Ще не знати, як би все обернулося, бо козаки (а це таки запорізьке військо верталося з-під Сиваша) не мали наміру зупинятися, та, минаючи байрак, заіржали, зафоркали сторожкі козацькі коні.

Два братчики звернули в байрак глянути, що там таке, і незабаром Михайлик, похитуючись на затерплих од вірьовки ногах, уже стояв перед січовим отаманом.

Старий зелений жупан, розхристаний на волохатих грудях, потерта смушева шапка, недбало зсунута на потилицю; якби не корогва та бунчук, що тримають над ним, ніхто й не вгадав би, що це — січовий батько, кошовий отаман, найстарший в усьому запорізькому війську.

Малі очиці, сховані під кошлатими бровами, прошили Михайлика недовірливим поглядом.

-А це що за мазунчик такий? Звідки взявся?

Михайликові затремтіли від образи пошерхлі губи.

Чого ж то він — мазунчик? Зроду-віку козацький хлопець. Та ще й у такій біді побував. Хіба ж не видко?

Проте змовчав, не відповів нічого, тільки похнюпився.

Кошовий не зводив з нього колючого гострого погляду.

-Ну, чого ж мовчиш? Хто це тебе отак причепурив? Ординці?

Не ординці — харциз. Такий — щока розрубана... ротом сіпає...

Дивлячись у землю, Михайлик переказав усе, як було.

-Це, мабуть, Криворотий орудував! — одразу загомоніли козаки.— Диви — живий, пес. Була ж чутка, що його в орді киями забито. Якби погнатись — чи не спіймали б?

Кошовий ворухнув бровою — кілька молодших січовиків, припавши до кінської гриви, погнали в степ, тільки закурило слідом.

-А ти, мазунчику, сідай на коня, з нами поїдеш. Як тебе, кажеш, звати?

-Михайликом...— з непрохололою образою буркнув хлопець.

-То, батьку, Мехтода-кобзаря приймак! — підказав рудовусий січовик, з головою, обмотаною шматтям, крізь яке де-не-де проступали темні плями.

-Це ж котрого Мехтода? Бургуна? Знав його, добрячий козарлюга був. — Кошовий торкнув коня стременом, махнув Михайликові, щоб їхав поруч.

Довго скакали мовчки. Відчуваючи, як потроху тане кривда, хлопець скоса поглядав на засмагле, аж чорне обличчя з великою бородавкою на щоці. Десь-то за неї й прозвано кошового на Січі Бородавкою.

Про що він дума зараз, ганяючи на щоках вузлуваті жовна, ніби хоче розжувати щось гірке й не може? Ні про що, мабуть, інше — про січові справи.

Кіш[1] великий, козаків не одна тисяча — все на його голові.

-Ти про Семена Непийводу чув? — загудів позаду басовитий голос.

Михайлик вгадав, не оглядаючись: пита когось рудовусий з обмотаною головою.

-Це з Переяславського куреня?

-Еге.

-А хіба що?

Нема вже Семена.

-Вбито? Оце зараз? Під Сивашем?

-Де тобі під Сивашем. Поїхав, дурний, додому, за Переяслав: десь там у нього мати живе чи сестра,— я гаразд і не знаю. Досить того, що погостював удома й хлопців з десяток підмовив з собою на Січ. А як назад верталися, перестріли їх коло Черкас панські гайдуки.

-Ну?

-Ну й маете, хлопи, Січ! Побили, покатували й на палі посадовили...

-А вони ж не одбивались?

-Одбивалися. Трьох живцем узято, й Семена з ними. Такий, мовляв, наказ є: на смерть карати, хто на Січ тікає.

-А не брешуть, шкуролупи?

-Може, й брешуть...

На щоках у кошового дужче заграли жовна: видно, він дослухався до розмови...

«Ні, правда цьому! Є такий наказ — од короля, з Варшави. Усі дороги заступити понад Дніпром: хай і муха не пролетить. Не пускати на Січ ні пішого, ні кінного, щоб не везли ні пороху, ні куль...

Отож і хапають панські посіпаки, кого перестрінуть, катують на смерть — аби живому й мертвому наука була. Било б їх об землю з такою наукою!»

І враз, товплячись, посунули важкі думки, оточили, стиснули голову лещатами.

«Горе тому безщасному народові: і відсіль пече, і відтіль гаряче! Підібгали Україну під себе вражі пани-магнати, порядкують, як у своїй господі.

Загарбали в селян поля, й ліси, й пасовиська: вже немає де чоловікові стати коня попасти.

Позаводили скрізь маєтки-фільварки, деруть з людей шкуру, як споконвік у Польщі дерли з отого бідолашного хлопства.

Хочеш шматок землі мати — плати панові оренду! Ще й на панщині роби йому: ори, коси, хліб молоти! І податки давай: за хату, й за садок, і за корову — за те, що є, за те, чого й немає.

Селюкові й поскаржитися нема кому, бо пан у маєтку сам судить, сам і карає. Слово бовкнеш проти нього — киями відшмага або й повісить; тоді йди шукай на тому світі правди.

А найгірш, що вже дехто із своєї, козацької, старшини на Україні в панські сліди ступає: теж дере з людей шкуру, як сам знає. Який, кажуть, їде, такого й на воза бере.

Отож і тікають люди, рятуються, бо вже нема їм ніякого просвітку».

-Гей, Стаху! — знов джмелем загудів позаду рудовусий.— Це ти моє путо взяв?

-Ні, прошу пана Степана! — відповів скоромовкою зляканий молодий голос.— Не брав того пута, як бога кохам, не брав! Може, пан Степан його згубив?

Оце тобі і «як бога кохам»! —сердито бурчав Степан.— А коня хоч поясом путай!

«На тобі! — хмуро думав своє кошовий. — Стах! Це ж привіз його на Україну пан звідкілясь аж з-за Вісли. А він узяв та й утік од пана на Запорожжя. Ще й добре страху наївся, бо змалечку ж йому торочили, що запорожці — людожери, кров людську чарками п’ють.

Отак їх панство страхає. Дурне воно, хоч і ясновельможне. Якби ж не шарпала Січ бусурменів, не била б щороку як не турків, то ординців, давно б уже пішли димом панські палаци, а сама шляхта дзвонила б кайданами в неволі. Ковтнув би султан і Польщу з Литвою, й Україну. Вже, кажуть, і наміряється...»

-Гляньте, хлопці! — перебив прикрі думки Степан.— Он погоня вертає!

З правого боку, мов з-під землі, виринули козаки, що погналися були за харцизом. Один тримав на аркані змиленого Білаша. Тільки його, казали, і спіймали в степу: гасав, як очманілий, з обірваними поводами. А харциза навіть і не бачили.

Михайлик так і припав до свого улюбленця. Гладив його, обтирав спітнілі боки жмутком трави, обмацував тремтячі ноги. Не диво, що поводи обірвані,— на шиї в коня чорною смугою запеклася кров. Мабуть, шмагонув харцизяка зо зла: шмагала б його самого лиха година!

-Е-е, мазунчику, з тебе ще буде козак,— скупо всміхнувсь кошовий,— умієш коня порати. Проте їдьмо. Вже час!

Михайлик скочив на позиченого коня, свиснув Білашеві — той слухняно почвалав збоку, чекаючи, що господар пересяде на нього.

А з-за гори, гори Буйний вітер віє.

Ой там Коваленко Пшениченьку сіє...— завів хтось із козаків, і зразу ж десятки голосів підхопили — попливла степом пісня про бідолашного Коваленка, що, на своє безголів’я, зустрівся в полі з панами, а вони зв’язали йому руки-ноги сирицею, залили очі живицею.

Наче набрала пісня з серця смутку, хлюпнула, не міряючи,— і все посмутніло навколо: трава, що хилилась під ноги коням, острівці хмар у звечорілому небі й лебеді, що летіли ключем кудись у дніпрові плавні, розхлюпуючи крильми призахідне проміння.

Кошовий стріпнув головою. Чи то від пісні, чи від того, що поряд їхав сіроокий знайда, згадалось давнє. Хоч не таке воно було, щоб про нього згадувати.

Поліські хати згадались... І хатка під дубом — мала, з замшілою покрівлею: крізь неї, як палили в печі, рясно курив дим — комина не було. У тій курній хатці жив Яцько з бабунею й малим братиком: батьки повмирали давно, кинувши їх сиротами.

Бабуня збирала зілля в лісі, сушила пучечками, лікувала хворих, гоїла зламані руки й ноги, зашіптувала бешиху й трясовицю-лихоманку, напувала, чиїм сама знала. За це звали її відункою і знахаркою, а де- хто — позаочі — відьмою й чаклункою.

На лихо, заслабла у війта[2] корова, певне, наїлаог чогось у лісі. Покликали бабуню,— краще б не йшла. Ледве влила корові в горлянку свої ліки — ряба загребла з болю й одубіла.

За ту корову зігнав війт злість на старій: присудил своєю владою втопити в річці як відьму.