– Бо то, видиш, опришки ходили малими ватагами. Лиш коли йти на великий рабунок, тогда си скєчают на великий табір: і по трицік, і по сорок, і по бирше люда. Єк, скажім, ти на Угоршіну. Туда були все великі пани, дідичі, графи, барони та й усєка бранджа.
А рабували вни все так. Єк прийдут до йкого двору ци фестунку, то одні обскочют двір доокола, аби хто не вибіг та не дав знати, не збив тривогу. А решта біжить у браму, до покоїв. Єк котрий панок ци слуга показавси надворі ци в покою, то опришки на него скричют: «Лицем ід'землі, повішенику ти їден!» Опришки на то мусили кричати так, бо боєлиси, аби котрого хто не спаськудив з пістолети.
А йк уже обграбуют, заберут гроші, маєтки, єк уже си з усим укутают, тогди кричют на слуги, аби запрєгали коні, пакуют усе на вози – та й гайда у поле. А поки долів си спомнєтают, то опришки вже далеко.
Єк не стає дороги, шо мож укікати возами, то опришки повіберают усе з возів, кладут у бесаги та й гайда далі.
А йк прискочіт ровта – стают до оборони. А вже боронеси – шо вже си бороне… Бо куждий знає, що му оннаково – ци від кулі зара гинути, ци повиснути на шибениці. Волів адже згинути від кулі, аніж піддатиси.
А йк котрого опришка ворих скалічив, що му оннаково нема вже життя, то такого не лишєли опришки, лиш добивали сами. О, то був буйний нарід.
Лиш не злегка їх мож було зловити, бо то сохтівні люде були, сторожкі. Він не буде тобі в лісі голосно говорити, ні. Ніколи, – кае, – не говори з товаришем у лісі, бо бук і смерека такі мают вуха, очі та й рот, та й можут те зрадити. Єкшо маєш говорити, то говори на поле: поле тє не зради… Видиш, єку навуку давали старші опришки. Бо то таки бійло у лісі говорити; поза смереков або поза буком може-таки стоєти другий злий чоловік і все вигіти та й чюти, а витак зрадити – та й готова біда. А на поле то чоловік види далеко та й ворих не може підслухати нічо. Видиш. На все був прахтикований нарід.
Та й рабували хіба вни так, заосліпа? Ой, нє! Рабуют вни, скажім, за горов. А йк там си на ні зробит велика поклич та й зачнут їх там добре ловити – вни тогди йдут на рабунок у Волошину, волошинами, ади, ходют. А йк і волошинами на шос зароб'є, то вни передаютси тогди суди, на лєцкий бік, та й рабуют на долах панів та корчмарів. А єк си тут зробе за опришками поголоска, то вни знов укікают за гору. Лови!
І при всякій розмові, при всякій темі один і все той же рефрен:
– Ой, нема, нема вже таких… Перевелиси. Але бо й би си зда-а-ли тепероньки. Ой, би си здали…
Село тужило за опришками.
– Бо то, видиш, єк скривдив тебе пан, ци орендар, ци таки свій багач – йкого ти права можеш доступити? Жадного права ти не можеш доступити, бо усе право у руках панів. Що ж бінному чоловікові зостаєси? Лиш онна надія – опришки. Підеш до них, скажеш кривду свою. Вотаман вислухає. Єк чемне говориш – падут на того кривдника, ограбуют го порєнно. Раз так та другий так – а вно, дивиси, і притихают панки.
І стояли перед уявою молодого хлопця ті опришки, наче міфічні герої, оточені сяйвом людської пошани. Честь попасти до опришків. Видно, не кожний міг тої честі доступитися…
А коли заходила ще розмова про опришківські скарби, про всі оті комори, схованки, де бочівками стоїть золото й срібло, каміння дорогоцінне блищить-переливається, зброя в оливі переховується століттями, у бербеницях стоїть, ніколи не псуючися, лій козячий, бринза якась особлива, буджениці – і все те бережуть якісь могутні слова, що одно слово закляття може устерегти на сотні літ усі оті багатства від розграблення, – поринав тоді Олекса у таємний світ чарівних образів, шалені багатства чимось манили, хоч не знав, пощо вони й куди їх ужити. Тремтів, слухаючи дивних пригод усяких охочих до шукання усіх отих скарбів, хотілося бігти до тих, хто знає, хто володіє тайною, хто міг би кожної хвилі піти, але чомусь не йде, не бере, хоч сам бідує.
– Ту у нас мало де грошей оприських, бо не було де ту їх ховати. Але туда май у гори, то там тих гроше-ей… Тьмами. Бо там є де ховати.
– Гроші то є й ту, лиш єк їх узєти, от у чім річ.
– Був-сми у Жєб'ю, вигів там бабу онну, Савуленка си називає. То вна ми повідала, єк колись віграбували опришки касу дес за горов, то сімнацітеро коней принесло грошей на Жєб'є, та й усі тоті гроші ізсипали опришки у комору у Випчім під Білов Кобилов. Верх є там оден такий, із Криворивні в праву руку, Біла Кобила си називає. Казала баба, ніби усі тоті коні свої вібили опришки та й там позагрібали. То мав бути поправок, де тих грошей шукати. То й шо ж… Шукали люде не раз. Тарниці[49] дубові з коней знаходили у землі, а гроші не могли знайти.
І все якось так виходило, що хтось десь колись оповідав, довірливі люди ходили, шукали, копали, тратили час – і завжди то кінчалося невдачею. Але віра в існування тих незліченних скарбів від того не зменшилася.
– Уторопський чоловік оден мені оповідав, шо вни, ади уторопує, ходили далеко дуже на роботу та й в оннім місці – от лиш забув-сми, у котрім саме, находили онну паню та й в неї робили. Паня тота була велика багачка, мала каменицю на два поверхи, скотини багато… Та й питаєси раз тота паня людей, звідки вни є. Вни каут, що з Утороп. А вна ніби аж зраділа. «Ой-га, з Утороп!.. А то нашя родина: прабаба моя звідтив. Ги, сараки ви… Коби-сте знали, єке у вас там шєстє – не ходили-бисте ви усуди зарибками, але мали-бисте з чого жити ви та й ваші гіти».
А вни каут: «А шо би то могло бути?»
А вна тогда: «Моя прабаба та була опришкам за кухарку, їсти, ади, їм варила. А комора, де вни сигіли, опришки, то була в Уторопах при онним горбочку. І скоро сонце рано сходи з дола – так перший раз на цілі Уторопи насамперед загрієт на тоту комору. То моя прабаба варила у ті коморі їсти дванаціт років. Але онного разу, єк опришки йшли на рабунки, моя прабаба набрала, кіко могла нести, грошей та й утекла аж суда, аби ї не відшукали. Та й з того ми стали багачами. Коби-сте знайшли ту комору, то й ви би були багачами».
То й шо ж… Шукали люде тієї комори та й не могли найти, бо то тепер позаростало лісами. Що лісами, а що таки не знати, о єкі порі. Бо сегонє сонце паде сперше на тот горбок, а завтра май на єнчий. Тра знати ннину, на котру дивитиси…
І завжди так: якась дрібниця, що її конче треба знати – і, власне, її ніхто не знає, а тому гроші спокійно собі лежать далі. Два хлопці печенізькі, наслухавшися всяких отих оповідань, рішили таки піти на Чорногору спробувати щастя. Це були Юра Филипчук і Видерка. Мати Юрова, стара Василиха, вдова, оповідала, як то саме запалилися хлопці.
– Бо то у нас жомнір ночював один захожий. Та й оповідав, єк був кудас далеко, то стояв ув одного старого діда. А тот дід питавси, звідки він є родом. А тот жомнір ніби жєбівський. А дід тогди: «О, як ти жєбівський, то мусиш знати Говерлу». – «А чіму ні?» – «То там, у Говерлі, є велике шеськє1. З угорського боку там є скала велика і три пороги на ні. То на третім порозі тої скали є велике мідєне корито, пришрубоване до скали. І повне тоє корито самих чірвоних. Вверх того корита є ще засипаний у камені хрест золотий.
І до того всего, – кае гідо, – було дванацік заступок, вирубаних у скалі з долини. Але нас єк вісипало за раз там дванацік тоти гроші у те корито, то єк ми вити йшли, то усі тоти капки за собов позасипали, аби незначно було, куда ми лізли.
Так отам правда, шо є шеськє. Бо ті гроші – то чисті, не закликані нічо. Але до тих грошей єкби хтівси дістати, то треба довгої линви, і тов линвов зав'єзатиси попід плечі, а на верху скали аби стояли люде та й аби спускали у долину линвами того чоловіка до тих грошей.
А вже цес, шо поліз, єк ізнайдет гроші на тім на третім порозі, то най і гроші, і корито верже вниз. Під тов скалов є велика рівнина, і гроші не пропадут.
А чімунь я то все знаю, – кае гідо, – так що я самий ту-да ті гроші клав. Лиш нас розігнало восько, то я зайшов суда тікаючи, а тоти гроші лежє там. Добре би було, аби ті гроші хтось чемний узєв, бо шкода, аби вни там пусто-дурно си сходили».
