Джонсон не витримав наступу імли. Зіщулившись, він перебіг від котеджу Харвуда до караульного приміщення, скомандував:

— Всім на північну башту! Негайно!

З цієї хвилини Грінхауз фактично не охоронявся.

Лише біля входу в лабораторний корпус усе стояли нерухомі, наче витесані з каменю, два охоронці-даяки.

Напівдикуни, яким дано до рук новітню вогнепальну зброю, обдурені й затуркані істоти, яких колонізатори використовують для найжорстокіших злочинів, оці двоє дістали наказ від самого хазяїна. Ніхто їх не міг би зняти з поста, нікого б вони не пропустили до лабораторії, — навіть власних матерів. Сильні, витривалі, вони могли забити кого завгодно, самі не знаючи за що.

Їх не стурбувала метушня в Грінхаузі, а потім сторожка тиша. Все, що діялось сторонь сходів лабораторного корпусу, їх не обходило. Їхнє завдання було до безглуздя простим: не допустити нікого ближче як за п'ятнадцять кроків.

Ось одному з даяків щось причулося. Він насторожився, зробив крок убік і раптом, кинувши автомат, заметляв руками перед обличчям, — так, ніби хотів одігнати надокучливу осу. Потім зойкнув, упав і затих.

Другий даяк позирнув на нього здивовано й злякано, але не поспішив на допомогу, а, навпаки, одійшов далі, під захист стіни, і поводив очима, вишукуючи в темряві несподіваного й страшного ворога.

Ніде нічого не було чути. Маєток-лабораторія, в якому завжди цілу добу гуділи, дзижчали, дирчали всілякі машини, в цей вечір завмер. Тільки верещання цикад і порушувало тоскну тишу.

Саме ці одноманітні настирливі звуки й сховали в собі тихий шурхіт. Крихітна бамбукова стріла, випущена з «сумпітану», малайської духової рушниці, прослизнула майже нечутно і ледь-ледь дряпнула і другого даяка по руці.

Але ця стріла була страшнішою за розривну кулю «дум-дум». Даяк аж підстрибнув. Не гаючи ані секунди, він почав висмоктувати й випльовувати кров із ранки, сподіваючись не допустити поширення смертоносної отрути.

Тільки марними були його намагання. За хвилину він уже не міг стояти на ногах. Через дві — упав навзнак.

І тоді згори, з-за кам'яної балюстради правого крила будинку, визирнув старий Чен. З спритністю, не властивою для літньої людини, він спустився вниз пожежною драбиною і шмигнув у двері корпусу.

Але не встиг він пробігти кілька кроків, як пролунала черга з автомата. Другий даяк, навіть помираючи, зумів помститися. Дві чи три кулі влучило в Чена.

Ці постріли стали немовби якимсь сигналом. Раптом згасла електрика. Почулася стрілянина з північної башти. Їй відповідав хтось із-за водокачки.

Ішов нічний бій — запеклий, жорстокий.

А старий Чен повз і повз угору кам'яними сходами. Нарешті, впав головою на мармур.

Тільки крок лишився до горішньої площадки. Двадцять кроків відділяло Чена від замкненої лабораторії, в якій прив'язані до інтегратора Щеглов і Петерсон з надією прислухалися до звуків бою.

Але у кожного в житті буває остання межа, за яку самотужки вже не переступиш.

Із спостережного пункту, — височенної секвойї, звідки було видно майже весь Грінхауз, — повідомили, що у стані ворога відбувається щось незрозуміле: чулася приглушена стрілянина, а потім група озброєних" людей провела через двір двох арештантів.

— Це Щеглов і Чен! — зойкнув Лимар. — Треба негайно починати наступ. Їх ще можна врятувати.

До штурму, власне, було все готове. В глибокій улоговині перед Грінхаузом скупчилося кілька сот бійців; артилеристи й мінометники закінчували останні приготування. Але наказ на просочування в розташування ворога загін одержав аж перед смером.

Один по одному, намагаючись не виявити себе жодним звуком, бійці виходили з улоговини, повзли чагарником і зникали в отворі колодязя. Вентиль було закручено докраю, але вода заповнювала трубу майже до половини.

Що чекало на оцих відважних людей там, попереду?

Непоборні в своїй згуртованості, партизани в хвилини пересування по трубі та виходу з неї були безсилими. Кожного з них могла зустріти куля або навіть чіпкі пальці ворожих солдатів. Та ніхто не відмовився від важкого й небезпечного завдання.

Раптом з усіма пішов і Михайло Лимар. Його не пускали, але він таки домігся свого, наполягаючи насамперед на тому, що тільки він знає товариша Щеглова.

Бувають хвилини великого збудження, коли людина, здійснивши ряд вчинків, пізніше не може пригадати нічого, крім найголовнішого. Свідомість, спрямована на досягнення мети, обминає неістотне, не фіксує деталей.

Отак трапилося і з Лимарем.

Парімі не дозволили піти в бій. Вона провела Мишка до виходу з улоговини, затримала коханого, старанно перевірила, як припасовано на ньому зброю, навіщось застебнула гудзик на комірці його гімнастьорки, припала всім тілом, прошепотіла по-малайському якусь фразу, поцілувала і легенько штовхнула в плече: — Йди!

Мишко хотів ще на якусь хвильку затримати її, щоб сказати щось дуже щире, дуже хороше, — таке, чого ніхто не говорив нікому й ніколи, — але дівчина вислизнула з його обіймів і зникла в темряві.

Що вона йому сказала?.. «Люблю»?.. «Чекатиму»?

Він цього не знав. Різні мови існують ніби навмисне, щоб люди не могли порозумітися одне з одним. Але одне й те саме слово якої завгодно мови може звучати по-різному. Незначна зміна в наголосі, тембр, сила звуку визначають не тільки зміст слова, але й ставлення однієї людини до іншої. І оці відтінки розрізняє не вухо, а серце.

Лимареве серце відчуло: «Вона кохає! Кохає по-справжньому, щиро, навіки».

Дивно складається людська доля! Довелося побачити світу, зустрічати красивих дівчат, які закохувалися в нього, зітхали, бомбардували ніжними листами, а він лишався холодним і байдужим. А тут, на чужині, стала на шляху тендітна смаглява Паріма, назвала коханим, заполонила серце й розум і зробилась найдорожчою в світі.

Отак приходить кохання, — невідомими, нез'ясовними шляхами…

Худорляві, жилаві малайці прослизали вільно, а йому, широкоплечому велетневі, було скрутно: кілька разів довелося сьорбнути води. Муляв шию автомат. Чіплявся за стіни й гальмував просування мішок з патронами та гранатами. Шлях здавався надзвичайно довгим, просто нескінченним. Але, як на диво, все неприємне забулося одразу.

Чиїсь міцні руки допомогли йому стати на ноги. Блиснув вогник ліхтарика, освітивши прямовисну вузьку драбинку. Чоловік у замащеному комбінезоні мовчки показав рукою, куди рухатись далі.

І на дні резервуара, і на горішній площадці насосної станції було повно бійців. Проміння ліхтаря, падаючи знадвору через вікно, не могло освітити це темне приміщення, але на мокрому одязі й на зброї партизанів вигравали незліченні блискітки. Стояла тиша, в якій навіть дзенькіт крапель води, що падали в резервуар, здавався голосним.

На горішній площадці порядкував літній китаєць. Це, певно, й був майстер Чжоу, спільник Чена.

— Чжоу? — пошепки спитав Лимар. — Де товариш Щеглов?

— Там, — Чжоу заклопотано махнув рукою в бік великого, тьмяно освітленого будинку. — Трапилося нещастя, інженер Чеклоу в небезпеці.

— Тоді час починати! — захвилювався Лимар.

— Ні, ні, не можна!

Лимар замовк і припав очима до вікна.

Ось і довелося потрапити на територію загадкового, страшного Грінхауза. Десь тут уже багато днів живе й бореться Петро Сергійович Щеглов. Його життя увесь час було в небезпеці, а зараз, певно, висить на волосинці… Він сподівається на порятунок з боку партизанів, він вірить у перемогу, йому, мабуть, і на думку не спадає, що разом з малайськими партизанами через кілька хвилин піде в бій і Мишко Лимар, радист потопленої піратами «Ігарки».

По сходах будинку, на який вказав Чжоу, швидко пробігла якась людина.

— Чжоу! — зашепотів Лимар. — Дивіться!

Але зайвим було навіть вказувати. Там пролунала автоматна черга. Їй відповіли безладною стріляниною звідкись з-за насосної.