Порядок є порядок. Зупинятись не можна. І знову красунчик милується краєвидами, але усмішка кудись щезла — над скелями, над гаями оливковими летить, розправивши крила, убитий невільник, за ним у повітрі криваві сліди і пір’я смугасте, а він летить і так сумно — «курли-курли», а за ним ключем тисячі замучених в’язнів, і кожен — «курли-курли». Аж гуси позадирали голови, аж гори поставали навшпиньки й камінних очей ніяк не зведуть, а невільницький ключ летить у вирій, і летіти йому вічно.
Зненацька — черги автоматні. Німці хапаються руками за голови, за груди, за животи, переламуються навпіл, падають…
— Хлопці, — голос отця Герасима. — Чого роти роззявили?! Бий скурвих синів!
І тая брила, котру він тримав на плечах, полетіла вниз, просто в красунчика, збила з ніг — і руками не змахнув, покотився в провалля, але крила не виросли у нього, полетів коміть головою, виблискуючи на сонці новенькими чоботами, а за ним і його канчук, і прекрасна гидка усмішка.
А потім була та меланхолійна осінь тисяча дев’ятсот сорок четвертого. Ваш загін блукав в околицях озера Комо біля швейцарського кордону. В горах було холодно, а ви всі зодягнені як-будь, дивацько озброєні.
З Лондона по радіо висилали для партизан у північній Італії особливі реляції. Кожна група мала своє гасло. Тричі на день ви припадали вухами до старого приймача і вслухалися в його кахикання: «А зараз спеціальне повідомлення. Каміння обростає мохом. Повторюю. Каміння обростає мохом». А потім: «Промийте очі росою. Повторюю…» «В небі з’явилися гуси. Повторюю…»
В напіврозваленій вівчарській хижі чекали на своє гасло: «Ріки скресають опівночі». Чекали від серпня. Американський зв’язківець, який проник до них у гори, запевняв, що у вересні почнуть скидати з літаків зброю і зимову одіж. Зброя була найважливішою, бо зі старими гвинтівками воювати на висоті дві тисячі метрів неможливо. А тепер, коли позимніло, перше місце зайняло вбрання.
Щодня слухали радіо і чули щодня: «Теплий вечір. Вершники наближаються» або ще щось у цьому ж дусі. То були гарні слова і нагадували вони назви романів чи фільмів, але чомусь ніколи не йшлося про скресання рік.
У листопаді командир відібрав вісім хлопців, котрі кашляли вдень і вночі й не мали жодної зброї, та й відправив їх до Швейцарії. Нехай ліпше їх там інтернують, як мають тут нидіти.
Пам’ятаєш, як тобі ноги перебило під Роверето? Якби не отець Герасим, що закинув тебе на свої могутні плечі і, мов лантух із сіном, виніс із бою, то не побачив би вже цього світу.
— А я навгад тебе підібрав. Ти лежав, як мертвий. Я не мав чєсу думати: живий ти чи ні? Заберу біду, а там ся роздивлю. Аж, слава богу, живий.
— Що з ногами?
— Та нічо… Вже тя дохтур випатрав. Завтра зраня рушаємо, а тебе ту в горах лишимо в пастухів. Не бануй. Ше-м ся верну. Скоро наші в Берліні будут.
— А Данило де?
— Данило… Він тойво… А оно на чатах стоїт.
— То не Данило. Що з ним?
— Антосю, ти тіко… Не хтів-єм казати… Нема Данила… Антосю, ну що ти… — а в самого сльози в очах і вуста тремтять.
Під ранок все ближчає плесо сну і віддаляється його зеленаво-срібне дно. Над очима колишуться густі бурі водорості, між ними сновигають дрібні, як мізинець, рибки. Серед них є рожеві, жовтогарячі і зовсім білі. А вже ясно пробивається голос сонця, проникає в холод і тепло вод. Холод тут з’являється лише коли розплющуєш очі, це чисто зорове відчуття, тіло його не вловлює, тілові тепло й затишно — залите літеплом, засипане жовтим листям, сіном, хмарами і птахами. На короткий час затримуєшся під самою поверхнею. Вже бачиш, як метелики різьблять повітря, бабки чорно- і синьокрилі проносяться над головою. Крізь тонкий пласт води бачиш скошений луг, скирти сіна, дівчину в білому, що проходить берегом і збирає незабудки. Дівчина — твій спогад. Якщо прокинешся — одразу зникне, розчиниться в травах. Якщо пригадаєш, хто вона, — теж розтане. Не пригадуй.
…коли я малий біжу полем: літо, а поруч пшениця і та дівчина в білому махає мені рукою — знайшла гніздо перепілки з маленькими пташенятами…
Враз те все розтало, і він побачив дерев’яні обкурені стіни. Тиша така, аж дзвенить у вухах. Де тут вікно? Вікно так далеко, нічого не можу побачити. Стіл великий, темний, на столі хлібина — золотава шкуринка і білий пухкий м’якуш, — як давно я не бачив такого хліба. Поруч миска глиняна догори дном і глечик з високим вузьким горлом. Вино?
Ось крізь тишу просочується: ко-ко-ко… кооо-ко-ко… коооо… Чиїсь кроки. Двері — рип… Струмінь світла, а в ньому танець безлічі порошинок. Враз вони злякано прискають навсібіч і — постать жінки в чорній сукні. Тінь на її обличчі, не видно його. Волосся темне під чорною хустиною.
— Boena dia[11], — каже вона співучим, лагідним голосом і всміхається йому.
— Boena dia? Ах, та я ж в Італії. Так-так, boena dia. — Я довго спав?
— Дві доби. Ви їсти, певно, хочете?
— Пити.
— Ось овече молоко. Пийте з хлібом.
— Дякую. З ким ви тут живете?
— Сама.
— А де ваш чоловік?
— У в’язниці. Перемитником був.
— То ви самі газдуєте? Велику маєте господарку?
— Не дуже. Вівці, кози і кури. Якось живу.
— А чому партизани мене саме до вас занесли?
— Бо хата моя на відлюдді. А крім того, Лоренцо — мій брат.
— Наш командир? А я собі думаю — кого це ви мені нагадуєте?.. Ви не знаєте — мені ще довго лежати?
— У вас пошкоджені кістки. Лікар наклав гіпс. Вип’єте вина? Я сама роблю. З гірського винограду. Це такий дрібний, знаєте?
Вино стікає по бороді. Зовсім не міцне. Руки її поруч. Тільки руки зраджують її вік. На вигляд — не більше тридцяти. Його погляд піднімається по руках, вище і вище, перехоплює її погляд, вона одвертає очі, встає і відходить.
Дні протікають тихо й спокійно. Кішка привела кошенят, гніздо під ліжком. Чути її муркотіння.
— Синьйор Антоніо! Синьйор Антоніо!
Це Катаріна ще знадвору гукає.
— Синьйор Антоніо! Кінець війні!
Вона сміється і розмахує газетами.
— Читайте.
— Ваш Лоренцо ще не з’явився?
— Завтра будуть тут. Я бачила його сина.
Нарешті. Завтра побачу отця Герасима.
— Я вціджу вина. Таке свято!
Вони п’ють вино. Катаріна підперла його подушками, і дивиться він на неї, а вона на нього, й очі їхні розмовляють красномовніше уст. Кохання — поема очей. Рука його перебігає по її волоссю. Тіло її напинається, наче вітрило, і пливе до нього. Розпашіле обличчя, гарячі вуста, аж язик обпікають. Я так зтужився за жінкою. Я вже забув, яка вона. Це було так давно. Тіло мого тіла, вуста моїх вуст, що сходите, наче сонце над моїм узголів’ям, оточені жайворонками. Б’є джерело на скронях, дзвенить і грає, аж відлунює. Ароми чебрецю над лоном бурхливим, над лоном-лісом, що пала і пала, над лоном-кораблем, що тоне і тоне. Така глибока глибінь, руки твої, протікаючі крізь мене… Куди несе ця ріка?
— Антоську! — голос отця Герасима.
Катаріна спорхує з постелі, мов налякана пташка, і — до дверей. Антось підводиться на ліктях, серце його шалено калатає.
— Най тя шляк трафит! — гуде батюшка. — Як ти ся високо забрав! Пфу-у.
З ним ще двоє — Лоренцо і Родріго.
— Boena dia!
— Buenas dias!
— Ну, Антоську, — плескає його по плечу батюшка. — Єк воно? Пора по хатах?
— Якби міг, то рачки поповз. Наразі ще й на милиці не годен встати.
— А мо’, я тебе, Антоську, на плечі возьму, га? Бігме, донесу.
Катаріна принесла вина й накрила стіл.
— А він що — дивитися буде? — питає батюшка. — Ану, хлопці, давай стола до нього підсунемо.
— Як ви там, батюшко, воювали? Чи розплатилися за все з ними?
— За себе розплатився. Ти знаєш, єк я цільно стріляю? Навіть си й не думав. Але вже більше мені ся тото не згодит.
— Як вам вино?
