— Чжоу, світло! — крикнув командир групи. Одразу ж гримнув вибух. На Грінхауз впала темрява.

— Вперед!

З грюкотом розчинилися двері. Нестримною навалою висипали бійці, бігли за своїми командирами. Хтось ухопив Михайла за руку:

— За мною!

Чжоу, Лимар та ще кілька чоловік помчали до лабораторного корпусу.

Ззаду точився бій. А тут було зовсім тихо.

На сходах корпусу чорніло дві фігури. Лимар шпурнув туди гранату, а коли вона розірвалася, кинувся вперед.

— Стійте! — вигукнув Чжоу. — Небезпечно!

Він намацав на простінку кнопку, натиснув на неї, вимикаючи захисну електросітку, і, обережно обмацуючи перед собою повітря дулом автомата, рушив східцями вгору.

Та ось попереду почувся стогін. Чжоу пришвидшив ходу, блиснув ліхтариком і зойкнув:

— Чен!.. Чена поранено!

Старий китаєць підвів голову, прошепотів:

— Праворуч… перші двері… товариш Чеклоу…

Широченними стрибками, вже незважаючи на небезпеку, Лимар помчав туди, смикнув за ручку дверей, але ті навіть не здригнулися. Він почав гатити в них підборами — і теж марно.

— Гранату!

Лимар вихопив з рук бійця гранату, прилаштував її разом із своєю до одвірка. Лишилося тільки висмикнути запобіжну чеку, але ззаду почувся голос Чжоу:

— Зачекайте!.. Чен, любий, де ключ?.. Ключ, ключ! Старий китаєць помирав. Він не міг уже сказати й слова, але ціною надзвичайного, останнього в житті зусилля випростав затиснуті в кулак пальці правої руки, і на мармурові східці брязнула в'язка ключів.

— Товаришу, сюди!

Нарешті одчинено стальні двері. Промінь ліхтарика вихопив з темряви велику чудернацьку споруду під прозорим ковпаком. А біля цієї споруди, міцно прип'яті до опор, вирисувалися інженер Щеглов і ще якийсь, незнайомий Лимареві, лисий кремезний чоловік.

— Швидше! — вигукнув Щеглов. — Швидше!.. Негайно дати сигнал відступу! Через кілька хвилин цей маєток зникне з лиця землі!

Три червоні ракети вирвалися з-за насосної станції, крутими дугами врізалися в беззоряне похмуре небо, кинули на будинки, на стіни, на дерева тривожні багряні відблиски. Три червоні ракети, а потім ще три, — наказ негайного відходу на початкові позиції.

Що трапилося? Адже захоплено майже весь Грінхауз, — ворог одстрілюється тільки з однієї башти. Але наказ є наказ.

І ось через головні ворота захопленої і добровільно відданої фортеці швидко- проходять мовчазні, пригнічені бійці. Ідуть, тамуючи сором і образу, несуть кількох убитих і тяжкопоранених.

А попереду всіх з мертвим Ченом на руках іде старий майстер Чжоу. Ніхто не побачить у темряві, як по щоках у Чжоу котяться скупі суворі сльози. А коли й побачать — нехай. Право на ці сльози дала більш як тридцятилітня дружба, спільні поневіряння, спільна боротьба.

Прощай, старий Чен!.. Прощай, друже!.. Ти не дожив до остаточного звільнення країни, яка стала тобі другою батьківщиною, але в майбутній перемозі є й твоя крихітна часточка, і про тебе співатимуть пантуни малайські матері, а в людській пам'яті ти назавжди лишишся не старим і немічним, а молодим, сильним, красивим Ченом-переможцем.

Несе мертвого Чена його друг, старий майстер Чжоу…

А в тій же колоні, за кілька кроків звідти, виривається з рук Щеглова американський інженер Джек Петерсон:

— Пустіть!.. Ви не маєте права!.. Я не можу лишити Гаррі на загибель!.. У спальні Харвуда лишилися всі рисунки інтегратора! Пустіть! — кричить він майже істерично. — Я ще встигну!

Його слова тонуть у потужному гуркоті. Ззаду, там, де в темряві залишився Грінхауз, розкололося небо, роз верзлася земля. Сліпучий спалах підскочив аж до хмар, сіпнувся назад і вирвався знову, — вже червоночорний від нафтового диму. Десятки тонн найновітнішої вибухової речовини, газова суміш у спорожнілих цистернах для пального, напалмові міни під найголовнішими об'єктами, — все вибухнуло одночасно. Грінхауз, цей страшний маєток-лабораторія, приречений з самого початку до знищення після того, як виконає своє завдання, перестав існувати.

Самостійно, без наказу, спинилась колона. З полегшенням зітхнула численними грудьми: відступ був не даремним. Отже, бій виграно?

Та через кілька хвилин знову почулася команда:

— Зайняти оборону!.. Мінери — до шосе!.. Надіти на голови каски й казанки!.. Швидше!

Бій не скінчився. Він тільки починався.

Звук громохкого вибуху пробився навіть крізь гуркіт мотора «випромінювача». На мить загальмувавши машину, Харвуд позирнув у заднє броньове віконце і задоволено хитнув головою: — Все!

Паркер не розчув. Він зіщулився в кутку, блідий, тремтячий, задихався від запаху пального і вихлопних газів і прощався з життям. Далебі, він оддав би зараз половину свого багатства, аби опинитися в розкішному особняку біля Сентрал-Парку в Нью-Йорку.

— Все! — прокричав Харвуд, схилившись до його вуха. — Грінхауза більше не існує!

Попереду лежала ідеально рівна бетонована автострада. Проміння фар не натрапляло на жодну живу істоту. Але Харвуд не вимикав інтегратора. На броньовій кабіні безперервно, один раз у секунду, оберталося кільце з чотирма дзеркальними рефлекторами. Потужні пакети хвиль надвисокої частоти виривалися з цих рефлекторів, мчали в усі боки, щоб паралізувати навіть щонайменшу спробу завдати шкоди тому, хто став «володарем всесвіту».

— «Смійся, паяц… — виспівував Харвуд, кидаючи зневажливий погляд на Паркера. —….над розбитим коханням»…

Але надто рано було святкувати перемогу!

В ту ніч на автостраді чергували всі партизанські пости: не була виключена можливість того, що Харвуд викличе у Грінхауз допомогу з Сінгапура.

Коли харвудівський «випромінювач», промчавши підземним тунелем, з потужним ревінням вискочив з кущів поблизу Грінхауза і подався автострадою, було одразу ж надіслано по радіо наказ перехопити цей дивовижний танк.

Перший пост, біля зруйнованого мосту, йому вдалося проскочити. Але за кілька кілометрів, на крутому повороті, перед «випромінювачем» рвонув вибух, і на автостраду впало товстелезне дерево.

Харвуд загальмував так, що Паркера шпурнуло вперед, просто на важелі. Він роз'юшив собі носа й заверещав:

— Що ви робите?! Наказую…

— Цитьте! — огризнувся Харвуд, уже не додержуючись правил хорошого тону. — Дорога на Сінгапур одрізана!

Він спробував об'їхати те дерево, але кілька снарядів, які лягли перед «випромінювачем», показали, що йдеться не про випадок.

Харвуд негайно повернув назад: за мостом є інша, хоч і не асфальтована; але таки проїжджа дорога.

Біля мосту повторилася та самісінька історія: вибух міни, падіння важкого дерева поперек автостради, а потім постріли з гармати.

Дорога тут пролягала по узгір'ю. На круті східні схили обіч неї ніяк не можна було видертися: там суцільною стіною височіли джунглі. З заходу насип автостради спускався до низькорослого чагарника, що його, без сумніву, міг би подолати потужний гусеничний «випромінювач». Але там, в долині ріки, була трясовина.

Не наважуючись продиратися через болото, все ще сподіваючись на щасливий випадок, Харвуд носився на своєму «випромінювачі» по кількакілометровому відтинку автостради, і з кожним рейсом ця віддаль звужувалась і звужувалась: партизани стискали кільце новими перешкодами.

Спочатку Харвуд не бачив жодної людини. Йому здавалося, що проти нього стали на герць самі сили природи: падають дерева, перетинаючи шлях, вибухають шматки мертвої сталі, заряджені такою ж мертвою вибуховою речовиною. Це було страшно, та лишалася хижа надія на те, що коли партизани спробують наблизитися, «випромінювач» паралізує їх своїми хвилями, зламає їхню волю.

Але партизани знахабніли. У світлі фар на відстані кількох сот метрів Харвуд побачив людей, які рухалися йому назустріч з круглими коробками-мінами в руках. Вони йшли непевною ходою, похитувалися, але йшли.