Рута, одягнена в легеньку сукню, тріпочучи прозо­рими крилами, наблизилася до Цезаря. Побачивши такого маленького чарівного ельфа, публіка заахкала й заохкала. Цезар розмовляв із Рутою дуже привітно, похвалив за сім балів, отримані на показовому виступі. Зовсім не погано, як на таку маленьку дівчинку. Коли він запитав Руту, в чому її основна перевага на арені, вона, ні на хвилину не замислюючись, відповіла:

— Мене дуже важко зловити. А якщо мене не зможуть зловити, значить, не зможуть убити. Тож не ски­дайте мене з рахунку.

— А ніхто й не збирається, — сказав Цезар підбадьор­ливо.

У хлопця-трибута з Округу 11, Трача, була така сама смаглява шкіра, як і в Рути, але це, мабуть, єдина їхня схожість. Він був просто велетенський, заввишки не менш як шість із половиною футів, і дужий як буйвіл. Я зауважила, що він не прийняв запрошення кар’єристів і завжди тримався осторонь. Він був самітником, ні з ким не говорив і не виявляв жодного інтересу до тренувань. Ба більше, він отримав десять балів за показовий виступ, і було зовсім не важко здогадатися, що він чимось вразив продюсерів. Він абсолютно ігнорував добродушне кеп­кування Цезаря і відповідав коротко «так» або «ні», а здебільшого взагалі мовчав.

Якби я була такого розміру, як він, то роль похмурого лютого трибута була б мені до лиця! Готова битися об заклад, що половина спонсорів стануть на його бік. Якби у мене були бодай якісь заощадження, я б і сама поста­вила на нього.

Раптом оголосили Катніс Евердін, і я, немов уві сні, підвелася й рушила на середину сцени. Мовчки потис­нула простягнуту руку Цезаря і побачила, як він непо­мітно витер долоню об костюм.

— Що ж, Катніс, мабуть, Капітолій сильно відрізня­ється від Округу 12? Що вразило тебе тут найбільше? — запитав Цезар.

Що? Що він сказав? Я нічого не втямила.

У роті пересохло, немов там повно тирси. Я швидко відшукала Цинну в натовпі й у відчаї подивилася на нього. Я уявила, ніби це він поставив мені запитання: «Що вразило тебе тут найбільше?» Я напружено мірку­вала над тим, що мене тут радувало. «Будь відвертою, — подумала я. — Кажи правду».

— Тушкована ягнятина, — вичавила я з себе.

У відповідь Цезар засміявся, і мені здалося, що залою також прокотився сміх.

— Із чорносливом? — запитав Цезар, і я кивнула у відповідь. — Ох, я поїдаю її відрами, — з цими словами він обернувся до публіки і погладив живіт, — а по мені й не скажеш, правда?

Із зали пролунали ствердні вигуки й гучні оплески. Ось що я мала на увазі, сказавши, що Цезар завжди на­магається допомогти.

— А тепер, Катніс, — прошепотів він, ніби по се­крету, — на церемонії відкриття, коли ти виїхала на своїй колісниці, моє серце мало не зупинилося. Що ти думаєш про свій костюм?

Цинна вигнув одну брову. Будь відвертою.

— Ви маєте на увазі, що я почала про нього думати, подолавши страх згоріти живцем? — запитала я.

Публіка захлиснулася від сміху.

— Так, саме тоді, — провадив Цезар.

Цинна — мій друг, і я повинна йому зізнатися.

— Я думаю, Цинна перевершив сам себе: це був найрозкішніший костюм у моєму житті, і я ще й досі не можу повірити, що таки вбирала його. Мені важко також повірити, що зараз я одягнена в цю сукню, — з цими сло­вами я трохи задерла спідницю і розправила її. — Тільки подивіться на неї!

Поки публіка охкала й ахкала, я побачила, як Цинна зробив ледь помітний круговий жест пальцем. Але я одразу зрозуміла, що він має на увазі. «Покрутись для мене».

Я крутнулася раз — і реакція не забарилася.

— О, зроби це ще раз! — вигукнув Цезар, тож я під­няла руки й крутнулася знову і знову, дозволивши сукні то злітати вгору, то падати вниз, охоплюючи мене полум’ям. Публіка аплодувала й кричала «Ура!». Я ледве зупинилася й одразу ж ухопилася за руку Цезаря.

— Не припиняй! — мовив Цезар.

— Більше не можу, в мене у голові паморочиться!

Дивно, але далі я зробила щось таке, чого раніше ніколи не робила, — я також захихикала. Мабуть, то просто нерви.

Цезар підтримав мене.

— Не хвилюйся. Я тебе тримаю. З тобою не станеться так, як із твоїм ментором.

Натовп почав свистіти, і всі оператори спрямували камери на Геймітча, який уславився завдяки мертвій петлі на церемонії жеребкування. Проте Геймітч зовсім не образився на таку реакцію публіки, він тільки добро­душно махнув рукою і кивнув у мій бік.

— Усе гаразд, — запевнив Цезар публіку. — Зі мною вона в безпеці. А тепер розкажи нам, як ти отримала такий високий бал за показовий виступ. О-ди-на-дцять. Бодай натякни, що там сталося?

Я крадькома зиркнула на продюсерів, які злегка на­пружилися, й прикусила губу.

— Гм... гадаю, таке сталося вперше. Це все, що я можу вам сказати.

Камери одразу ж спрямували на продюсерів, які хихи­кали та вдоволено кивали.

— Ти просто мучиш нас, — у голосі Цезаря лунали нотки болю. — Ми прагнемо подробиць. Подробиць.

Я обернулася лицем до балкона.

— Я не маю права розповідати про те, що сталося, правда ж?

Продюсер, який гепнувся у вазу з пуншем, голосно закричав: ^

— Ні, вона не має права!

— Дякую, — відповіла я. — Жодне слово не зірветься з моїх вуст.

— Що ж, тоді повернімося до того моменту, коли під час жеребкування назвали ім’я твоєї сестри, — мовив Цезар. Тепер його голос був не такий веселий. — І ти добровільно посіла її місце. Розкажи нам про свою сестру.

Ні. Я не розказуватиму вам про неї, не всім. Мож­ливо, тільки Цинні. Я подивилася на нього і, здається, побачила в його очах смуток.

— Її звати Прим. Їй тільки дванадцять років. І я люблю її дужче, ніж ви можете собі уявити.

Натовп на площі завмер, ніхто навіть не дихав.

— Що вона тобі сказала? Після Жнив? — запитав Цезар.

Будь відвертою. Говори правду. Я проковтнула клубок, який застряг у горлі, й ледве видавила з себе:

— Вона попросила, щоб я постаралася... Щоб я ви­грала.

Ніхто не поворухнувся. Публіка ловила кожне моє слово.

— І що ти їй відповіла? — підказав мені Цезар.

Але замість теплоти по моєму тілу поповз холод. Мною оволоділа жорстокість, м’язи напружилися, мов перед убивством. А тоді я промовила:

— Я присягнула, що виграю.

— Я й хвилини не сумнівався в цьому, — мовив Цезар і ніжно стиснув моє плече.

Саме тоді пролунав гонг.

— Шкода, але наш час вичерпався. Удачі тобі, Катніс Евердін, трибут з Округу 12.

Оплески не вщухали ще довго після того, як я сіла на місце. Я подивилася на Цинну, щоб переконатися, чи все минулося добре. І він ледь помітно кивнув у відповідь.

Занурившись у роздуми, я зовсім проґавила першу частину Пітиного інтерв’ю. Але, здається, йому вдалося розвеселити публіку, люди то сміялися, то щось вигуку­вали. Він грав роль сина пекаря, порівнюючи трибутів із різними сортами хліба з різних округів. Тоді він розповів смішний анекдот про те, як небезпечно приймати душ у Капітолії.

— Скажіть мені, Цезарю, я досі пахну трояндами? — запитав він, після чого вони почали обнюхувати один одного, що остаточно розвеселило публіку.

Наступне запитання Цезаря повернуло мене до реаль­ності:

— Піто, а в тебе є подружка?

Якусь мить Піта вагався, а тоді невпевнено похитав головою.

— Такий симпатичний хлопець — і не маєш подружки? Повинен же ж бути хтось особливий. Ну ж бо, як її звати?

Піта важко зітхнув.

— Ну, є одна дівчина. Я закоханий у неї, скільки себе пам’ятаю. Але гадаю, що до Жнив вона взагалі не здога­дувалася про моє існування.

З натовпу долинуло кілька співчутливих реплік. Нерозділене кохання — це всі розуміють.

— У неї є інший? — запитав Цезар.

— Не знаю, але вона подобається багатьом хлопцям, — мовив Піта.

— От чому ти тут. Ти переможеш, повернешся додому, і вона не зможе встояти перед тобою, еге ж? — мовив Цезар бадьорим тоном.

— Не думаю, що цей план спрацює. Перемога... у моєму разі це не допоможе, — мовив Піта.

— Чому ж ні? — запитав Цезар заінтриговано.