В Окрузі 12 смерть від голоду не рідкість. За при­кладами й ходити далеко не треба: старі люди, які вже не можуть працювати; діти з сімей, де забагато ротів просять їсти; чоловіки, скалічені в копальнях. Вони, мов привиди, вештаються вулицями. А тоді одного дня ти проходиш повз — а вони сидять нерухомо, спершись на стіну, або лежать на Леваді, а з якогось будиночка долинають жалібні схлипування; потім викликають ми­ротворців, щоб ті прибрали тіло. В нашому окрузі офі­ційно від голоду ніхто не помирає. Усьому виною завжди грип, або переохолодження, або запалення легень. Та хто в таке повірить?

У той день, коли ми зустрілися з Пітою Мелларком уперше, падав дощ зі снігом. Я була в місті й намага­лася продати на ринку дещо зі старих речей Прим, але ніхто не хотів купувати. Раніше я приходила на Горно з батьком, але йти туди самій було страшно — занадто похмуре і зловісне це місце. Дощ лив безперестанку, батькова мисливська куртка промокла до нитки, і холод пробирав мене до кісток. За останні три дні ми не мали й ріски в роті, а тільки пили кип’ячену воду з кількома листочками сушеної м’яти, яку я випадково знайшла в буфеті. Я простояла на ринку доти, доки він не за­чинився. Я тремтіла так, що впустила згорток із дитя­чими речами в брудну калюжу. Вирішила, що не під­німатиму, боялася, що сама впаду — і тоді вже точно не підведуся. До того ж ніхто й так не хотів купувати те лахміття.

Я не могла піти собі додому. Бо там на мене глядітиме своїми порожніми очима мати, та й нема сили дивитися на маленьку сестричку із запалими щічками і порепаними губами. Я просто не могла повернутися туди з по­рожніми руками, в ту наповнену димом кімнату: потому як у нас скінчилося вугілля, я палила грубку вогким хмизом, який збирала на узліссі.

Якимось чином я опинилася на брудній вузенькій ву­личці позаду крамниць для багатіїв. Самі крамнички — на першому поверсі, а їхні власники мешкають на дру­гому. Я опинилася на задвірках. Мені запам’яталися порожні грядки (ще не прийшов час їх засіювати), кілька прив’язаних у сараї кіз і промоклий до кісток скоцюблений собака, який стояв посеред калюжі болота.

В Окрузі 12 під страхом смерті заборонено красти. Але раптом мене осяяло — на смітниках могли бути якісь поживні недоїдки. А збирати сміття — це не кра­діжка. Можливо, там буде кістка з різниці чи гнилі овочі з бакалії. Те, чого не їв би ніхто, окрім моєї сім ї... Як на зло, сміття нещодавно вивезли.

Коли я проходила повз пекарню, до мене долинув запах свіжого хліба, і від цього мені аж у голові запамо­рочилося. Всередині пашіла піч, і золоте тепле сяйво, яке вона випромінювала, виливалося на вулицю крізь прочинені двері. Я стояла як укопана, зачарована теплом і яскравим світлом, аж поки крижаний дощ не спіймав мене у свої лабети і не розвіяв чарів. Я зазирнула під покришку смітника біля пекарні — він також виявився безнадійно порожнім.

Аж раптом я почула лемент і підвела очі. На мене розкричалася дружина пекаря: вона вимагала, щоб я за­биралася геть, а то вона викличе миротворців, і все повторювала, як їй набридли ці обідранці зі Скиби, що постійно риються у її смітнику. Її слова жорстоко ранили мене; я не знала, що сказати на свій захист. Я обережно опустила покришку і відступила на крок, і саме тоді по­мітила його — світлочубого хлопчину, який визирав із-за спини матері. Я вже бачила його в школі. Він був одного зі мною віку, але я не знала його імені. У міських дітей своя компанія. Потім жінка, досі пирхаючи від люті, по­вернулася в пекарню, але хлопець, мабуть, спостерігав за мною і бачив, як я завернула за свинарник і сперлася на яблуню. Зненацька я усвідомила, що мені таки доведеться йти додому з порожніми руками. Коліна підкосилися, і я поволі сповзла на землю. Ось і все. Я була занадто хвора, занадто слабка і втомлена — о, як мені хотілося відпочити! «Нехай викликає миротворців, і нехай нас заберуть до притулку, — подумала я. — А ще ліпше по­мерти просто тут, під дощем».

Раптом із пекарні знову почулися крики — горланила жінка пекаря, — а тоді звук удару. Мене все це мало за­цікавило. Тоді, човгаючи по болоті, до мене хтось на­близився, і я встигла подумати: «Ну от, це вона. Зараз вона прожене мене, ще й уперіщить палицею». Але ви­явилося, що це не вона, а хлопець. У руках він ніс два ве­личезні буханці хліба, який, судячи з добряче підгорілої скоринки, либонь, упав у вогонь.

— Викинь його свиням, ти, безмозке створіння! Який ідіот купить підгорілий хліб!

Він почав віддирати від хліба чорну скоринку і кидати шматки в корито, аж тут задзеленчав дзвоник, і його мати пішла в крамницю обслужити покупця.

Хлопець жодного разу не глянув у мій бік, зате я спо­стерігала за ним. Бо в руках він тримав хліб, а на його щоці красувався червоний слід. Чим вона йому зацідила? Як так можна! Мої батьки ніколи нас із Прим не били.

Хлопець крадькома озирнувся на пекарню, немов пе­ревіряючи, чи там порожньо, кинув мені під ноги один буханець хліба, а тоді і другий, і ніби нічого й не трапи­лося, розвернувся й пішов назад до пекарні, щільно за­чинивши по собі двері.

Я з недовірою дивилася на хліб. Він був прекрасний, майже ідеальний, за винятком підгорілих боків. Невже хлопець віддав його мені? Мабуть, що так, адже хліб лежав біля моїх ніг. Злякавшись, що хтось може під­гледіти, я миттю підняла обидва буханці, пхнула їх під сорочку і, щільно запнувшись у мисливську куртку, по­вільно почовгала додому. Хліб зігрівав мене своїм теплом, і я дедалі дужче притискала його до себе.

Поки я добрела до хати, буханці трохи охололи, але всередині досі були теплими. Коли я поставила їх на стіл, Прим жадібно потягнулася до хліба, але я змусила її сісти до столу, тоді посадила матір поруч і налила всім гарячого чаю. Я відшкребла чорну скоринку і покраяла хліб на товсті скибки. Того вечора ми з’їли цілий буха­нець, шматок по шматку. Це був справжній смачний хліб із родзинками й горіхами.

Тоді я зняла з себе мокрий одяг і, повісивши його біля вогню, залізла в ліжко. Сон без сновидінь миттю окутав мене. І тільки наступного ранку мені спало на думку, що, можливо, хлопчина навмисне спалив хліб, навмисне скинув його у вогонь, знаючи заздалегідь, що його покарають. Щоб віддати хліб мені. А може, то все-таки збіг? Навіщо йому це? Він навіть не знав мене. Та бодай і просто кинувши мені підгорілий хліб, він виявив неабияку великодушність; якби мати дізналася про це, йому б добряче влетіло. Я не могла пояснити цього вчинку.

За сніданком ми з’їли ще кілька скибок хліба і пішли до школи. За ніч, здавалося, прийшла весна. Повітря стало теплим і солодким, на небі з’явилися пухнасті хмаринки. В школі я зустріла того хлопчика. Його щока набрякла, а під оком виступив синець. Він був із дру­зями і не зауважив мене. Та коли ми з Прим верталися додому зі школи, я помітила, що він дивився на нас із протилежного кутка двору. На якусь мить наші погляди зустрілися, і він відвернувся. Я засоромилася й опустила очі долі. Саме тоді я побачила її. Першу кульбабу в цьому році. І мене мов осінило. Я збагнула, що треба робити, аби вижити.

До сьогодні я не можу пояснити зв’язок між цим хлопцем — Пітою Мелларком, хлібом, що подарував мені надію, та кульбабою, яка дала мені ключ до ви­живання. Потім іще не раз я відчувала на собі погляд Піти, хоч він завжди поспішно відводив очі. І досі я терзаю себе, почуваючись так, немов заборгувала йому, а я ненавиджу бути в боргу. Либонь, якби я йому подякувала, то почувалася б набагато краще. Я неодноразово думала про це, але якось не випадало нагоди. А тепер уже запізно. Нас кинуть на арену, і нам доведеться битися на смерть. І як мені тепер дякувати? Навряд чи моє «спасибі» здаватиметься щирим, коли я водночас намагатимуся перерізати йому горло.

Мер завершив читати неймовірно нудний Закон Зради і жестом наказав нам із Пітою потиснути одне одному руки. Пітина долоня була така ж м’яка й тепла, як буха­нець хліба. Піта подивився мені в очі й підбадьорливо потиснув долоню. А може, це був просто нервовий спазм?