Яцько й не знав, що діється: ходив на три дні в пущу на лови. Коли повернувсь по обіді, тягнучи на спині вбиту стрілою козулю, бабуні вже не було, а хатка під дубом горіла високим полум’ям, аж сичало, капаючи у вогонь соком, обсмалене, вузлувате віття.

Яцько не скрикнув, не застогнав: стиснувши кулаки, мовчки став коло пожарища, все одразу нач:« заструпіло йому всередині.

Кинувсь шукати братика, що, казали сусіди, забіх безвісти з переляку,— тільки дрібні слідочки знайшов коло болота, де цвіли купами блакитні незапоминайки. Далі чорніло в трясовині бездонне вікно — не варто було й шукати.

На світанку Яцько, мов рись, прокрався до війтового подвір’я. Прив’язавши до стріли тліючу головешку з пожарища, вцілив з лука в солом’яну стріху. Із сухої соломи хутко закурів густий дим, поповзли вогники. Тепер треба було тікати.

Вже давно чув Яцько, що по Україні гуля з військом славний отаман Северин Наливайко, що люди по селах б’ють шляхту й ватагами сунуть до нього, бо він, кажуть, заприсягся викоренити від Дніпра й до Карпат геть усіх панів разом з підпанками, а землі, ліси й води повіддавати селянам.

Отож і подавсь Яцько до нього від своєї недолі, побрів поліськими борами та хащами, закинувши за плече важкенного лука.

Та не так сталось, як гадалось. Доки вибрався з пущі, доки напитав дорогу, блукаючи від села до села, пішла поголоска, що такого пива наварив панам Наливайко, аж сам круль польський звелів звести його зо світу. І вже королівський гетьман Жолкевський рушив з п’ятьма полками, оточив повстанців і стис кільцем за Лубнами над Сулою.

Кажуть, тяжко бороняться наливайківці, але вже занепадають на силі, допомоги їм нема нізвідки. Вже котрий тиждень б’ються навмируще: вважай, половини війська не стало.

Інші перечили, що нічого, мовляв, з тієї облоги не буде: Наливайко — козак-характерник, знає чаклунське слово. Такого туману напустить, що своє товариство виведе геть, коли сам схоче. Махне булавою — і всі ворожі вояки-жовніри, піші й кінні, попадають на землю, позасинають, як мертві.

...Та Наливайко, звісно, не був характерником, хоч про нього йшла така слава. Мав нелюдську силу й звитяжне козацьке серце. Як заприсягся, так і зробив: два роки заливав шляхті сала за шкуру.

Такого повстання не чувано на Україні: мало не з усього Правобережжя повтікали за Віслу з усім добром пани з панками, побоюючись хлопської ломсти.

Але це вже прийшла остання година. Надумали наливайківці шукати на Русі рятунку. Вже не раз бувало: приймали на Русі по-сусідськи ватаги втікачів з України, пускали селитися на своїй землі, допомагали перебути лихо.

Та не так сталося: підступом дізнався про все Жолкевський, заступив дорогу. Вже тижнів зо три нали- вайкове військо, голодне й змучене, відбивало шляхетські полки, обгородившись возами, й не зломити б його коронному гетьманові, якби не вдався знов до підступу. Серед ночі підкуплені запроданці прокралися нишком у намет до Наливайка, схопили сонного, скрутили й винесли з табору, просто в руки жовнірам, які дожидали їх у шанцях, порубавши повстанську сторожу.

Тієї ж ночі повезли Наливайка до Варшави, бо король звелів закатувати його й спалити в мідянім бику...

Коли Яцько по довгих блуканнях добивсь нарешті до Сули, вже давно було по всьому. Тільки шибениці з повішеними чорніли до обрію та громадились горами на багнистому березі непоховані трупи. Зігнала шляхта злість за свої поразки і втечі — замордувала й порубала всіх повстанців до одного: не лишилося з усього табору й душі живої.

Постояв Яцько над Сулою, спідлоба дивлячись, як вітер ворушить на мертвих головах зліплені засохлою кров’ю чуби, та й подався шукати дорогу на Січ, обіцявши собі довіку не забути того, що бачив.

Він і не забув: скільки років минуло, а те мертве поле досі стоїть перед очима.

...Ніби тікаючи від лихих спогадів, вдарив румака нагаєм. І зразу ж позаду затупотіли дужче, рушили чвалом козацькі коні. Треба було поспішати, щоб не захопила ніч у дорозі: на спочинок мали стати далеченько звідси, коло прадавньої могили з кам’яною бабою на вершечку — багато таких могил було розкидано в степу до самого моря.

-Гей, батьку! — гукнув козак, що їхав з правої руки в передній лаві.— Хтось скаче до нас! Чи не ординців, бува, спровадив Криворотий?

Бородавка, заслонивши долонею очі, глянув на крайнебо, де вже пірнало в червону повінь велике, як жорно, сонце. Там, ніби виринувши з променистого заобрійного краю, справді скакали до козаків якісь вершники.

-Ой, то не орда! — дзвінко закричав Михайлик.— То наші, з хутора, мене шукають! Я до них! Можна, пане отамане?

-Куди, дурню? — роздратовано гримнув кошовий.— Чого сіпаєшся? «Наші з хутора...» А ти їх роздивився?

Хоч і знав Михайлик, що не годиться перечити старшому козакові, та ще й кошовому, а тут не стримався.

-Ой, ні! Ой, ні! — скрикнув, підстрибуючи в сідлі з нетерплячки.— їй же богу, то наші! Он тато Мех- тод попереду рукою махають...

Скуштувати б Михайликові нагая — кошовий уже й брови насупив, та врятував рудовусий Степан.

-А воно, батьку, так і є, що свої! — загудів басом.— Не чуєш хіба: он передній гука «пугу!».

Незабаром прискакали хуторяни. Попереду батько Мехтод, без шапки, з розмаяним сивим чубом. Руки йому трусилися, єдине око почервоніло, наллялося кров’ю. Проте й знаку не подав, як зрадів, побачивши Михайлика. Спинив коня, як годиться, віддав уклін, спершу січовому отаману, потім усьому запорізькому війську.

-Здоров, побратиме! — стримано відповів Бородавка.— Оце таку роботу маєш — за приймаком без шапки по степу ганяти? На біса й краще...

Знаючи козацький звичай кепкувати з усього, Мехтод тільки всміхнувся, кинувши, проте, докірливий погляд на Михайлика.

-А може б, ти мені його за джуру віддав? Га? — раптом спитав отаман.— У мене, правда, нагая не раз покуштує, проте буде з нього козак. Знатиме, коли на вербі груші ростуть, а на осиці кислиці. Згода?

Михайлик сполотнів з несподіванки. Хоч і не абищо бути джурою в кошового, та невже ж батько згодяться? Невже скажуть зараз: «Бери, коли хоч...»

Але Мехтод похитав головою.

-Не гнівайся, отамане,— мовив тихо.— Як умру, тоді й забирай хлопця, коли твоя ласка. А тим часом... хай у мене...

-Ой таточку! Ой голубчику! — Михайликові аж сльози набігли на очі, але він стримався, щосили прикусивши губу. Сором який! Ще зарюмсає отут, козакам на посміх.

І зараз же блимнув з-під довгих русявих вій, відчувши на собі погляд кошового. Щось тепле сяйнуло в запалих очах, глибоко захованих під вихрястими бровами, якийсь жаль і смуток.

-Ну, бувай здоров, коли так! — махнув рукою Мехтодові, торкаючи коня стременом.— Стривай, мало не забувсь! Зайди до мене десь за тиждень або за два — побалакаємо. Прощавай і ти, хлопче! — кинув, одвернувшись.

Козак, що їхав попереду, з правого краю, лунко вдарив у тулумбаси: рушили з копита, затанцювали на ходу збадьорілі коні. Вдарив у степ козацький посвист, аж виляски пішли в усі кінці й кинулося врозтіч сполохане птаство, що мостилося в траві на ніч.

* *

Вже світанок гасив зблідлі зорі, коли подорожани доїздили до хутора.

Михайликові дорогою добре перепало від батька Мехтода за дурні мандри з Івашком, якого, сказав, знайшли ранком біля стайні непритомним, з розбитою головою.

Від усього, що сталося за день, напала на Михайлика важка дрімота: всю дорогу куняв у сідлі, припавши до кінської гриви. У півсні верзлася всяка всячина: то кошовий, сумно дивлячись, кликав його до себе, то харцизяка підступав, замахувався кулаком — аж хлопець здригався всім тілом і прокидався, мало не падаючи з сідла.

І на хуторі, коли вже полягали з батьком Мехтодом на сіні — доспати останні світанкові години,— теж чогось не йшов з думки харциз. Де він зараз? Куди заховався? І чому відсахнувся — не вбив Михайлика отам, у байраці? Невже ж пожалів — отакий вовкулака?

...Не знав Михайлик, що доведеться йому зустрітися з харцизом ще в одній незвичайній пригоді...