…Бідолашна сліпа людина!.. Він і гадки не мав, що оцей його проект був красивою нездійсненною утопією І що, стаючи один на боротьбу проти зла, він підписує самому собі смертний вирок.

Підлітком будучи, — може, так самісінько, як і ви, мій читачу, — Мишко Лимар часто мріяв про подорож у далекі, чарівні країни.

Джунглі!.. Яке привабливе слово для людини, якій сповнилось тринадцять років!

Взимку, коли над містом стугоніли завірюхи, Мишко любив забратися до віварію зоопарку, вмоститися в куточку під пальмою і уявляти себе десь на Борнео чи Суматрі, — словом, на екваторі.

Надворі завивав вітер. Мороз малював на вікнах химерні силуети неіснуючих рослин. Блідооранжове сонце ледь-ледь проступало крізь морозну імлу. А тут, у круглому залі віварію, було тепло й душно, сяяло яскраве світло, тихо дзюрчав фонтан, верещали, сварилися одна з одною кумедні мавпочки, цокотіли, виспівували пташки. Це був шматочок джунглів, — так, принаймні, здавалося тоді Мишкові.

Він не став натуралістом, бо ніколи не цікавився ботанікою та зоологією. Його вабила романтика незвіданого, далекі мандрівки, надзвичайні пригоди.

І ось тепер, через багато років, Михайло Микитович Лимар таки потрапив у справжні джунглі.

Цікаво було спостерігати крокодила в зоопарку. Лежить собі величезна товстошкіра потвора, — лежить нерухомо і годину, і другу. Очі — заплющені, вузенькі ніздрі— закриті Аж не віриться, що оцей хижак здатний рухатися.

Але ближче знайомство з крокодилом було не дуже приємним: він кинувся на Лимаря з неймовірною спритністю. Велетенські щелепи клацнули з запізненням хіба на якусь частку секунди.

Не тямлячи себе, Лимар вискочив на берег і вистрелив просто поміж маленькі, тупі й зловісні очиці плазуна.

Ясно, це був безглуздий вчинок: маючи обмаль патронів, не варто, витрачати їх без пекучої потреби. Але людина не завжди здатна контролювати свої дії.

— Ну, й створіннячко! — сердито бурчав Лимар, ледве стримуючи нервовий дрож.

Він вирішив продовжувати подорож човном до верхів'я цієї річки, де, можливо, крокодилів уже не буде.

Ну, а далі що?..

Власне кажучи, Лимар розгубився. Ще кілька годин тому в нього була цілком визначена мета: за всяку ціну досягти суходолу. А що ж робити тепер?.. Як добратися до Сінгапура, не потрапивши до пащі звіра чи до рук англійців та американців?.. І ще одне: чи шукати зустрічі з малайцями, чи уникати її — адже кожен з малайців вважатиме його за колонізатора?

Складні то все були питання для людини, яка опинилася в чужій, незнаній країні.

Лимар вирішив пливти річкою проти течії, аж поки натрапить на якесь селище, а там діяти відповідно до обставин.

Знову ж таки по гілках, він добрався до своєї піроги, поморочився чимало, але таки витяг її з мулу і переволік до гирла річки, яка перетнула йому шлях. Сяк-так змайструвавши собі примітивну кобуру до пістолета та поповнивши свою зброю похватним дрючком, він рушив у дальшу подорож.

Був свіжий прохолодний ранок. Над річкою шугали чайки, голуби, пурхали великі яскраві метелики. У повітрі роїлися численні комахи, яким навіть не добереш і назви. З води раз по раз вистрибували грайливі рибки. Скрізь вирувало життя.

Ця неширока повновода річка пролягала через джунглі, як вузька вуличка поміж височезними будинками. Тільки угорі й виглядала смужка неба, а з обох боків стояла суцільна кошлата зелена стіна. Окремі стовбури велетенських дерев видно було на значній висоті, а нижче все переплутувалося — повітряні корені, ліани, мохи, Численні повзучі рослини й кущі, поцятковані білими та червоними квітками. Граціозні пальми й могутні дуби, зарості бамбука й бананів, найдрібніші і найбільші представники рослинного світу жили поруч.

Чимало велетнів уже підгнило, похилилося, але випасти не було куди, і вони, підтримувані ліанами, догнивали в повітрі.

Біля одного з таких дерев, що схилилося над річкою, наче справжній місток, Лимар спинився перепочити.

Він зовсім знесилів. Течія була швидкою, та й сонце, підвівшись, стало дошкуляти чимраз дужче.

Було парко, як перед грозою. І як перед грозою, замовкало й летіло кудись птаство. Лише москіти та ще якісь надзвичайно смердючі крихітні комахи аж гули над річкою, завдаючи нестерпних мук напівголій людині на човні.

Припнувши пірогу шматком пружної ліани до якогось повітряного кореня, Лимар спробував рибалити. Він морочився може з півгодини, поки таки підштрикнув саморобною острогою чималу рибину. Його не цікавило зараз, до якого виду належить ця риба та як вона зветься, — він уп'явся в неї зубами, але зразу ж виплюнув: її м'ясо тхнуло болотом.

Озирнувшись у пошуках чогось їстівного, Лимар побачив на протилежному березі дерево з великими жовтими плодами. Якесь крихітне руде звірятко вчепилося зубами в один з плодів, їло швидко, пожадливо, — а потім, певно чимось налякане, гайнуло в гущавину. Отже. — плоди були їстівними!

Лимар видерся на стовбур поваленого дерева і попрямував до протилежного берега.

Бронзовотілий, майже голий, наче справжній тубілець, він ішов балансуючи, не випускаючи про всяк випадок зброї з рук, уважно вибирав місце, куди ступнути. Це була не марна пересторога: серед моху та повзучих рослин, які обвивали: оцей «місток», вільно могла сховатися якась гадюка.

До заповітного дерева лишилося кілька кроків. Повійнуло ніжним ароматом спілих плодів. Ковтаючи слину, Лимар мимоволі пришвидшив ходу, посковзнувся і мало не впав.

І може саме оцей несподіваний рух і врятував йому життя. Ззаду, з-за повороту ріки, пролунала кулеметна черга. Біля вуха Лимаря просвистіла куля.

Він припав до стовбура, обережно визирнув з-за гілки.

Вниз за течією по річці плив плоскодонний броньований катер. На його палубі стояв якийсь європеєць у білому шоломі і вказував паличкою на повалене дерево.

— Англійці! — прошепотів Лимар.

Він, власне, не злякався, бо свого часу призвичаївся до обстрілу. Але його охопила шалена лють: як, загинути від дурної кулі якогось пройдисвіта після всього того, що було пережито за ці кілька останніх днів?

Тримаючи пістолет напоготові, він поповз ближче до берега — слід хоча б заховатися у гущавині.

Але за ним добре стежили. Черкнула ще одна черга з кулемета. В обличчя Лимареві бризнула порохнява та дрібні тріски. Поки він протирав очі, катер проплив під самісіньким стовбуром і пустив чергу прямовисно вгору.

Лимар причаївся. На катері поступово заспокоїлися. Та, як на гріх, чоловік у білому шоломі помітив пірогу і щось скомандував. Загуркотів мотор. Катер попрямував до човна.

Отут уже Лимар не витримав. Старанно прицілившись, він вистрелив.

Зойкнув і схопився за ногу один з колонізаторів. Другий кинувся до кулемета.

Але кулі били вже по порожньому місцю: Лимар, пробігши кілька кроків по стовбуру поваленого дерева, стрибнув униз, — таки з чималої висоти, — і сховався у хащах.

Йому не було видно, що діється на річці. Стрілянина незабаром вщухла, а потім подаленів за течією й гуркіт мотора катера.

Коли зовсім стихло, Лимар виліз на берег.

Піроги не було. Чи захоплено її, чи потоплено — все одно. Поганим було те, що на човні лишився увесь запас набоїв для пістолета — три обойми.

Він порахував патрони в пістолеті. їх було сім. Добре, що лишився хоч ніж, — вогнепальну зброю тепер можна використовувати в крайньому випадку.

Стежачи за річкою, готовий у першу-ліпшу мить стати до бою, Лимар нашвидку підживився оранжовими плодами, які й справді були надзвичайно смачними й запашними, а потім пішов ліворуч, через хащі.

Але слово «пішов», власне, аж ніяк не пасує до способу пересування в джунглях. Лимар плазував, продирався, вгвинчувався у щонайменшу шпарку між заростями.