І от на звук чарівної трембіти, мов на звук Роландового рога, почало стікатися звідусюди полонинське військо. Закипіла робота. Загомоніло все, що має голос, зазвучало все, що могло звучати.

– Чо пхаєшся з кіньми? Чо си охаш, кац! Ци не знаєш, що дійник має йти вперед?

– А ти там що – єлівник подав меже дійне? В охоп дай! Єлівник в охоп…

– Ходи, хло', на струнгу-у!

– Обганєй вівці в кошєру!

– Ади, хроманє лишиласи – скоч прижени!

– Полоч гєлети-и!..

– Басарунок неси, кому кау?

Телята побачили корів і рвуться у своїх загородах, мечуться. Корови теж непокояться – і ото їм дають басарунок. Це спеціально накошена трава, яку їсть корова і стоїть тоді спокійно. Бистро засідають доярі до роботи, і скоро характерне цюркання пахучих струй молока заповнить повітря. Корови дояться у кулак, хрестато – раз лівий задній дойок і правий передній, а раз навпаки. Доїння відбувається бистро, раз заведеним трибом. Молоко несуть до стаї у спеціальних дерев'яних відрах і там зливають у велику путину: в ній міститься весь одноразовий удій. З коровами стараються упоратися скоріше.

Із вівцями справа складніша. Загорода для корів одна, посеред неї жолоб, ключі та розсохи на телята – от і все. Кошара ж на овець завжди будується трохи по-інакшому.

Насамперед вона не одна, а дві. Менша – ніби передпокій, і більша – як вітальня вже чи спальня. Переділяються ці частини між собою так званою стрункою. Це найголовніше місце кошари.

Зроблено стільки проходів, скільки мається вівчарів до доїння. Вони, сі доїнники, так сідають, що, розчепіривши коліна, дістають колін сусідів. Плечима обпираються об дошку, бо якби не та дошка – не висидів би довго.

Приганяють вівці в меншу загороду, і жива маса заповнює відгороджене місце по береги. Пастухів і не видно у тім живім киселі, що ворушиться весь, хоч вівці й стоять ніби.

Бистро займають місця пастухи на своїх віблєках[63] у струнці. Наймолодший – це гонінник – вже озброївся в прут і то доконче з листям.

– Ік бес гонив голим – могло би молоко пропасти. Наш ватаг дуже за тим си дивит.

Гонінник вимахує прутом і кричить: «Рист!.. Рист!..»

Старі вівці не чекають і пхаються самі в струнку: набухле вим'я гонить їх туди. Вівчар ловить вівцю за хребет, підтягає її до свого сідця і зараз же розставляє коліна, щоби часом не пропхалася мимо яка друга вівця, ще не здоєна.

Доїння відбувається з блискучою швидкістю. Олекса придивляється: трохи не так тут доять, як у Печеніжині. Насамперед вівчар продоює дійки пальцями, а потім гуркає відразу з цілої ікри. Це дає найбільшу порцію молока. Після того «віцєпує, відциркує» решту молока кількома рухами – і вівцю здоєно.

– Рист! – кричить дояр.

Здоєна вівця просувається у велику загороду, а гонінник тим часом уже нагнав другу. Так це і йде безперервним потоком. З коровами – видоїв їх і вже кінець. З вівцями ні: їх треба ще гнати на погірник, на пашу, де вони трошки походять, трошки попасуться на ніч. Паша на тім погірнику носить спеціальну назву – порняла. Це здебільшого дрібна густа трава бриндуша. Вона низенька, ся травка, а в корені має малу білу кульку. Вівці люблять сю траву й охоче її поїдають.

Олекса дивиться на те все кипуче життя, і йому соромно стояти так без діла. Запропонував би свої послуги – так де? Доїти? Видно, не довірили б. Гнати? Там досить і одного. І Олекса стояв із товаришами. Це давало дисонанс. Лукєн – це той пастух, що зустрів хлопців, – мовби догадується і пропонує Олексі з товаришами попасти вівці на погірнику.

– На вечеру ми вас закличемо, не бійтеси.

Олекса біжить з радістю. Товариші – з меншою. Вони зовсім охляли і від голоду, і від переживань. І ніщо їх не радувало, ніщо їх не тішило, й нічого вони не відчували тепер, окрім бажання їсти й опинитися зараз вдома. І передати їм своїх святкових настроїв Олекса не міг.

– Єк же тут усе… – тільки й зумів сказати.

Пасти на погірнику було легко. Вівці бистро хапали траву, знаючи, що їх зараз же поженуть на ніч до кошари. Отже, Олекса незчувся, як коло стаї вже знов зазвучала трембіта. Це заклик на вечерю. Закінчують, закінчують, хто одстав, свої роботи. Взагалі до вечері спішать, а сьогодні особливо: учора ведмідь роздер вола, а пастухи відбили, тож буде «юха з мнє-сом», а це не часто трапляється на полонині, хоч скотини й багато.

Олекса придивляється до того ватага, що все знає. Це високий жилавий чоловік, неначе міцно сплетений із самих мускулів. Якось красиво лежить на нім чорна сорочка-ма-занка, погляд проникливий, рухи певні себе. З боку уст люлечка, якою безперестанно попахкує.

– А се що за хлопці? – кидає ватаг запит у просторінь, знаючи, як і всякий начальник, що хтось уже та відповість.

Лукєн оповідає за приблудящих. В оповідання своє вкладає трохи гумору, бо інакше не був би українець. В колибі багато народу, і наші хлопці мусять вислуховувати жарти, що посипалися з усіх сторін. Жарти незлобні, товариські, скоріше зближають, ніж роз'єднують, але все ж вислуховувати їх ніяково. Хлопці червоніли, глупо посміхалися.

– Є… Сі хлопці типер багачі.

– Може, бесте позичили єкого сороківця?

– А чімунь ви у такім охабленім, єк ви комору ізнайшли?

– То вони так умисне, аби ніхто не знав, єкі вони багачі.

– Се їк у нас Василь Тирик. Багач теменний, а в такім ходит – сказав би, прошен єкий.

Аж ватаг змилосердився й припинив жарти.

– А найте-ко! Лишіт. Хлопці єк хлопці. А єк ви си називаєте й чиї ви?

Сказали.

– Твого гєдю знаю (се до Олекси). Се тот, шо у Гаврила у Твердюка у коморнім сидит?

Олекса витріщився. Дійсно, сей ватаг усе знає.

Гаряча, вся в парі, кулеша вивернулася на кружок, і приємний запах почав дратувати ніздрі не лише наших хлопців. Ватаг сказав коротку молитву – і в повазі, якійсь урочистості всі приступили до їди. Так споживають свою їжу на просторі усієї України.

Олекса брав умисне повільно, щоб не показати, який він голодний. Суворо поглядав на своїх товаришів, які часом під натиском голоду забували приписи й правила колективного споживання іди й похоплювалися за шматком трохи бистріше. Спочатку всі їли мовчки. Потім, коли перший голод було уморено, то той, то той щось скаже. Тема – вражіння дня.

– У мене билиси корови. Та онна уломила ріг.

– Зле. Тепер, єк ісхоче ґазда продати, купец зара зщібне ціни.

Ватаг оприділив причину.

– Се ти дес мав казати, що молоко кипит. Ніколи не тра казати, що молоко кипит, лиш – боїт. А йк меш говорити «кипит», то все будут корови битиси межи собов. То знайте, хлопці, та й варуйтеси того.

Всі приймають це як віщання оракула, і, певне, ніколи не забудуть.

Вечеря скінчилася. Які старші пастухи закурили люльки, сидять і потроху відригують. Коли хто-небудь зробить це голосніше, другий додасть співаночку:

Молодші беруться до прятання: той полоче дійниці, той поніс псам їсти, той свиням.

– Шо єм нині?

– Дзеру.

– Дай дзеру.

– Там, у бербениці, бери.

– Підкладай ватру, мой, аби єсніще було. Маю ще дійницю полагодити.

– Хе, сараки. Давно-сми не трембітав. Но-ко лиш піду за трембітою. А ви надслухайте, ци файно вдам.

– А я піду стрілю. Най си звір пуджєє.

За хвилину чути вистріл. Луна розкотилася поміж верхами, полетіла лісами, полонинами, ґрунями, впала в звори. Всі примовкли на хвилинку, слухаючи того могутнього рокоту. Любить гуцул стрівбанку й охотно слухає мелодію пальної зброї. Пси на гук вистрілу загавкали і кинулися в ліс. Бігають там, гавкають – це манера лякати звіра. Погавкавши, скільки вважають за потрібне, замовкають і тихо вертають до стаї.