Біля наметів горіли ліхтарі, освітлюючи лісовий табір, обставлений гарматами, оточений кільцем багать, коло яких сиділи на сухій траві й вечеряли різноплемінні воїни.

Над наметом Гусейна-паші гойдалося на списі опудало гірського орла — ознака високого стану. Обабіч входу нерухомо стояли чорні, як смола, нубійці, а трохи далі, закинувши голову, уважно вдивлявся в зоряне небо одноокий ворожбит у химерному ковпаку й довгому, по кісточки, балахоні, поцяцькованому чудними знаками.

Щось наче знайоме майнуло у високій кістлявій постаті ворожбита, в тому, як він скоса глянув на прибулих своїм єдиним оком і відвернувся...

Та міркувати над цим було ніколи, харциз спіткнувся біля входу й мало не впав,— але, підштовхнутий у спину, вповз у намет і простягся ниць перед Гусейном-пашею.

Одноокий, як щойно стрінутий ворожбит, гладкий турок довго мовчки свердлив харциза пронизливим поглядом. Нарешті показав на скручену трубкою цидулу, яка лежала коло нього на килимі, й сказав, що ту цидулу треба віднести козакам, аби віддали отаману Бородавці. Віднести цієї ж ночі має він, Криворотий. Ухилитися, втекти дорогою — хай і не думає, люта помста за це знайде його й під землею. Якщо ж однесе цидулу й повернеться назад — матиме торбинку золота.

Про себе харциз подумав, що так і так буде під землею, бо козаки навряд чи випустять його живим.

Але вголос став уклінно благати, щоб дозволив паша рушати не зараз, а трохи згодом, коли на землю впаде туман, у тумані йому легше буде пробратися да козацького табору, щоб не підстрелила варта.

Гусейн-паша несподівано засміявся, показуючи довгі, як у коня, щербаті зуби.

Якщо вовк хоче почекати туману — нехай чекає. Адже й приказка така є: вовки туман люблять...

Коли Криворотий, стукаючи лобом об землю в незліченних поклонах, виповзав з намету, йому раптом вчувся кволий стогін. Кинувши бистрий погляд, він побачив у темному кутку намету чиєсь скорчене тіло. Високий, плечистий нубієць, що стояв коло паші,, ступнув у куток, штурхнув ногою — стогін урвався.

Сагайдачний стис кулаки, аж нігті до крові вгородилися в долоні. Перед очима зринуло вусате червоне лице пана Обалковського, у вухах засичали сказані пошепки слова:

Зрада! Стережися, мосці пане гетьмане! Не шукай далеко — шукай коло себе! Знаєш приказку: «Золото хоч до кого дорогу знайде»? Поки ти їздив до короля, до одного серця в твоєму таборі знайшло стежку турецьке золото...

Не варт було й питати, кого має на думці лукавий шляхтич. Проте гетьман спитав. Той заплющив очі, розвів руками:

Хай розум тобі підкаже правду. Хто, блукаючи по Молдові, занапастив марно сотні козаків, наразивши їх на безглузді бої, котрих можна було уникнути? Хто в злочинному недбальстві не призапасив сіна, щоб гинули з голоду козацькі коні? І хто — скажи сам — не хоче єднатися із славним польським військом? А чому не хоче?! Щоб не вийшли перед наші очі чорний підступ і зрада!

Вуса в пана Обаловського трусилися від обурення, обличчя стало зовсім бурякове.

І тут гетьманові раптом подумалось: усе могло бути так і не так. Війна є війна... Переважили в бою турки чи там ординці — й лягла покотом сотня козаків, хоч і відбивалася до останнього...

Сіна не призапасив коням? А може ж, і не було де взяти того сіна?

Запримітивши його вагання, пан Обалковський спалахнув щирим обуренням.

-Цо то єсть?! Мосці пан гетьман не ймё віри?! А як я зараз приведу свідка, живого свідка?

І привів... Притяг до свого намету людину — не людину, ледь живу людську тінь. Підштовхнув кулаком у спину.

-Кажи, лайдаку, хто тебе виряджав і до кого? Кажи зараз!

Тінь мовчала, звісивши на груди важку голову. Не вірячи власним очам, гетьман ступнув ближче, придивився.

-Ти?!

Тінь розліпила пошерхлі, закривавлені губи.

-Я...

-Омелько! Його улюблений сердюк! Не поїхав з ним до Варшави, лишився в таборі.

-Що сталося?!

-Бусурмени схопили... в бою під Сорокою... Катували дуже...

Ну?!

Той простяг руки, синьо-червоні, попечені до живого м’яса, з вирваними нігтями.

-Ось...

Обалковський скипів.

-Ти, лайдаку, руками отут не труси! Кажи, що питають, бо...

-Гетьман, не дивлячись, відсторонив його.

-Прошу пана, я сам... Хто ж тебе вирядив з турецького табору, Омельку? До кого?

-Гусейн-паша... з грішми... з цидулою... до пана кошового... Бородавки...

-Де ж ті гроші й цидула?

Омелькова голова знову впала на груди.

-Від...дав...

-Кому?

Обалковський поспіхом витяг з кишені кунтуша брудного пожмаканого листа.

-Ось, прошу, нєх мосці пан гетьман прочитає! Відібрали в цього лайдака, перехопили, як уже повз до турків.

Гетьман кинув оком. Застрибали незграбно виведені рядки. Правда! Все правда! Зрадив Бородавка!..

Він схопив Омелька за плечі, трусонув щосили.

-Ти... гадино! Чорна гадино! Чом не сказав усе товариству? Чом не показав цидулу? Смерті злякався?! Га?! Смерті!

Омелькове тіло гнулося в руках, мов безкосте, голова моталася.

Не тямлячи себе, гетьман важко жбурнув його об землю, рвонув з-за пояса пістоль. Почувся кволий стогін. Пан Обалковський підскочив, ухопив гетьмана за лікоть.

-Ох, прошу пана, що за поспіх! Він ще ж не виказав усього! Можна б допитати...

Але допитувати було пізно. Омелько здригнувся, захрипів.

Гетьман шалено відштовхнув шляхтича, вибіг з намету. Все пливло перед очима в червонім тумані. Ледь знайшов коня, скочив у сідло й погнав наосліп якимось вузеньким путівцем, аби тільки швидше до козаків, до табору.

Може, з півгодини минуло, поки він нарешті притримав змиленого коня, скинув шапку, глибоко зітхнув. Вечірня прохолода повернула ясність думкам. Гетьман оглянувся. За ним віддалік скакав загін його козаків і ще десятків зо два польських жовнірів з сотником на чолі.

Хтось догадався, вирядив навздогін.

Сагайдачний махнув рукою. Козаки й жовніри під’їхали ближче.

-Де наші отаборилися — скажеш? — спитав польського сотника.

Той виструнчився.

-В Степанівцях, мосці пане гетьмане.

-А дорогу до Степанівців знаєш?

Сотник забігав очима.

-Та... нібито знаю, мосці пане...

Сагайдачний з сумнівом похитав головою.

Гаразд — будемо шукати. Шкода, вечорів.

Лісом треба їхати, пане гетьмане,— подав голос один з козаків.— Онде, гляньте, яка тудою дорога.

Справді, путівець, що ним Сагайдачний скакав з Хотина, звертав до широкої битої дороги, яка зникала в лісових хащах.

Рушили лісом. Дорога була добре втоптана: нею, мабуть, ще недавно проходило велике військо.

Запав присмерк. Після недавніх гроз заходила погожа ніч. Один з жовнірів запалив смолоскип, присвічуючи, рушив попереду. Іскри летіли навсібіч, трап- ляли в сухий мох, жевріли. Гетьман наказав загасити смолоскип, щоб не зайнялася пожежа.

На щастя, зійшов місяць, сипнув під ноги промінням, їхати стало видніш.

Стогнали пугачі на дубах, нечутно, на м’яких крилах мандрували сови, летіли низько, мало не збивали шапок з вершників. Ворушився, жив своїм життям передосінній ліс, байдужий до війни, до людської ворожнечі й крові.

І знову болючим гнівом защеміло серце. Бородавка — зрадник! Хоч які були між ними чвари, на січовій раді торік мало не порубали один одного, але хто б таке міг подумати!

Та Омелько посвідчив — перед смертю він не міг одурити.

Несподівано вколола згадка. Коли приймав його король востаннє, кинув у бесіді, ніби ненароком: «Ми прихилили до козаків своє серце... чекаємо від них допомоги... Але стережися зради, пане гетьмане, понад усе стережися зради!»

Невже ж король знав? Хотів натякнути, попередити? Чого ж тоді не сказав просто у вічі?

На узористу місячну стежку в мереживних тінях гілок вибіг з чагарника старий лис. На мить завмер, підняв передню лапку, ніби відганяючи непроханих вершників, засвітив зеленими жаринками очей — і знов зник у чагарях, не ворухнувши жодної гілки.