– А де Говерла? Та це ж Говерла.

– Ні. Се не Говерла, а Хом'як.

– Хо-м'я-ак…

– Таже Хом'як. А Говерла ей де. Під угорський хитар тра йти.

– То се не Говерла… Се Хом'я-а-к…

В голосі хлопця почулися сльози й стільки розчарування, що старому жаль стало.

– Та то оннаково. Ци би й до Говерли ви си допхали, оннаково би нічо не знайшли. Ти вже мені вір.

Але Олекса не міг примиритися з думкою, що стільки трудів, стільки боротьби, голоду, страху, риску та ще попереду батькова тіпанина – і все те за пусто-дурно. Цілком…

– Нічо, нічо… Ти не журиси, – потішив вівчар. – Тобі ще довго жити на свікі, то ти собі заробиш грошей. Ти ніколи не надійси на гулєві гроші. То гроші непевні. Легко прийдут – легко підут. Оті, що запрацував-єс своїм горбом, – то лиш твої.

Олекса не міг витолкувати старому, що, властиво, не по гроші йшов сюди, що, можливо, знайшовши гроші, тільки подивився б на їх блискотіння та й пішов би геть; інше щось тягло Олексу в гори, але що – не міг би пояснити.

Прийшли Юра з Видеркою. Обдерті, зморені. Ватаг лиш головою похитує.

– Видев, їсти хочете, а я не маю що вам дати. Най уже прийдемо вечір ід стаї. Недовго вже – туй-туй затрембітают.

Ішли до овець. Пастух, як і всі люди, що живуть у самотності, вголос роздумував.

– Єк же то би вас ід хатам направити. Самих пустити не мож, бо хуч єк дорогу розкажи – зблудите. Вивести вас на дорогу? Нема кому. Бо нас мало, пастухів, ади, та ще оден захворів.

– Захворів… – механічно повторив Олекса. Він ледве чув, що говорить дядько, бо всі думки його були коло Говерли. Чи пробувати йти далі, чи вже таки облишити. Тим більше, що хлопці, мабуть, не захочуть іти, а самому… тепер він знає, що то значить…

– Ає, занедужилоси. Гостец, видев. Ломит ноги, крижі. Хирбет – гет цілком усього ломит.

Помовчав.

– Се коби барсучого сала, то би натер. Лиш де го взєти? Дає там му ватаг гістівника пити, а що з того.

І знову помовчав, безперестанно смокчучи свою люлечку.

– Думкую все, єк же то вас ід хатам ісправити. Видев, мете жити у нас, докив хто з мішєнників[57] ци домарєт[58] си з'євит. Шкода. Ще вчера був оден чоловік из Жєб'я – Ілци.

Прийшли до овець. Два пастушки з цікавістю поглядали на наших хлопців, бистро знаходячи достойні висміювання речі. Потім шепотіли їх один одному й порскали сміхом.

– Но, но! – наставляв їх пастух. – Ви би краще дали шо їсти хлопцям, бо вни три нни не їли.

У одного з пастушків знайшовся шматок кулеші в тайстрині… Він розломив на три частини й мовчки давав. Першому чомусь Олексі. Але той не брав.

– Дєкую… я не гол оден…

Юр і Видерка здивовано глянули на товариша. Що він плете? Коли от два дні вони нічого не їли, окрім ягід. Та й тих скупо, бо доводилося вештатися по таких сиглах, де на землі сама фол.[59] Або в заростях непрохідних. Хлопець, що давав кулешу, так і зостався з протягненою рукою. Вмішався вівчар.

– Де не голоден? Три нни ходите лісами. Їдж…

Олекса взяв кулешу і подякував. Їв не спішачи. Одвічна постанова селянської культури, одвічний постулат: ніколи не показувати, що ти голоден й ніколи жадібно не їсти. Шматочки були маленькі, голоду не заспокоїли, а тільки роздражнили. Але зате процес угощання – з одного боку, й приймання – з другого, зблизили хлопців.

Наші сиділи й роздивлялися. Перед ними розгорталося поволі невідоме й цікаве полонинське життя. І в них дома вівці, і вони знають, як їх пасти у горах, але яка велика різниця! Та де – і порівнювати не можна…

Ось обважнілі, з повними вименами дійні вівці. Вони вже нетерпляче чекають знайомого звуку трембіти, щоб бігти скоріше до стаї й увільнитися від надбалого за день тягаря. Старі вівці, що знають уже всю поведінку, займають зарані крайні позиції, щоб, як тільки почується звичайний звук «Гісь, гісь!» – щоб одразу першими розпочати хід, першими прийти до стоїща, першими здоїтися.

Молоді дійні ще не зятямили собі полонинської поведінки, тож пасуться де-будь, часто відбігають вбік, і тоді накликає їх пастух покликом «Бир-р-р!..». Коли яка занадто відійшла або не слухається поклику – ліниво підійметься який пес, ліниво зайде збоку і, ліниво гавкнувши раз або два, прикличе вівцю до порядку. Барани держаться окремо з усією своєю баранячою повагою. Але як він не держиться, а зразу видно, що він дурний як баран. Найбільший із них тримається не з меншою повагою, як директор або швейцар великого банку. Він шутий; очевидно, й роги втратив, боронячи своєї баранячої поваги.

Ватаг пішов до свого колеги; він пасе воли сьогодні жолобом – це була кітловина між двома горбами, по сусідству. Звичайно він пасе у джєморах, у гущавині з невисоких кущів, де вола видно й він не може відблукатися. Але сьогодні перемінив пашу.

Вівчар пішов оповісти цікаву пригоду сьогоднішнього дня – як приблукалися хлопці, що прийшли шукати скарбів на Говерлі. Посміються удвох із таких шукачів.

Пастухи й наші зосталися самі й перебалакували, як у нас і як у вас. Виходило, що печеніжинським хлопцям нема чим похвалитися перед самими справжніми гірськими жителями. Сама вже серйозність масштабів пригнічувала. А головне – скільки ж то знають ці гірські хлопці такого, про що наші й поняття не мають.

Скажім – ведмідь. Печеніжинські хлопці знають, що такий звір десь є, але як він виглядає, можуть догадуватися лише з опису. А ці хлопці на власні очі бачили ведмедя і то не раз. Показується, окрім того, що це дуже хитрий звір. Особливо хитрість його виявляється ось в чім. Обгорожується стоїще на полонинах не звичайним воринням, а так званими дінницями зломів смерек. Рубають смереки, валять їх вздовж границі то вершаками, то гузарями до себе. Суччя на тих смереках обтинають укісно, лишаючи довгі шпиці. Ці шпиці стирчать в усі боки, а між ними постає зрубане суччя, там сохне й стає хрупким.

І це все робиться так, власне, проти ведмедя. Насамперед щоби він не переліз через дінницю, шпиці його будуть колоти. А по-друге, коли відважиться й таки полізе, то, ступаючи суччям, буде його ломити, наробить тріскоту, збудить псів, ті людей – і кінець охоті. Так от старі ведмеді нічого того не бояться, бо мають спосіб.

– Він, ади, мудріший, котрий старий. Він наловит стропу моху у кожду лапу та й так іде верх ломів. Мох суччє не ломит, та й не чути медведя. А лиш переліз через дінницю, тоді одразу кидає мох, хапає вівцу ци там єрче й кікає. Тогди вже хуч і наробит ломоту, хоч і побудит псів та людей, то вже му оннаково. Тогди вже медведя не запре й не йме жядна сила…

– А ти вигів медведя? – це допитується Видерка молодшого з хлопців у таємній надії, що хлопець соромливо відповість – ні… і тоді можна буде посміхнутися й тим скинути чужий ореол вищості. Але хлопець-пастух відповідає рівнодушно:

– А чому ні?… А моя сестра застрілила медведя.

– Сестра?…

– Ає. Маріка. Вна пасла вівці…

– Де? Тут? На полонині?

– Є, нє… Лиш наша хата повисоку, май далеко на узліссі. А з лісу вийшов тот великий. Вівці си спуджєли та й в розгін, а вна, Маріка, ізберат вівца та жене перед собов. А медвідь за нев. Він, сказати, не за нев біг, а за вівцєма, що і на позаду май, то він на ню насідати. А ту воринє. Вівці пиштрикли поцерез воринє, а вна за ними, а медвідь туй. Туй мав ї хапати.

А в неї пістолєтко було за пазухов. Вна лиш обернуласи та з того пістолети бурр у пащу медведеві, бо він пащу роздєпив. А сама далі за вівцєма. Пригнала вівци д'хаті та й каже мамі: «Здає ми си, що-м медведя застрілила». – «Де?» – «А там і там».

Пшли неня – діправді, застрілений лежит медвідь. Лиш не змогли неня самі нести, аж увечірох гєдя прийшли.

– А велика твоя сестра?

– Менча мене.

– А кіко має років?

– Ци я знаю? Менше мене. Я вже на дерево лазив, єк вона у нас си ізнайшла.