибу. Ніхто ні мур-мур. Йому вже не хочеться риби, кладе недоїджений шматок.

— Хто це недоїдки поклав? Ах, які ж ви невиховані!

— Це не я, мамусю.

— І не я.

— І я ні.

— А хто — я?

Барану це починає подобатись. Він натискає пальцем на край миски з кутею, і миска перевертається. По скатертині розлазиться кутя, по обличчю дружини — гнів, зате очі донечок стають неймовірно круглими.

— Ви що, в хліві?! — верещить жінка. — О, якби тут був ваш татко! Він би вам показав! Їсте, як поросята! В дівках засидитесь!

Доньки хлипають:

— То не ми-и-и…

— А хто? Може, ваш татко?

Баран сміється. Ля-ля… Та нараз йому знову робиться кисло.

— Я не хочу! Не хочу! Він падає на коліна.

— Чому ви мене не чуєте? Я ж тут! Тут!

Б’є себе в груди кулаками.

— Ви що, подуріли? Ви ж на мене дивитесь! І не бачите?!

Він вилазить на канапу й стрибає.

— Опля-опля! А я тут! А я тут!

Зненацька він бачить біля протилежної стіни обличчя Чорної Маньки. Вона стоїть спиною, а голова повернута до нього. Баран хапає свічника, розмахується й кидає в неї.

По стіні разпливається, розповзається усмішка, схожа на велику пляму густої крові.

Історію цю Марта почула вперше, і коли хотіла запитати в тітки, чи це правда, то побачила, що її вже нема.

— То є байки, — махнув рукою пан Буслик. — Барана забив Олійник. Вони з батьком під’їхали вночі на возі, виманили Стефка з хати, гримнули по голові та й завезли на Бистрицю. А там — камінь до шиї і в воду. Я то знаю, бо мені старий Олійник казав.

— Що ви таке говорите? — вибухнула господиня. — Молодого Олійника німці застрелили, бо партизанським вивідачем був.

— Ну то що? А як тепер ні той не жиє, ні той, то можна небилиці видумувати? Але я знаю, як то було.

— Ей, ви вічно все на світі знаєте. А були такі, що виділи, як Чорна Манька на святвечір до Барана приходила. І якраз тоді він щез.

— Я там не памнятаю, коли він щез. Але Олійник казав, жи на возі вони його везли і в річку кинули. А тоді зима така люта була, що на возі не поїдеш. А вся Бистриця під ледом була. То мало бути пізніше, а не зимою.

Тут уже й решта гостей втрутилась, кожен почав пригадувати коли це було, і такий гармидер зчинився, що Марта не витримала.

— Робиться нецікаво, — сказала до Антося.

— То пішли.

Вони непомітно вислизнули з-за столу. Вже було темно і нестямно пахла матіола.

Розповім про ту ніч, котра, наче крука крило, про ніч, яка небо замкнула на місяць і зорі. Вона протікала у вікна і затоплювала кімнату, і все, що було в кімнаті, тихо гойдалося і кудись плило, плило…

Марта очі заплющила, а вуста її зашелестіли зеленим листям…

Прийди до мене, прилинь до мене, до серця мого, до серця мого зболілого, прийди до мене, прилинь до мене… І руки її несамохіть звиваються, наче ящірки золоті, і тягнуться до нього, тягнуться до нього, видовжуючись і граючи пальцями, а пальці бринять, наче струни, і дзвенять, видзвонюють — прилинь-линь…

Він нічого не чує, мовчки лежить, і тиша вливається в нього, вливається в нього, як мед хмільний.

Чому я такий несміливий, чому я заговорити не можу з нею, підійти до неї, і взяти долоні її, і волосся її гладити, і тонути в ньому, тонути в тому волоссі, як у темряві ночі, п’ючи запах нічного зілля, всю його гіркоту і всі його солодощі, втонути в ньому, розкриливши руки, — глибоко-глибоко, аж на саме дно цієї страшної темряви, і знайти її там, і сказати їй…

Але хтось прив’язав каміння до тіла його і на груди поклав йому скелю з соснами і гніздами стрижнів, і не міг він підвестися і прийти до неї. Може, якби чув її голос, її квиління, її моління, може, якби бачив ті руки — золоті ящірки — може б, здвигнув каміння, а так — сили забракло.

Я стужилася за тобою, я тебе все життя, все життя чекала, я тебе сподівалася, наче нива дощу, наче квітка в чеканні бджоли, я вся відкрита для тебе, відкрита навстіж, все-все віддам, тільки прийди.

Але тиша відповідала тишею. У тій тиші тільки сюрчання цвіркуна з-під підлоги долинало, тільки те сюрчання, але воно тут тишу не руйнувало, а вирізьблювало. А сон зовсім поруч тупцяв на одному місці, чекаючи, коли настане його пора, щоб взяти її на руки і полетіти світ за очі над темними долинами глибокими, левадами, гаями, над приспаним птаховинням, над лелеками, і совами, і сонними травами.

Він так і не підійшов до неї, лежав у камінні під скелею, котра все важчала й важчала, і, щоб легше йому стало, заснув.

Ще її руки співали й зливалися, ще волосся розпускалося, і все тіло її, мов безгучний дзвін, наливалося співом і теплом, а вже вона летіла над глибокими долинами і нічого не чула, і нічого не бачила, тільки губи шелестіли шовково: прилинь-линь… прилинь-линь…

Я пам’ятаю це так ясно, начеб та ніч зовсім поруч була, бо я сам був тим сном, що її ніс на руках, я сам був тим цвіркуном, що заколисував їх, і провина моя в тому, що він не побачив рук її, не почув шелесту її губ, бо то я відібрав йому відвагу, світячи молодим місяцем просто в обличчя і навіваючи відчуття скелі й каміння. Це я відібрав їй голос. Я стояв поміж ними широколистим деревом, і її руки натикалися на мою затвердлу кору. Чому так вчинив? Я ж їх видобув зі своєї пам’яті і міг би з ними робити що завгодно. Захочу й опишу все навпаки. Як він шепоче: Марто… Як вклякає біля неї, цілує її руку, пестить волосся, шепоче, шепоче все те, що в такі хвилі шепочуть… Не знаю, як і назвати. Закохані? Але ж це кохання таке незвичайне. Кожен з них був закоханий в якусь витворену своєю уявою істоту, поволі формувалися її обриси, з часом вони могли цілком описати обличчя, поведінку, голос цієї уявної людини. І от коли зустрілися, то впізнали одне одного, і не треба було часу на те, щоб з’явилося кохання, бо воно вже було в їхніх душах.