— Ковтай, — звеліла я Піті, й він слухняно виконав наказ. — Ти, мабуть, голодний.

— Не дуже. Дивно, але от уже кілька днів я не від­чуваю голоду, — мовив Піта.

Коли я Запропонувала йому грусятину, він скривився і відвернувся. Тільки тоді я збагнула, наскільки серйозно він хворий.

— Піто, ти повинен з’їсти бодай щось, — наполя­гала я.

— Воно одразу ж повернеться назад, — мовив він.

Проте я змусила його прожувати кілька скибок суше­ного яблука.

— Дякую. Мені вже набагато ліпше. Катніс, тепер мені можна поспати? — запитав він.

— Потерпи ще трошки, — пообіцяла я. — Спочатку я хочу оглянути твою ногу.

Якомога лагідніше я зняла з нього черевики, шкар­петки і дуже повільно, дюйм по дюйму почала стягувати штани. Я бачила розріз, який залишив меч Катона на Пітиних штанах, але й уявити не могла, що під ним. Глибока запалена рана, із якої сочилися кров і гній. Нога набрякла. Але найгірше було те, що до мене долинув гнійний запах.

Мені закортіло втекти. Сховатися в лісі, як того дня, коли до нас додому принесли парубка з опі­ками. Тоді я просто накивала п’ятами і полювала увесь день, поки мама з Прим ворожили над тим, із чим у мене не було ні бажання, ані відваги стикатися. Але тут, на арені, я була сама. І намагалася зберігати спокій, як завжди робила моя мама в особливо поганих випадках.

— Жахливо, правда ж? — мовив Піта. А його очі тим часом уважно вивчали мою реакцію.

— Так собі, — знизала я плечима, ніби не зауважила нічого жахливого. — Ти ще не бачив, яких людей після аварій у копальнях приносять до моєї мами.

Звісно, я не згадала про те, як одразу втікала з дому, щойно мамі доводилося зіткнутися з чимось серйоз­нішим, ніж застуда. Якщо бути відвертою, то й людей, які кашляли, я теж уникала.

— Найперше треба як слід промити рану.

Я стягнула з Піти штани, але залишила спідню бі­лизну, тому що вона була в досить непоганому стані, а ще я не хотіла зачепити опухле стегно... ну гаразд, можливо, я ще й соромилася оголеного тіла Піти. Цим я також відрізнялася від своєї матері та Прим. Вони немов не по­мічали голизни і зовсім не соромилися. Ось така іронія долі: можливо, зараз моя сестра стала б для Піти кращою помічницею. Я підіпхнула під нього квадратну плівку й почала змивати решту болота. Що більше води я ви­ливала на Піту, то серйознішою здавалася його рана. За винятком порізу, його ноги були в більш-менш нормаль­ному стані, якщо не брати до уваги один набряк від оси­ного укусу й кілька незначних опіків, із якими я швидко впоралася. Але глибокий поріз на стегні... що я можу вдіяти з ним?

— Чому б нам трохи не провітрити твою рану, а тоді... — я не завершила речення.

— А тоді ти її залатаєш? — мовив Піта.

Він дивився на мене мало не зі співчуттям, так сильно я розгубилася.

— Саме так, — мовила я. — А тим часом ти з’їси ось це.

Я подала йому кілька скибок сушеної груші й попря­мувала до струмка, щоб випрати решту його одягу. По­кінчивши з цим, я взялася вивчати вміст аптечки. Стан­дартний набір. Пов’язки, жарознижувальні таблетки, ліки від болю в шлунку. Жодного натяку на те, що було потрібно мені.

— Доведеться нам трохи поекспериментувати, — ви­знала я.

Я знала, що листочки, які дала мені Рута від укусів ос, помічну проти інфекції, тож вирішила почати саме з них. Кілька хвилин я притискала жменьку зеленого пожованого листя до рани, аж поки не виступив гній. Я поміркувала і вирішила, що це добре, й одразу вкусила себе за щоку: мій сніданок мало не повернувся назад.

— Катніс? — мовив Піта. Я підвела погляд на його зеленувате обличчя. — А як щодо поцілунку? — проше­потів він.

Я не втрималася і розсміялася, так це було недоречно.

— Щось не так? — запитав він із награною невин­ністю в очах.

— Я... я не знаю, що й до чого. Я не моя мама. І не уявляю, що роблю, а ще я ненавиджу гній, — забурмо­тіла я. — Фу! — буркнула я, викидаючи першу порцію листя та прикладаючи наступну. — Фу!

— А як же ти полюєш? — запитав Піта.

— Повір, убивати набагато легше, ніж оце, — ска­зала я. — Хоча, можливо, зараз я тебе саме й убиваю.

— Можеш робити це трохи швидше? — запитав він.

— Ні. Замовкни і їж свої груші, — не витримала я.

Після третього прикладання з рани витекло щонай­менше відро гною, але тепер вона мала значно кращий вигляд. Набряк зійшов, і я побачила, наскільки поріз глибокий. Він сягав аж до кістки.

— Що далі, лікарю Евердін? — запитав Піта.

— Може, варто змастити рану маззю від опіків? Гадаю, вона також допомагає уникнути інфекції. А тоді, може, накласти пов’язку? — мовила я.

Я так і вчинила. Тепер усе було набагато краще. Хоча у порівнянні зі стерильною пов’язкою його спіднє, зда­валося, було вкрите брудом і кишіло інфекцією. Я витяг­нула рюкзак Рути.

— Ось, прикрийся цим, а я виперу твою білизну.

— Я не соромлюся тебе, — мовив Піта.

— Ти такий, як моя родина, — буркнула я. — Я сором­люся, ясно?

Я повернулася до нього спиною і дивилася на струмок, аж поки його білизна не плюхнулась у воду. Можливо, він почувався краще, якщо уже міг кидати.

— Знаєш, а ти трохи гидлива, як на таке смертоносне створіння, — сказав Піта, поки я прилаштовувала його спіднє на камінні. — Шкода, що я не дозволив тобі ви­купати Геймітча.

Згадавши ту сцену, я скривилася.

— Що він тобі присилав?

— Нічого, — мовив Піта.

Він замовк на мить, а тоді до нього дійшло:

— А чому ти питаєш? Тобі він уже щось присилав?

— Мазь від опіків, — мовила я безневинно. — А, і трохи хліба.

— Я завжди знав, що ти — його улюблениця, — мовив Піта.

— Я тебе прошу, та він не може перебувати зі мною в одній кімнаті, — заперечила я.

— Тому що ви такі схожі, — пробурмотів Піта.

Я проігнорувала цю репліку, адже зараз був не зовсім годящий час, щоб наговорювати на Геймітча, хоч як мені цього хотілося.

Я дозволила Піті подрімати, поки сохнув його одяг, але з настанням обідньої пори лагідно потрусила його за плече.

— Піто, підводься. Час іти.

— Йти? — запитав він збентежено. — Куди йти?

— Подалі звідси. Можливо, вниз по течії. Кудись, де ми зможемо заховатися, поки ти не відновиш сил, — мовила я.

Я допомогла йому вбратися, але вирішила, що не взу­ватиму черевиків, щоб ми могли брести струмком. Потім підтримала його, щоб він зміг підвестися. Він зблід, щойно випростався.

— Давай. Ти зможеш.

Але він не міг. У будь-якому разі він не зайде далеко. Ми подолали футів п’ятдесят вниз по струмку, він опи­рався на моє плече, але будь-якої миті міг зомліти. Я вса­довила його на землю і ніжно поплескала по плечу, ви­вчаючи тим часом територію. Звісно, я б радо вмостила його на дереві, але куди там. Проте могло бути й гірше.

Де-не-де каміння утворювало невеликі печерки. Мені впала в око одна така печерка кроків зо двадцять звідси. Коли Піта спромігся звестися на ноги, я наполовину повела, наполовину понесла його до печери. Це була далеко не найкраща схованка, та оскільки мій союзник був важко поранений, довелося задовольнитися такою. Піта був блідіший за мармур, задихався усю дорогу, і хоча став холоднішим на дотик, його лихоманило.

Я вкрила печеру товстим шаром глиці, розстелила свій спальний мішок і вклала Піту всередину. Насилу запхала йому в рот іще кілька пігулок і дала ковтнути води, але він навідріз відмовився їсти. Він просто лежав і спостерігав за моїм обличчям, поки я намагалася лозою бодай якось замаскувати вхід у печеру. Результат мене не задовольнив. Можливо, тварина б купилася на це, але очі людини швидко помітять обман. Я вмить усе роз­громила.

— Катніс, — мовив Піта. Я мовчки підійшла до нього і поправила чуб, який падав йому в очі. — Дякую за те, що знайшла мене.

— Ти б також знайшов мене, якби міг, — сказала я.

Його чоло горіло. Ліки зовсім не допомогли. Раптом мені стало страшно. А що як він помре?

— Так. Тільки, якщо я не зможу віддячити тобі... — почав був він.