-А якби до гетьмана піти? — сонно пита Івашко.

Михайло мовчить. Вже було! Заступив сьогодні дорогу Сагайдачному. Той, оточений своєю охороною, саме їхав з польського табору. Спинив коня, глянув пильно.

-Стривай, хлопче, де я тебе бачив? Чи не ти співав торік у Січі на березі?

-Я...

Так. так. Чого ж тобі треба? Михайлик набравсь духу.

-Пане гетьмане! Відпустіть їх!

-Що-о??

-Батька кошового відпустіть! Вони не винні...

В чорних очах, втуплених у нього, щось зажевріло. От зараз спалахне гнівом, ударить, стопче конем.

Ні, не вдарив, не стоптав... Одвернувся й поїхав далі, мов і не чув нічого.

А як наскочити оце зараз на варту? Я стрілятиму, а ти його в сідло — й гайда! — знов шепоче Івашко.

І знов Михайлик хита головою: ні! Наскочити не штука, та що з того вийде? їх двоє, а варти багато: й відіб’ється, і такий рейвах зчинить, що півтабору збіжиться.

А як до того чужинця-купця піти? Учора знов приїздив возами, торгував коло ляського табору. Завивала турецькі купляв, кинджали. В одного дядька пальця відрубаного купив, а на пальці перстень золотий... з самоцвітом! їй же богу, сам бачив!

Що ж тобі той купець поможе?

Скажемо — хай служників дає. Ми ж, скажемо, вас од харцизяки порятували. Був би завів десь у болото й потопив би в трясовині, а добро геть усе забрав би, до цурочки. А дасть служників хоч з півдесятка — почекаємо наступної ночі та й вихопимо кошового.

Михайлик сумно зітхає.

Як же ж ти купцеві втовкмачиш, коли він по- нашому не розуміє? І не схоче він устрягати. Свої відсахнулися, а чужий помагатиме?

Проте немає сили лежати. Прислухавшись, як хропе Дмитро, хлопці грудочками перекочуються далі, знітивши подих, повзуть поміж сплячими козаками.

Ану ж таки вартові поснули? Тоді гайнути в намет, перерізати пута...

Під ними шарудять якісь недотоптанї кущі бур’яну, колючки-кавунці дряпають обличчя, чіпляються за лікті, за коліна. Дарма: обидва й не чують нічого.

Ось уже маячить попереду намет, ледве видні тіні вартових коло нього... Ще трохи...

І раптом — постріли — наче з гуркотом розкололася ніч... Крізь постріли — голос Бородавки, хрипкий, змучений: «Хлопці! Хлопці, сюди! Я осьдечки!»

Якісь одчайдухи напали на варту, визволяють кошового.

-Ох, голубчики! Ох, рідні!

Не розмірковуючи, Михайлик з Іваном схоплюються з землі, кидаються бігти.

Але хутко, хапливо гримлять постріли вартових. Червоні спалахи кільцем оперізують намет.

Тривожними голосами гуде табір. Звідусюди біжать братчики на сполох. Димні хвости смолоскипів метуть темряву.

Хлопці мимоволі прикипають до землі, слухають. Коло намету несамовите шамотіння, крики, брязкіт шабель.

І — тиша...

Обидва нишком скрадаються ближче... й ледве встигають відскочити вбік. Коло них, підштовхуючи в спину, проводять трьох зв’язаних козаків: серед них — рудовусий Степан. Четвертого несуть на киреї з розрубаним чолом.

Михайлик з Івашком хапають один одного за руки. Це ж... Ляшок!.. Стах!..

Світять смолоскипи на похилі чубаті голови, на застигле Стахове обличчя з широко розплющеними очима. Не стерпів лютої кривди, кинувся із Степаном визволяти кошового.

Не вийшло... Не визволили...

Надвечір того ж дня Бородавку вивели на суд, перед козацьке Ж)ло.

Суддя став читати вирок:

«За зраду товариства скарати на смерть — відтяти голову...»

Ну що ж, з самого початку до цього йшлося. Комусь потрібна була його смерть.

Він стояв, високо піднісши голову, невідривно дививсь на похмурі козацькі обличчя, вітер куйовдив йому посивілого чуба.

-Чи згода, панове молодці? — хрипко спитав Сагайдачний.

-Згода! — не зразу озвалися в колі. Багато козаків мовчало, важко втупившись у землю. Сагайдачний махнув рукою — два сердюки підійшли до Бородавки. Але він відштовхнув їх, уклонивсь товариству.

-Прощавайте, братове! Простіть, коли завинив щось... А про зраду — клеплють... не було зради!..

І тут стрів знайомі сірі очі. Михайлик, затиснутий в юрбі, визирав з-за чийогось плеча, і такий розпач, такий жах були в його погляді, що кошовий мимоволі сумно всміхнувсь і злегка — тільки йому — кивнув головою.

Повернувся—старшина розступилася перед ним— і сам пішов до колоди... Коло неї вже стояв кат з нагостреною шаблею.

Пронизливий крик злетів над козацьким колом. Михайлик без тями кинувся геть. Не чув, не хотів чути нічого! Не хотів жити, коли стався такий злочин!

Він біг, біг, біг, похоловши від жаху,— і незчувсь, як наскочив на когось, мало не збивши з ніг, як обхопили його рідні жилаві руки.

-Сину! Сину! Схаменися!

Перед Михайликом стояв батько Мехтод...

Розгубившись, Мехтод незграбно тулив до себе хлопця, що здригавсь од плачу, гладиб худі плечі.

-Сину! Цить! Годі-бо... Чуєш, синашу?..

Крізь Михайликів розпач і жах нарешті пробилося: батько прийшов!

Глянув широкими очима й знову припав, затрусився...

-Тату! Таточку! Живі... А кошового... вбили...

-Коли?!

-Оце зараз... у таборі.... Голову відрубали...

Зморшкувате Мехтодове обличччя сполотніло під темною засмагою.

-Ох ти ж лихо! Спізнився! Насилу втік. Турчини й казали, що сьогодні Бородавці суд... Я, дурний, не вірив, думав: клеплють, собаки...

...Вечоріло. Турки немов пошкодували, що деякий час було тихо,— почали гатити з гармат, цілячи в зубчасті мури Хотинського замку-фортеці, в костьол навпроти нього, в дзвіницю, на якій сумно калатав невеличкий дзвін-скликан'шк, нагадуючи замковій челяді, що хоч зараз і війна, однаково треба йти молитися богу.

З криком, з галасом поскакали до польських шанців сипахи, рясно сипнули стрілами, почали метати короткі списи, намагаючись влучити вартових на валу.

З польського табору, що впирався обома крилами в Дністро, вилетіла сотня гусарів на високих гнідих конях, вкритих металевими сітками. За плечима в лицарів лопотіли причеплені крила, на грудях виблискували кольчуги, перев’язані різноколірними хустками — рожевими, блакитними, сріблястими... Наче дивовижний квітник заяскрів на витоптанім березі.

Креснули шаблі-карабелі, забряжчали об щити турецькі ятагани. Почався бій.

Козаки й собі поспіхом бігли в обоз, відгороджений від турецького тільки глибоким яром, ставали двома лавами вздовж скутих ланцюгами возів, ладнаючись зустріти турків щільним мушкетним вогнем, якщо вдарять на них з яру, де ще лежала підстрелена шкапа, запряжена в гарбу: в отій гарбі, заховавшись під сіном, втік з турецького стану батько Мехтод.

Немолодий хорунжий, впізнавши кобзаря, котрого не раз бачив на Січі, зупинився.

-Старий! Звідки?!

Мехтод невесело всміхнувся:

-З того світу...

І взяв хорунжого за рукав:

-Стривай, пане Романе. Є діло. Скажи гетьманові, що я оце перебіг від турків. Мушу з ним побалакати.

Дізнавшись, що чув Мехтод у наметі Гусейна-паші, Сагайдачний аж почорнів, але змовчав, не сказав ні слова.

Хоч яка лють пекла серце, але правда різонула його ножем: він, старий гетьман, дав одурити себе, як дитина, повірив хитросплетеному наклепу.

Кобзар чув не тільки балачку з Криворотим: він чув ще, як знов і знов катували нещасного Омелька, силували, щоб одніс фальшивого листа замість убитого харциза, бачив наступної ночі, як його, божевільного й півживого, тягли на собі яничари. Мали підкинути козакам, а підкинули полякам. Тут би й сліпий вгадав, як усе далі сталося...

Але Сагайдачний був з тих, що каються у власних злочинах лише перед самим собою.

Він надовго втупився в жовтий вогник каганця, що ледве блимав перед ним на дощанім ослоні. Нарешті звів на Мехтода важкий погляд.

-Про те, що чув,— мовчи. Якщо смерті не хочеш...

Мехтод байдуже знизав плечем:

-А я її не боюся.

Однаково мовчи.

І махнув рукою, щоб ішов геть.

Про що думав Сагайдачний тієї довгої безсонної ночі, вздовж і впоперек міряючи свій намет до ранку, того не взнав ніхто. Лише згодом знайшли серед його речей невеличку, оправлену в шкіру, книжечку, де він написав тієї ночі кілька рядків: просив поминати після його смерті в церквах убитого гетьмана Якова. Тільки так признався людям, що винен у його смерті.