— Але ти не знав мене. Ми навіть жодного разу й словом не перекинулися. Окрім того, це був мій перший у житті подарунок, за який завжди важко роз­плачуватися. Якби ти не допоміг мені кілька років тому, мене б тут не було, — мовила я. — А все-таки — чому ти це зробив?

— Чому? Ти сама знаєш відповідь на це запитання, — відповів Піта. Я легенько похитала головою на знак не­згоди. — Геймітч казав, що тебе буде важко переконати.

— Геймітч? — здивувалася я. — До чого тут він?

— Ні до чого, — відповів Піта. — Отже, Катон і Трач? Думаю, це вже занадто — сподіватися на те, що вони по­вбивають один одного?

Але Пітині слова ще дужче мене засмутили.

— Гадаю, ми б поладили з Трачем. Якби ми всі жили в Окрузі 12, то стали б друзями, — мовила я.

— Тоді будемо сподіватися, що його вб’є Катон, а не ми, — мовив Піта похмуро.

Мені зовсім не хотілося, щоб Катон убив Трача. Я вза­галі не хотіла, щоб смерті тривали. Але цього не годиться говорити на арені. Хоч як я боролася з собою, але на моїх очах виступили гіркі сльози.

Піта схвильовано подивився на мене.

— Що таке? Тобі так боляче?

Я тільки мовчки кивнула, бо частково це була правда: мені було боляче, але не фізично.

— Піто, я хочу додому, — мовила я жалібно, немов мала дитина.

— Скоро ти повернешся. Обіцяю, — сказав він і на­хилився, щоб мене поцілувати.

— Я хочу додому зараз, — сказала я.

— Знаєш що? Поспи ще трохи, і тобі обов’язково насниться дім. І ти опинишся там — оком не встигнеш кліпнути, — заспокоїв мене Піта. — Добре?

— Добре, — прошепотіла я. — Розбуркаєш мене, коли сам захочеш відпочити.

— Завдяки вам із Геймітчем я добряче відпочив. До того ж, хто знає, скільки все це триватиме...

Що він мав на увазі? Грозу? Той короткий перепо­чинок, який вона подарувала нам? Самі Ігри? Я не знала, але була занадто зажурена й утомлена, щоб питати.

Коли Піта мене збудив, уже вечоріло. Дощ перетворився на зливу, і в тих місцях, де раніше крізь стелю просочувалося всього кілька крапель, тепер лило як з відра. Піта підставив казанок від буль­йону туди, де періщило найгірше, й пересунув плівку, щоб прикрити мене. Я почувалася значно краще, могла сидіти, а ще вмирала з голоду. Так як і Піта. Ясно: він не схотів їсти сам і з нетерпінням чекав на мене.

Залишилося зовсім мало. Два шматки грусятини, трохи корінців і жменька сушених фруктів.

— Може, варто залишити щось на потім? — запитав Піта.

— Ні. Давай з’їмо все, що є. Грусятина може зіпсува­тися, якщо пролежить ще бодай трохи, а ми ж не хочемо потруїтися несвіжою їжею, — мовила я, розділивши наші припаси на дві половини.

Ми намагалися їсти повільно, але обоє були такі го­лодні, що впоралися за кілька хвилин. Шлунок жадав більшого.

— Завтра — день полювання, — мовила я.

— На жаль, я нічим не зможу тобі допомогти, — сказав Піта. — Я ще ніколи в житті не полював.

— Я вбиватиму, а ти готуватимеш, — мовила я. — А ще ти можеш збирати ягоди й корінці.

— Якби ж тут було хлібне дерево... — мовив Піта за­мріяно.

— Хліб, який подарував мені Округ 11, був іще теплий, — сказала я і зітхнула. — Ось, пожуй це.

Я подала Піті листочки м’яти і сама взяла кілька.

Через грозу було важко розгледіти зображення в небі, але було зрозуміло, що сьогодні ніхто не помер. Вихо­дить, Катон і Трач іще не прикінчили один одного.

— Куди побіг Трач? Я маю на увазі, що там — по­тойбіч Рогу достатку? — запитала я Піту.

— Поле. Воно простягається скільки сягає око, і по­росле травою заввишки мені по плече. Можливо, десь там ростуть злаки. Там є латки різних кольорів, але зовсім немає стежок, — мовив Піта.

— Можу побитися об заклад, що там таки ростуть злаки. І Трач їх уже відшукав, — мовила я. — Ти був там?

— Ні. Ніхто не хотів вистежувати Трача в тій висо­ченній траві. В ній є щось зловісне. Щоразу, коли я туди дивився, просто не міг не думати, що там може прихо­вуватися. Змії, скажені тварини, сипучі піски, — сказав Піта. — Там може бути що завгодно.

Я промовчала, але Пітині слова нагадали мені забо­рону виходити за паркан Округу 12. У ту мить я просто не могла не порівнювати Піту з Гейлом, який, окрім за­грози, побачив би в тому полі ще й потенційне джерело їжі. Як і Трач. Я не мала на увазі, що Піта легкодухий, він уже неодноразово довів свою відвагу. Але є речі, які зовсім не цікавлять тебе, коли в тебе вдома завжди є свіжий хліб, — тоді як нас із Гейлом цікавило абсо­лютно все. Що б Піта подумав про наші щоденні кпини стосовно порушення закону? Чи вразили б вони його? А те, що ми говорили про Панем? А Гейлова ненависть до Капітолія?

— Можливо, на тому полі росте і хлібне дерево, — мовила я. — Можливо, саме тому зараз Трач має кращий вигляд, ніж на початку Ігор.

— Може, й так. А може, в нього дуже щедрі спон­сори, — відповів Піта. — Цікаво, що нам зробити, щоб Геймітч прислав хоч трохи хліба?

Моя брова вигнулася в дугу, але я вчасно згадала, що Піті нічого не відомо про повідомлення, яке Геймітч прислав мені кілька днів тому. Один поцілунок дорівнює одному казанку бульйону. Добре, що я не вибовкала згаряча все, що мені спало на думку. Бо ж публіка здо­гадалася б, що наш роман сфабрикований, аби викли­кати симпатію, а тоді годі буде сподіватися на підтримку. Треба, щоб збоку все видавалося щирим. Слід почати здалеку. Я потягнулася й узяла Піту за руку.

— Мабуть, Геймітч добряче розтратився, щоб допо­могти мені тебе вирубати, — мовила я легковажно.

— Ага, до речі, — мовив Піта, сплівши пальці з моїми. — Ніколи більше не роби такого.

— А що як зроблю? — піддражнила я.

— То... то... — у нього на думці не було нічого хоро­шого. — Стривай хвилинку, зараз вигадаю...

— Що таке? — запитала я, усміхнувшись.

— А те, що ми обоє досі живі. А це додає тобі ще більше впевненості в тому, що ти вчинила правильно, — мовив Піта.

— Я таки вчинила правильно, — зауважила я.

— Ні! Катніс, просто пообіцяй, що більше ніколи такого не зробиш! — раптом його рука до болю стиснула мою, і в голосі забриніла злість. — Не треба вмирати за мене. Більше не смій робити мені таких послуг. Гаразд?

Мене вразила його наполегливість, але в ситуації, що склалася, я одразу побачила можливість заробити харчі, тому негайно взялася до діла.

— Піто, а що як я зробила це для себе? Тобі не спа­дало таке на думку? Можливо, ти не один хвилюєшся про те, що... що буде, якщо...

Я запнулася. У мене не виходять промови так легко, як у Піти. І поки я говорила, зненацька мені стало боляче від думки, що я можу його втратити. Я усвідомила, як сильно мені не хочеться, щоб він помер. І справа не тільки в спонсорах. І не в тому, що станеться вдома. І навіть не в тому, що я знову залишуся сама. Справа в ньому самому. Я просто не хочу втратити хлопця з хлібом.

— Якщо що, Катніс? — мовив він ніжно.

Якби тільки ми могли залишитися наодинці, так щоб уникнути прискіпливого погляду усього Панему! Навіть якщо не отримаємо їжі... Те, що я відчувала, не стосува­лося нікого, лише мене.

— Геймітч звелів мені уникати таких розмов, — мовила я ухильно, хоча насправді Геймітч ніколи не говорив нічого подібного. Мабуть, зараз він шпетить мене за те, що я все зіпсувала в такий напружений драма­тичний момент. Але Піта знову прийшов на підмогу:

— Тоді мені самому доведеться заповнити прогалини, — мовив він і нахилився до мене.

Це був наш перший свідомий поцілунок. Жоден із нас зараз не потерпав від лихоманки, чи болю, чи втрати свідомості. Наші губи не палали від гарячки й не німіли від холоду. Вперше від поцілунку в мене у грудях щось ворухнулося. Тепле й цікаве. Це був перший поцілунок, після якого мені захотілося ще одного.

Але я його не отримала. Вірніше, отримала, але це був радше не поцілунок, а легенький доторк Пітиних губ до кінчика мого носа. Щось відвернуло його увагу.

— Гадаю, твоя рана знову кривавиться. Давай приляж, вже й так пора спати, — мовив Піта.