Аж сюди заблукалися у гори билинні герої великого князя Володимира: що як махне в один бік – у ворожім війську вулиця; махне в другий – з перевулочками.

Але сіра посередність ненавидить героїв. Король добре ставився до Головача, закликав його навіть до себе до Варшави, але Головач не хотів кидати полонини, бо й дійсно – де може бути краще, як на полонині?

«То шо ж тобі дати за твою службу?» – «Давайте мені на куждий тиждень вина по бочівці та й єлівку».

Король пристав на тото й висилав туди під Гутин щотижня вина та й єлівку. Та й жив собі добре Головач.

Єк му стребитси грошей, іде до міста й каже собі заплатити тіцько а тіцько грошей. То багачі зложєютси на тоти суми, бо йк би си не зиклали, то би рабував Головач. А панам то не подобаєтси. То вни часом прилагодє зраду на Головача: лиш він до міста, а вни до него бурр! Із дванацітьох пушок враз! Та й шо ж? Ік то ніби горох до стіни.

Довго так воював Головач, доїдав панам та багатирам. Приберали вни на него ружного способу, лиш оничково не могли діймити. А оден си ізнайшов.

«Видев, – кае, – у него, є йка любаска. Ци би не підкупили ми ю, аби вна візнала, від чого му може бути смерк?…» А Головач діправді має любаску собі, і вна на него пизму[46]мала в серці. Бо то вна мала колис, тота баба, собі любаса, чоловіка їдного. Та й тот із нев був шо був, а витак вна му си навкємила, та й він ї облишив. То він ї облишив, а вна за-взєласи за тото – я тє, кае, зі світу спрахчю. А тот чоловік смієтси з бабиних слів. Та й баба тота зійшласи з Головачем, підійшла йму під смак та й вогорит раз: «Ци би ти он пішов того а того чоловіка вбити, бо він ми межу переворав…» Бач, куда перевернула лиха душє… Головач послухав лихої баби, пшов ід тому чоловікові. Лиш не застав го дома. Пшов удруге – так само не застав. І так ходив три рази, лиш усе не застав. А йк війшов у четвертий раз, а тот чоловік пасет вівці. Та й каже: «Єй, пане Головачу… Кіко ви разів у мене були, та й я не міг вас видіти та й погостити. Ік ласка ваша й охвота – віберітси єлов'єгу їдну або хоч і дві». А Головач му: «Ой, не хочу я ви' тебе нічо, бо війшов-сме тє вкєти». – «А за йку провину ви бе-сте мене били?» – «Та бо десь ти мої любасці поле переворав». – «Я їй поля не переворав, лиш свого не дав, аби вна переворала». – «Єк тому правда, то добре-с зробив: свого не давай, але ж бо й чужого не руш». Так вни поговорили, та й пшов Головач, а баба тота: «Ци забивєс?» – «Нє!..» – «А чіму нє?» – «Я му не дав житє та й відобрати не можу. А до того шє він ми казав, шо твого не рушєв, лиш свого не давав». Та й баба з того на него усерди-ласи, на Головача ніби, лиш мовчєла до часу. А йк прийшли пани та зачєли ї підговорєти, то вна відразу си згодила, ніби візнати від Головача, від чого му смерк може прийти.

От їдного разу, йк вни набулиси зі собов, вна си питат: «А шо то каут, ніби тебе не мож забити?» – «Мож і мене забити, лиш треба знати спосіб». – «А йкий же то спосіб?» Довго він не хтів говорити, але погадайте лиш собі, шо курва може! Ік зачєла ластитиси, ік зачєла просити, плакати, то він таки узєв та й віговорив. «То, видиш, маю я срімний волос у голові. Каби го хто вімок, а витак набрав із паров роя воску та зсукав на тім волосі свічку з того воску. На ті свічці розтопити олов і з того зробиту кулю. На ті кулі аби дванаціт попів відправили дванаціт соночних, дванаціт утрінь та й дванаціт служіб – то аж тов кулев мож мене вбити». Курва йк тото все візнала – вімкла у сп'єчого Головача тот волос, та й віддала го панам, і навчила, шо мают із ним робити. Єк Головач си прошумів – чює, ніби шос му не так. «Шос я ніби отік ослаб ікос…» – «Та то ми з тобов забагато були, та й мені шос не так… А може, ти не доспав… А може, їсти хочеш, то ті звару…» Вже вна знає, курва, єк то голов крискенови задурити. А пани зробили все так, ік навчіла баба, та й чкают, нім Головач до міста по гроші прийдет. Прийшов Головач до міста по гроші. Дивитси – а то оден мадяр мірит до него з пушки. Бо то вни, пани, мадяра йкогось собі підкупили, аби стрілєв. Головач си засмієв – а того не знає, шо то є умисно на него злагоджена куля. Мадяр бухнув – і Головач покотивси неживий на землю…

Круль, коли довідавси про смерть Головача, то дуже жєль му стало за так славним воїводов. І наложив він за смерк ватажка на мадяра штраф: велів іздоймати череп із Головачевої голови та й кожен рік мусє мадяри повен тот череп за штраф, за тото, що убили Головача, наметати чірвоних. Та й до сего нне дают мадяри шороку до каси крульовскої тоти гроші. І череп тот із Головача до сего, каут, є на Угоршіні: лиш ґазда покійний самий видів тот череп, єк ходив із бриндзами за гору молодєком.

Е-е!.. То славне на Угоршіні намено, тот Головач, що війграв Угоршіну з-під турка. Загірце дуже го полюблєют та й кужде про него оповідат. Бо він бінного не рабував, лиш бінному ще дав.

Не все там в'яжеться щільно у баби, але Олекса не додивляється й не критикує. Образ Головача, такого сильного, такого справедливого, заступника за бідних, чарував хлопця, й малому хотілося скоріше вирости, аби бути таким, як Головач.

Так і зростав серед тих легенд Олекса. Де би не зайшла розмова поміж гуцулами про опришків, завжди кінчалася одним рефреном:

– Ей, коби тепер були опришки. Ми би гет пригрозили Польщю…

Опришки були месники людських кривд, опришки були найрозумніші з людей.

– Хто вігадав ручні млинки робити? Але перші то опришки вімудрували робити ручні млинки та й у тім молоти муку. Витак уже вни, тоти млинки, пшли меже люде.

– Ає… То таки правда. Шо то Каднючок знайшов у потоці у себе коло хати у лісі старий розіпрілий ручний млинок, шо опришки у нім мололи собі дзерно на муку.

– Так, так. Опришки усе знали.

– То й шо? Сигілиси по зимовниках та й мали чєс усяке віштудеровувати.

– То би й ти, єк сидів у зимовнику, шос вімудрував.

– А ци би на! Не такий і я, єк куждий?

– Шос сидиш кождої зими у себе в хаті, єк медвідь у таврі, але шос не видко, аби й немудре дибрав…

Олекса чує про зимовник, але не знає, який він. Розпитується – і всяке охотно йому розкаже.

– Та то, видиш, опришки не могли ходити зимі на рабунок, бо би був їх слід ізраджував, їх би були за слідами усіх виловили. То вни сиділи зимі у зимовниках. Клав собі таку схованку у лісах, дес коло потоку, так, аби мати близько воду. Шукав на тото безлюдного місце, аби за зимовник тот ніхто не знав, не чував.

– З-за літа опришки у тоті зимовники наношували собі муку, бринзи, сир, масла, бужениці з єлівок, так, аби мали шо собі їсти через цілу зиму. Бо вни не могли йти в село шос купити. Бо скоро би си лиш котрий опришок показав – ого! В оменті би го ймили. Тимунь[47] опришки мусилиси старити ззагоді собі на зиму.

Єнчі котрі опришки, бувало, зимуют у людей, люде берут на зимівлю. Лиш то бийно. Не раз трафелоси,[48] шо ґазда зра-дит та й видаст у катівські руки. Або таки самий уб'є, скоро скімує, шо в опришка є гроші.

Малого Олексу це вражає. Як так? Він чув, шо опришкам навпаки – сприяють, шанують, їх сповіщають про небезпеку, а тут нараз…

– Бо то, видиш, усєке є люде на свікі. То правда, шо бирше було таких людей, шо опришкам доносили їсти та й їх ховали. Бо опришки ніколи не рабували своїх людей, лиш панів та орендарів. А своїх то лиш рабували, котрі опришків зачіпали, аби на ні доносили, аби зводи робили – таке. А чо ти допитуєшси усе про опришки? Ци самий си ладиш? Ще малий…

Дійсно, Олекса навіть звернув увагу села на себе тим, що не тільки принагідно вислуховував усе про опришків, але й сам іще випитував. Гуцули охітно розповідали, й тому Олекса, коли заводив потім гри в опришків із хлопцями, то його все вибирали на отамана, бо він знав усю опришківську звичку, наслухавшися від дорослих.