Литмир - Электронная Библиотека

— Цього ми не дізнаємося. Але й так добре. Смерть на якийсь час утихомирить публіку. Можливо, ми встиг­немо втілити свій план, перш ніж продюсери вирішать, що події розвиваються занадто повільно, — сказала я. — А що це в тебе?

— Сніданок, — мовила Рута. З цими словами вона простягнула долоню, показуючи два великі яйця.

— Що це за яйця? — запитала я.

— Я не впевнена. Ген отам — болотиста місцевість. Там водяться якісь водяні птахи, — сказала вона.

Було б непогано спекти яйця, але ми не хотіли ризи­кувати й розпалювати вогонь. Гадаю, трибут, який помер сьогодні, став жертвою кар’єристів, а це означає, що вони вже оклигали від осиних укусів і готові продовжити Ігри. Ми випили сирі яйця, з’їли по заячій ніжці й закусили все це ягодами. Непоганий сніданок.

— Ти готова? — сказала я, завдаючи на плечі рюкзак.

— До чого? — запитала Рута, але судячи з того, як вона підскочила, було ясно: вона готова робити все, що я скажу.

— Сьогодні ми знищимо запаси кар’єристів, — відпо­віла я.

— Справді? Але як?

Її очі світилися від радості й хвилювання. В цьому вона була зовсім не схожа на Прим, для якої будь-яка пригода — то кара Божа.

— Навіть не уявляю. Ходімо, придумаємо щось під час полювання, — мовила я.

Ми майже нічого не вполювали: я була надто закло­потана, намагаючись витягнути з Рути якнайбільше ін­формації про кар’єристів та їхній табір. Вона стежила за ними зовсім недовго, але виявилося, що Рута досить спо­стережлива. Вони влаштували табір біля озера, кроків зо тридцять від Рогу достатку. Того дня, коли там була Рута, вони залишили в таборі вартового — хлопця з Округу 3.

— Хлопця з Округу 3? — запитала я. — Він також із ними?

— Так, він постійно залишається в таборі. Його також ужалила оса, оскільки він опинився неподалік, — мовила Рута. — Гадаю, його не вбили з однієї причини — кар’єристам потрібен сторож. Але він на вигляд не такий і дужий.

— Яка у нього зброя? — запитала я.

— Я бачила тільки спис. Від нас би він відбився, але Трач би його легко прикінчив, — відповіла Рута.

— А їжа лежить просто неба? — мовила я. Рута кив­нула. — Щось тут не так.

— Знаю. Але я не помітила нічого дивного, — зро­нила Рута. — Катніс, навіть якщо ти дістанешся їжі, як ти її знищиш?

— Спалю. Може, втоплю в озері. Або заллю пальним, — сказала я — і тицьнула пальцем у животик Рути, як робила це з Прим. — А може, з’їм!

Рута захихикала.

— Не хвилюйся. Я щось вигадаю. Руйнувати набагато легше, ніж будувати.

Якийсь час ми копали корінці, збирали ягоди й зелень і приглушеними голосами обговорювали стратегію. Я ді­зналася, що Рута — найстарша з шістьох дітей у сім’ї; вона завжди захищала молодших і ділилася з ними харчами, які добувала в лісах і на полях. А в її окрузі миротворці були набагато суворіші, ніж у нашому. Сьогодні я познайомилася зі справжньою Рутою, яка на запитання, що їй подобається найбільше в світі, відповіла:

— Музика.

— Музика? — здивувалася я.

У моєму світі з музики стільки ж користі, як зі стрічок для волосся й веселок. Хоча з веселки принаймні можна бодай про погоду дізнатися.

— У тебе є час на музику?

— Ми співаємо вдома. І на роботі також. Ось чому мені подобається твоя брошка, — мовила вона, вказавши на переспівницю, про яку я зовсім забула.

— У вас також є переспівниці? — запитала я.

— О так. З кількома я навіть подружилася. Ми спі­ваємо разом годинами. Вони розносять мої повідом­лення, — сказала вона.

— Що ти маєш на увазі? — запитала я нетерпляче.

— Зазвичай я залізаю на дерево якнайвище, тому перша помічаю прапор, який сповіщає про закінчення робочого дня. Тоді я завжди співаю одну й ту саму маленьку пісеньку, — мовила Рута. Вона пере­вела подих і заспівала солодким чистим голосочком чотири коротенькі рядочки. — А переспівниці розно­сять її по всьому саду. Так усі дізнаються, що час за­кінчувати, — провадила вона. — Хоча підбиратися за­надто близько до їхнього гнізда небезпечно. Та це й не дивно.

Я відстебнула брошку і простягнула Руті.

— Ось, візьми. Для тебе вона важливіша, ніж для мене.

— О ні, — мовила Рута, знов затискаючи мої пальці навколо брошки. — Мені приємно дивитися на неї. По­бачивши переспівницю, я вирішила, що можу тобі дові­ряти. До того ж у мене є це, — з цими словами вона ви­тягнула з-під сорочки трав’яне намисто, на якому висіла грубо витесана дерев’яна зірка. Або квітка. — Талісман на везіння.

— Що ж, досі талісман вдало справлявся зі своїм за­вданням, — мовила я, пристібаючи переспівницю назад до своєї сорочки. — Може, тобі й справді з ним краще.

До обідньої пори у нас народився план. По обіді ми спробували втілити його в життя. Спочатку я допомагала Руті збирати гілочки і складати їх у купки для перших двох багать, третє вона зробить сама. Ми домовилися, що по всьому зустрінемося на тому місці, де ми вперше повечеряли разом. Потічок повинен допомогти мені знайти шлях назад. Перш ніж піти, я переконалася, що в Рути достатньо харчів і сірників. Я навіть наполягла, щоб вона взяла мій спальний мішок — раптом нам не вдасться зустрітися до вечора.

— А як же ти? Хіба тобі не буде холодно? — запитала вона.

— Ні, якщо поцуплю собі мішок там, біля озера, — мовила я. — Ти ж знаєш, що тут крадіжка не карається за законом, — усміхнулася я.

В останню мить Рута вирішила навчити мене свого сигналу — того, яким сповіщала про закінчення робо­чого дня.

— Може й не спрацювати. Але якщо ти почуєш цю пісеньку від переспівниці, то знатимеш, що зі мною все гаразд, просто зараз я ще не можу повернутися.

— А тут є переспівниці? — запитала я.

— А хіба ти не бачила? їхні гнізда всюди, — мовила вона.

Мушу визнати, я не помітила жодного.

— Гаразд. Якщо все піде за планом, ми зустрінемося ще до вечері, — сказала я.

Несподівано Рута кинулася до мене й обвила своїми рученятами. Повагавшись якусь мить, я пригорнула її у відповідь.

— Будь обережною, — застерегла вона.

— І ти, — відповіла я.

Тоді я розвернулася й рушила до потічка, на душі було тривожно. Я боюсь, що Руту можуть вбити... або не вбити, і тоді ми залишимося тільки вдвох з усіх трибутів, одна проти одної... Боюсь, що Рута зостається сама, і Прим також зосталася сама. Ні, у Прим є мама, і Гейл, і пекар, який пообіцяв, що вона не голодуватиме. А Рута має тільки мене...

Дійшовши до потічка, я рушила вниз за течією до того місця, де відлежувалася після атаки мисливців-убивць. Варто бути обачнішою, бо роздуми про Піту цілком заволоділи моєю увагою. Невже постріл, який пролунав сьогодні вранці, сповістив про його смерть? Якщо так, то як він помер? Від рук кар’єристів? Чи була це помста за те, що він відпустив мене? Я на­пружилася, намагаючись згадати все, що відбулося біля тіла Глорії, все до найменших подробиць. Піта вискочив із-поміж дерев. Він увесь мерехтів, і вже це змусило мене сумніватися, що все відбувалося насправді.

Мабуть, учора я рухалася дуже повільно: сьогодні, щоб дійти до місця, де я приймала ванну, мені знадо­билося всього кілька годин. Я зупинилася поповнити запаси води і вимастити рюкзак іще одним шаром гря­зюки. Та хай скільки я старалася, здається, нічого не виходило. Жовтогарячий колір нічим не можна було приглушити.

З наближенням до табору кар’єристів мої чуття за­гострилися, і що ближче я підбиралася до них, то обе­режніше поводилася, дослухаючись до кожного звуку і тримаючи напоготові лук зі стрілою. Поки що я не натрапила на жодного трибута, але все було, як згадувала Рута. Зарості з солодкими ягодами. Кущі з листям, яким вона лікувала мої укуси. Скупчення осиних гнізд не­подалік від дерева, на якому я ховалася від кар’єристів. То тут, то там у густому листі миготіло чорно-біле пір’я переспівниць.

Коли я наскочила на розбите осине гніздо, то на якусь мить зупинилась: мені забракло відваги, щоб іти далі. Рута дала чіткі вказівки, як дістатися звідси до однієї хорошої місцини, з якої добре стежити за табором біля озера.

40
{"b":"169915","o":1}